– Що зажурились, Василю Семеничу? Що рано женились?
Вася підняв голову, посміхнувся і одвітив:
– Ні, так думаю, як то люди не хотять бачити свого добра! От хоч би наші граблівці! Ви ж знаєте, я давав їм книжки!
– Еге ж, еге ж, – хита головою Панас, ще не розуміючи, до чого йдеться.
– Та й не тільки книжки… Хіба тут одні книжки?
– Ну, так, ну, так…
– Я їм ладен усім помагати… А вони на цигарки порвали книжки, дітям на іграшки дали.
– Та що ви хочете – мужики, одно слово. Хіба він тямить що?
– Але ж тут для його користи! – гаряче вирвалося у Васі. – Тут користь його власна! Я ж хотів, щоб помогти їм, щоб їм жилось краще!
– Е, паничу, – усміхнувся Панас, – що то за слово «краще»? Хтозна, що краще, а що ні? Ніхто. Одному те краще, а другому те…
– Ні, тут кожний скаже, що освіта краще, ніж темрява…
– Е, паничу, не вірте, не вірте, Василю Семеничу. Ніхто не знає, що краще у світі, ніхто не скаже, хто щасливіше, краще живе. От, скажем, я. У мене померла жінка. Здається, горе таке, що й жити не можна, а я живу, та ще й радуюсь. Так-то… Той дума, що панам добре, той дума, що попам добре, та завидують, та завидують. А по-моєму, всяк і щасливий, і нещасливий, і нема ні більше щасливих, ні більше нещасливих. Хто щасливіший, той і нещасливіший. Смієтесь? А так-так. От візьмем, приміром, так. Я кидаю снопи або кошу в полі. Сонце пече, руки болять, піт, пил… аж млісно робиться. Так? Ну, і знаю, що пан сидить тепер у горницях і його й сонце не пече, і піт йому не ллється, але ви думаєте, що йому краще? Хе-хе-хе-хе! Ні-ні! Я покошу, втомлюсь, а потім піду, нап’юсь води, ляжу в холодок і так гарно мені стане після сонця та коси, що ні за які б панські горниці не проміняв би того холодку. От що! Та візьмім хоч скотину, ну, коней, чи що… Ну, приміром, я їду кіньми. От я чогось розсердився. Звісно, чоловік хоч сам винуватий, хоч хто другий, зараз коней бити. Ну, і б’єш уже, не розбираючи, але якось приходиться, що якомусь та більше дістанеться. От як уже, значить, охолонеш, тут і візьме тебе жаль за коней, а надто за того, котрому більше дісталось. Ну, і вже, звісно, потім йому і сінця більше, і вівсеця, і в роботу іноді пожалієш. Звісно, це поки забудеться, а там знов по-старому. От вам і виходить, що він не виграв і не програв. Йому дісталось більше, зате ж і жаліли потім більше… Отак, Василю Семеничу, і з людьми! Того доля придушить, але й пожаліє, того ж і не душить, і не жаліє… От і квіта! Пан має свої радощі, але є в нього й горе; мужик має теж і радощі, й горе. Кому більше радощів, тому й горя більше. Та воно по-іншому й не може бути. За що ж би то Бог давав одному багато, а другому мало? Ні, так не можна… От і ви. Хочете зробити краще… А хіба ви знаєте, чи краще буде їм від книжок ваших? Воно, може, й краще з одного боку, а з другого й гірше… Он що! А краще всього жити, як живеться та Господь дає!
– Ні, Панасе Трохимовичу, – одвітив Вася, подумавши. – Це не так…
– А не так, то як хочете! Купив, не купив, а поторгувати можна! – засміявся Панас Трохимович і, побачивши Галю з хлопчиком, додав:
– Живи, як живеться! Так то… – і задумався.
– А, може, й так! – подумав Вася, і від цієї думки ідея його зробилася ще меншою, навіть нікчемною.
– Чого ж ви сидите тут? – зачервонівшись і задихавшись, промовила Галя, підбігши. – Гайда в хату! Тату…
– Ідіть, ідіть, я ще посиджу трохи! А ти там, Галю, вареничків витягни, принеси меду з льоху! Може, Василь Семенич закусять!
– Ні, спасибі, я обідав, – піднявся Вася і пішов за Галею в хату, почувши себе якось ніяково, але твердячи одну думку: «Треба бути твердим, треба бути твердим!»
Ввійшовши в хату, Галя хотіла виймати вареники, поставила вже навіть на стіл полумисок. Але Вася спинив її.
– Не треба, голубко, не треба! Їй-богу, мені зовсім не до їжі! (Господи, як бути?) Краще сядь коло мене! Ну, так! Скажи, ти дуже-дуже любиш мене? Скажи мені щиро-щиро, як перед самим Богом!
– Та що ви? – засміялась Галя.
– Ні, ти не смійся, скажи! Ну, любиш?
– Господи! Та я ж вам уже сто раз казала! Ну, люблю, люблю, люблю… Так?
– Так… Ну, так от що… А ти дуже любиш? – (Треба бути чесним, треба бути твердим.)
