Тим часом Тайфу-но ґен, ні про що не здогадуючись, переконаний у власній могутності, не переставав посилати панночці листи, написані непоганим почерком на кольоровому китайському папері, просоченому пахощами. Думав, що пише вельми вишукано, а насправді і в доборі слів залишався провінціалом. Незабаром він особисто з’явився у домі годувальниці в супроводі одного з її синів. Хоча цей високий, огрядної статури чоловік років тридцяти й не був осоружним, але, – можливо, виною тому була упередженість годувальниці, – справляв неприємне враження і відлякував своїми грубими манерами. Тайфу-но ґен мав здоровий колір обличчя і різкий, хриплуватий голос, яким вимовляв щось дуже нерозбірливе. Зазвичай залицяння під прикриттям темряви називають «нічним приповзанням», але навряд чи ця назва стосувалася залицянь Тайфу-но ґена, бо він завітав у їхній будинок у весняних сутінках, охоплений хвилюванням, яке було б набагато доречніше «осінніми сумними вечорами»[38].
Щоб не образити відвідувача, названа бабуся вирішила прийняти його сама. «Оскільки ваш покійний чоловік був справді прекрасною, достойною людиною, – сказав Тайфу-но ґен, – то я завжди хотів з ним познайомитися, але, на нещастя, він покинув нас раніше, ніж я встиг відкрити йому свою душу. І от тепер, сповнений бажання прислужитися його нащадкам, я наважився прийти сюди. Я добре розумію, що просити руку вашої внучки – це надто велика честь для мене… Але вона займе найвище місце в моєму домі й я носитиму її на руках. А ваше небажання піти мені назустріч я пояснюю лише тим, що до вас певно дійшли чутки про мої зв’язки з багатьма не надто порядними жінками. Та чому ви гадаєте, що я ставитимуся до неї, як до інших? Можу запевнити вас, що я поважатиму її не менше, ніж імператрицю…» Хоч як улесливо він умовляв годувальницю, але вона відповіла: «О, звичайно, для нас велике щастя почути такі ваші слова, але є одна прикра річ, яка тяжіє над нею від попереднього народження, і вона, сердешна, часто крадькома плаче, тремтячи від самої думки, що хто-небудь її побачить… Просто в мене серце розривається від жалю…» «Вам нема чого турбуватися. Навіть якщо вона сліпа або кривонога, я зцілю її. Тутешні боги й будди можуть виконати моє прохання!» – хвалькувато заявив Тайфу-но ґен і зажадав призначити день зустрічі з внучкою, але годувальниця ухилилася від певної відповіді також у вельми провінційному дусі: мовляв, кінець весни – несприятливий день для одруження.
На прощання Тайфу-но ґен захотів скласти вірш. І після довгих роздумів ось що він придумав:
Видно, цей вірш мені удався…» – додав він, усміхаючись, задоволений своїм першим кроком на поетичній ниві.
Спантеличена цим годувальниця не знала, що відповісти, й попросила дочок щось швидко придумати, але ті сказали: «А ми й поготів нічого не зможемо відповісти!» Оскільки годувальниця не могла більше затримувати гостя, то тремтячим голосом промовила перше, що спало їй на думку:
«Стривайте! Що ви хочете сказати?» – запитав Тайфу-но ґен, умить підступивши до неї. Годувальниця, зовсім розгубившись, зблідла. А дочки, перемагаючи страх, пирснули. «Мати хоче сказати, що її внучка має вади, тому переживає, що ви в ній розчаруєтеся. Вона дуже шкодує, що через свій старечий розум дарма турбувала богів…» – пояснили вони. «О, справді… – кивнув Тайфу-но ґен. – Чудово сказано! От нас чомусь називають провінціалами. Але ж я сильно відрізняюся від тутешніх селюків. А чим особливим можуть похвалитися люди зі столиці? Я також багато чого розумію. Тож не треба ставитися до мене зверхньо», – сказав він і хотів було скласти ще один вірш, але не зміг і поспішив відкланятися.
Годувальниця, страшно засмучена тим, що її середульший син піддався вмовлянням Тайфу-но ґена, закликала найстаршого сина Буґо-но суке до рішучих дій. «Як мені переправити її до столиці? Я навіть не маю з ким порадитися. З братами я розійшовся, бо не став на бік Тайфу-но ґена. Якщо наживу в ньому ворога, то не зможу й кроку ступити. Боюся, щоб не сталася біда», – сказав той, не знаючи, на що зважитися. Однак щиро співчуваючи панночці, яка мовчки страждала від жахливої думки про можливість одруження з Тайфу-но ґеном, Буґо-но суке підготувався і разом з молодшою дочкою годувальниці, – з дівочим іменем Атекі, а тепер Хьобу-но кімі, – яка заради втечі залишила свого чоловіка, забрав дівчину до столиці, вирушивши з дому крадькома вночі й згодом пересівши на човен. Таким чином, саме тоді, коли, повернувшись у свою провінцію Хіґо й вибравши сприятливий для одруження день наприкінці четвертого місяця, Тайфу-но ґен готувався забрати панну, вона саме втекла до столиці.
