Всего за 319 руб. Купить полную версию
У храмі серед прочан різних провінцій була й головна дружина намісника тутешньої провінції Ямато. Її величний вигляд і пишний почет викликав заздрість у Сандзьо, і вона звернулася до Каннон з такими словами: «О, милосердна богине Каннон, прошу тільки одного: зроби так, щоб наша панна стала дружиною якщо не Дадзай-но дайні, то хоч намісника цієї провінції. Тоді й таким, як Сандзьо, всміхнеться щастя, а я постараюся віддячити тобі…» Так молилась вона, приклавши обидві долоні до чола.
Почувши про таке моторошне прохання, Укон жахнулася: «Та ти що, стала зовсім провінціалкою? Невже не пам’ятаєш, яким впливом користувався в світі пан То-но цюдзьо? А тепер він міністр Двору, який управляє країною на свій розсуд! Як може його дочка стати дружиною якогось провінційного намісника?» «Та постривайте! Дайте мені спокій з міністрами! Той почет, з яким виїжджала дружина Дадзай-но дайні до храму Сімідзу поклонитися Каннон, набагато пишніший, ніж в Імператора!» – і Сандзьо не переставала відбивати поклони, притуливши долоні до чола.
Прочани з Цукусі мали намір провести в Хацусе три дні. Укон не хотіла затримуватися так довго, але, надумавши скористатися такою нагодою для близького знайомства з дівчиною, попросила у поважного монаха дозволу залишитися ще на кілька днів.
Знаючи, що цей монах добре вміє складати письмові молитви, Укон, як і колись раніше, попросила, глибоко зворушивши прочан з Цукусі: «Напишіть, як завжди, на ім’я пані Фудзівара-но Рурі[48]. Моліться ревно, прошу вас. Нарешті я розшукала цю особу, а тому хотіла б замовити молебень подяки». «Яка радість! Видно, недарма я так невтомно молився!» – втішився монах.
Всю ніч, не вгаваючи, у храмі правилися служби. А коли розвидніло, Укон зайшла в келію знайомого монаха, щоб спокійно поговорити з годувальницею про панну. Дівчина, соромлячись змученого вигляду і вбогого дорожнього одягу, все одно вражала незвичайною красою. «Зовсім випадково я потрапила на службу в один із найпочесніших столичних домів, і хоча бачила багатьох вродливих жінок, але довгий час вважала, що ніхто з них не може зрівнятися з дружиною Великого міністра[49]. Та от недавно у неї з’явилася вихованка, яка справді перевершує її красою. І немає в цьому нічого дивного, якщо вона дочка такого батька, який ніжно дбає про її виховання. Однак наша панночка, навіть у цьому скромному вбранні, не гірша за неї, що мене дуже тішить. Пан міністр ще за життя свого батька мав змогу зустрічатися з жінками найвищих рангів, не кажучи вже про простих придворних дам. Так от він казав, що серед них справжніми красунями можна назвати лише двох – покійну Імператрицю-дружину[50] і його юну вихованку[51]. Щоправда, мені важко про це судити, бо Імператриці-дружини я ніколи не бачила, а якою буде юна дочка в майбутньому, зараз можна лише гадати. А тому в моїх очах дружину Великого міністра нема з ким порівнювати. Здається, що й сам він такої думки, просто не хоче говорити про це вголос. Я не раз чула, як він жартував: «Для мене надто велика честь, що ви – моя дружина». О, справді, як подивлюся на цю пару, то здається, наче сама молодшаю. «Такої краси ніде більше не зустріну», – завжди думала я, дивлячись на них, але тепер бачу, що помилялася, адже все в цьому світі має межі, і навіть у найвродливішої красуні немає сяйва над головою, а тому я впевнена, що наша панна перевершить багатьох», – сказала Укон, з усміхом дивлячись на дівчину, а стара годувальниця, зрадівши, відповіла: «І от таку красу ми могли поховати в провінційній глушині. Я так жаліла її, та водночас журилася, що кинула рідний дім, усе господарство, розлучилася з дітьми, які служили мені опорою, і поспішила сюди, в столицю, яка за ці роки стала мені зовсім чужою. Допоможіть їй якомога швидше вибитися в люди. Адже той, хто прислуговує в шляхетних родинах, може мати надійні зв’язки. Постарайтеся повідомити про неї її батька і домогтися, щоб він визнав її». Засоромившись, дівчина відвернулася.