– Дуже, дуже, дуже…
– Ну, так от що: хочеш за мене заміж?
І Вася, ніяково посміхаючись, вижидаючи, став дивитися їй в лице, котре спершу зчервоніло, потім зблідло і, нарешті, засміялось і зробилося знов спокійним.
– Вигадайте ще що, – промовила вона.
– Та я тебе навсправжки питаю! Хочеш? – знов запитав Вася і почав з якимсь вижиданням слідкувати за Галею.
– Та ви таки справді? Не жартуєте? – зблідши, спитала тихо Галя і пильно подивилася на Васю, котрий то хмурився, то ніяково посміхався, то дивився їй в лице, замираючи від якогось жаху…
– Звісно, справді, – усміхнувся Вася, – що ж тут такого? Ну, що ж, підеш? Ну?
Галя мовчала і замислившись дивилася кудись через голову Васі. А Вася дивився на неї і ждав.
– Ні, – відмовила нарешті Галя тихо і наче спокійно, – це ваша химера!
– А ти мені скажи: підеш? – знов усміхнувся Вася і, почувши, що Галя побачила цей посміх, нахилив голову й почервонів.
– Ні, не піду, – одвітила Галя.
– Чого ж не підеш? Як? – начебто дуже здивувався і крикнув Вася, і навіть устав із лави, але, глянувши на Галю, змовк, змішався і знов сів.
– Так не підеш? – тихо промовив він. – Чого ж не підеш?
– Хіба ви сами не знаєте? – спитала Галя.
– А не знаю.
– Хіба я вам пара?
І замовчали обоє.
– Одного я тільки не розумію, – почала Галя тихо і навіть весело, – навіщо це ви таке видумали? Хіба ви перше не думали об сім?
– Думав.
– Ну, то й я ж думала… І видумали, ха-ха-ха-ха-ха-ха! – весело засміялась Галя. – Я думала і давно вже рішила…
Вася попробував теж засміятися, але тільки скривився. Посидівши ще трохи, він попрощався, видумав, що в нього розболілась голова, щоб не задержували, і ледве не вибіг із хати. І соромно, і легко, і важко було йому. А більш усього соромно за цей жупан, у котрому йому тепер прямо мука була йти по селу. «Черкес!» – думав він з полум’ям у лиці і, не дивлячись ні на кого, не піднімаючи голови, швидко йшов селом.
– А я вас, паничу, шукаю! – вмить позад його почувся голос Каті, так що Вася навіть здригнувся.
– За яким ще ділом? – розсердився він. – Чого треба?
– Та вас кличуть пані! Там гості приїхали, якісь паничі з Сігізмундом Станіславичем.
– Гості? Паничі? З Києва?
– Та я не знаю. Вас покликати послали.
– Добре, добре! Так ти знаєш що: ти не йди у горниці, нічого не кажи, словом, зовсім не показуйся пані на очі, я сам піду. Іди собі на село чи купатися, куди хочеш.
– Та мені не можна.
– Ну, куди хочеш, тільки не говори, що бачила мене, я сам зараз іду.
І думаючи об однім, боячись тільки одного – щоб не побачили його «червоного черкеса», як він звав тепер жупан, Вася, крадучись мов злодій, побіг попід тином, переліз у сад, побіг садом і, підкравшись до розчиненого вікна своєї кімнати, вліз у нього і почав швидко й нервово роздягатися. Зім’явши «черкеса» і всю одежу, передягшися в студентський сюртук, він схопив «черкеса», книжки, що лежали купами на столі, замотав їх у якесь лахміття, що лежало на скрині, і засунув далеко під ліжко. Потім кинув туди бриля, шапку, пошукав ще дечого очима і, не знайшовши нічого більше, тяжко зітхнув і пішов у залу, з котрої чути були знайомі голоси товаришів.
– О! Ось і він! – піднялись зараз же всі, як тільки він увійшов.
– А ми, брат, за тобою, – почав Петя Лампадніков, як тільки перші привіти скінчились і всі трохи заспокоїлись. – Он і Сашка, і Ванька з тою ж метою сюди приїхали!
– Це куди? – спитав Вася, не розуміючи.
– Прямісінько в Київ! Скучили вже за тобою! Та й тобі, я думаю, тут невесело.
– Ні, нічого, – криво всміхнувся Вася і поспішив спитати:
– Ви вже давно приїхали?
– Ні, з годину, не більше! Так поїдеш?!
– Та що ти, Бог з тобою! – засміявся Вася. – Не вспів приїхати, вже й знов їхати! Ти все той самий!
– Ну, а що ж? Навіщо мінятися?
– Е, а наш Вася вміє! – засміялась Віра Андріївна.
– Як? – ввічливо нахилився до неї Петя.
– Мамо! – суворо перебив Вася. – Чи не можна обійтись без усяких коментаріїв?
– А! Закохався? – так буцім нічого не знаючи, засміявся Петя і моргнув Вірі Андріївні. – Ну, ми тебе, нехай коханка вибачає, відсіль витягнемо! Це вже як хочеш!
– Ні, я не поїду нікуди! – твердо одвітив Вася. – Я не можу тепер їхати!