Старша дочка годувальниці, що вже мала велику сім’ю, не могла поїхати разом з молодшою. Прощаючись, сестри розплакалися, усвідомлюючи, що навряд чи знову побачаться. Молодшій сестрі було легше розлучитися з батьківським домом, в якому вона прожила стільки років. І тільки прекрасний берег перед святилищем Мацура та згадка про розлуку зі старшою сестрою змусили її згадати про минуле й зітхнути:
відповіла панна і, відчуваючи повну безпорадність, лягла долілиць на дно човна.
Здогадуючись, що незвиклий до поразок Тайфу-но ґен обов’язково дізнається про їхню втечу й відразу кинеться навздогін, втікачі заздалегідь забезпечили себе швидкохідним човном, який завдяки попутному вітру мчав по хвилях так, що аж серце завмирало. Гуркотливу затоку Хібікі човен проплив без пригод. «Це часом не пірати? – раптом сказав хтось із веслярів. – Ззаду наче летить якесь маленьке човенце…». «Нехай це будуть навіжені пірати, тільки б не той жахливий чоловік», – думала годувальниця.
Та от хтось із веслярів вигукнув: «Попереду Кавадзірі!..» – і всі полегшено зітхнули, зрозумівши, що столиця вже поряд. Веслярі затягли грубими, але водночас проник- ливими голосами: «О, поки пливли ми від Карадомарі до Кавадзірі…» Приєднався до їхнього журливого настрою і схвильований Буґо-но суке, промовляючи сам до себе: «Я справді-таки ніби забув милих серцю дітей і дружину…» «Що ж вони тепер роблять? – думав він. – Я забрав із собою всіх надійних слуг, що можуть бути у пригоді. І якщо сердитий на мене Тайфу-но ґен переслідуватиме моїх близьких, то що з ними станеться? Навіщо я так бездумно, не по-дорослому, поїхав, навіть не подбавши про них?» А коли, трохи заспокоївшись, він почав згадувати про пережите під час утечі, то не витримав і заплакав. «В країні гуннів я дарма покинув дружину і дітей…»[41] – вимовив він, і Хьобу-но кімі, наймолодша дочка годувальниці, тяжко зітхнула: «Справді, і я теж погано вчинила! Стільки років прожила я з чоловіком, та, раптом зрадивши його, поїхала з дому. Що ж він тепер про мене думатиме?» Хоча вони наче й поверталися додому, але не мали там, у столиці, своєї оселі, не мали надійних друзів, до яких могли б вдатися. Тільки заради юної панни залишили світ, який за довгі роки став їм рідним, і, віддавшись на волю примхливого вітру і хвиль, не знали, як собі зарадити. «Де прилаштувати панночку?» – думали вони розпачливо, але їм уже нічого іншого не залишалося, як тільки поспішати до столиці.
Дізнавшись, що одна давно знайома особа все ще живе на Дев’ятій лінії, втікачі знайшли в її оселі тимчасовий притулок. Хоча ця місцевість вважалася столицею, але заможні й успішні люди тут не селилися, тож довелося годувальниці разом з дітьми та панночкою жити в середовищі злиденних міських перекупок та крамарів без жодного надії, особливо тепер, з наближенням осені, коли згадки про минуле ставали все сумнішими, а думки про майбутнє – були вкриті туманом.
І Буґо-но суке, їхня єдина надія, опинившись у незвичних для нього обставинах, не маючи роботи й сторонньої підтримки, почувався, наче морський птах, раптом викинутий на суходіл. Повертатися назад не годилося, тож нічого іншого йому не залишалось, як дорікати собі за те, що так необдумано, по-дитячому, покинув Цукусі. Його молоді супутники, спираючись на родинні зв’язки, роз’їхалися хто куди або повернулися на батьківщину. Поглядаючи на нього з жалем, мати зітхала і вдень, і вночі. «Мамо, не треба так побиватися! – заспокоював її Буґо-но суке. – Я знайду вихід. Заради нашої панни я ладен життя віддати, і за це мене ніхто не осудить. Навіть якби я досяг високого становища, я не міг би жити спокійно від самої думки, що віддав її в руки такого неотеси. Я не сумніваюся, що боги й будди виведуть її на правильну дорогу. Недалеко звідси є святилище Хацімана[42], таке саме, до якого ми ходили молитися ще там, в Мацура і Хакодзакі. Залишаючи нашу провінцію, ми просили бога допомагати нам у дорозі. І тепер, повернувшись до столиці, маємо невідкладно поїхати до святилища і віддячити йому за те, що дослухався до наших молитов».