«Хоча я низького стану, але родина Великого міністра користується моїми дрібними послугами… І от одного разу, коли я зітхала: «Що сталося з малою панною?» – господар сказав: «Я також хотів би її розшукати, отож якщо дійдуть до вас якісь чутки…» – згадала Укон. «Звичайно, Великий міністр – знатна людина, але вже має дружину високого роду. Мабуть, краще спочатку повідомити про панночку її батькові, міністрові Двору», – порадила годувальниця, і Укон розповіла їй про останні дні її пані[52].
«Великий міністр так і не міг забути про свою непоправну втрату. Не раз зізнавався мені, що дочка була б йому спогадом про покійну матір. Власних дітей у нього небагато, і він був готовий взяти її до себе, оголосивши людям, що це його рідна дочка, яку недавно розшукав, – вела далі Укон. – Однак у той час я була молода і недосвідчена, багато що мене стримувало[53], тож я так і не посміла навідатися до вас. А вашого чоловіка я мигцем побачила, коли, отримавши посаду Дадзай-но сьоні на Цукусі, він перед від’їздом приходив засвідчити свою повагу панові міністру, але поговорити з ним я так і не змогла. Я сподівалася, що ви залишили панну в будинку на П’ятій лінії, де цвіли квіти «вечірнє лице»… Який жах! Виявляється, вона мало не стала звичайною провінціалкою!» Цілий день вони згадували про минуле, молилися і читали сутри.
З келії високо в горах було видно натовпи прочан, які прямували до храму. Внизу протікала річка Хацусе.
Видно, недарма я молилася…» – сказала Укон, а дівчина відповіла:
По її щоках текли сльози, які, однак, не зменшували її чарівності.
«Попри вроджену красу життя дівчини в провінції могло завдати їй шкоди так само, як подряпина на перлині. Тож можна лише уявити, скільки зусиль годувальниця витратила на те, щоб дівчина стала такою бездоганною!» – подумки дивувалася Укон. Якщо покійна мати Юґао вражала майже дитячою сором’язливістю і лагідною вдачею, то в красі її дочки було щось горде й незвичайно витончене. Укон навіть подумала, що Цукусі не така вже й дика місцевість, але не могла зрозуміти, чому всі інші знайомі, які будь-коли поверталися звідти, залишалися незмінними провінціалами.
Коли стемніло, жінки повернулися в храм і весь наступний день провели в молитвах. Відчуваючи всім тілом холод, який приносив осінній вітер з далекої долини, годувальниця, схвильована зустріччю з Укон, не переставала думати про майбутнє панночки. Досі вона сумнівалася, чи зможе знайти їй гідне місце у столиці, але, дізнавшись від Укон, що її батько, міністр Двору, однаково дбає про своїх дітей, незалежно від рангу їхніх матерів, впевнилася, що і цю билину він не обійде увагою. Дорогою з храму жінки розповіли одна одній, де тепер проживають, бо Укон понад усе боялася знову втратити панну. Укон, живучи поруч з будинком на Шостій лінії, тобто недалеко від того місця, де зупинилася годувальниця зі своїми супутниками, сподівалася, що зможе підтримувати з нею надійний зв’язок.
Укон відразу поспішила в садибу Великого міністра, сподіваючись при нагоді розповісти йому, що знайшла панну. Коли через ворота вона в’їхала в надзвичайно просторий двір, то, побачивши в ньому силу-силенну карет численних гостей, відчула свою незначущість на тлі величної садиби. Ніч вона провела в своєму покої, сповнена болісних сумнівів, а наступного ранку її покликала до себе пані Мурасакі. Для неї це була велика честь, бо одночасно в садибу на Шостій лінії повернулися з дому багато інших жінок вельми високого рангу, не кажучи вже про молодих служниць. Великий міністр Ґендзі, побачивши Укон, як завжди, пожартував: «Чого вас так довго тут не було? Невже сталося щось надзвичайне? Така статечна, як ви, людина наче помолодшала. Може, трапилося щось особливе?» «Уже минуло сім днів, як я виїхала звідси, але нічого особливого зі мною не трапилося. От тільки в горах зустріла одну дорогу мені людину…» – відповіла Укон.