– У нього тепер ідеї, він книжечки роздає, – знов умішалась Віра Андріївна.
– Мамо! – гримнув Вася, зчервонівши весь. – Я вас прошу, не зачіпайте об цім розмови! Як хочете, щоб я сидів тут, не зачіпайте цього! Я вже сказав вам свої погляди на це і годі! Хоч би тут саме пекло пішло проти мене, хоч би з цього ніколи нічого не вийшло, я не кину, от що! І нікуди звідсіль не поїду! А тепер гайда краще в столову, та нехай гості з дороги закусять, – додав він спокійніше, і всі мовчки повставали й пішли за ним.
– Нічого, ми його зламаємо, – шепнув Петя Вірі Андріївні. – Дайте часу!
– Будьте ласкаві, я вам буду дуже дякувати.
– Будьте спокійні! Тільки ви мені підсобляйте!
– О, з великою охотою!
І ламання почалось. Перш усього Петя попрохав «випити з дороги» і присилував Васю чокнутися з ним. Потім сказав тост у честь Віри Андріївни «твоей прекрасной і божественной матери» і попрохав чокнутися, потім за минуле випив і присилував до того ж і Васю, котрий, треба додати, і не дуже противився, навіть сам після четвертої чарки, крикнувши: «А, це все одно! Пропало! Все одно!» – почав пити та ще й усіх частувати.
І не вспіло сонце сісти за горою, як Вася був уже зламаний. У той же вечір його мертво-п’яного положили в шарабан, привезли на станцію, перенесли в вагон, і поїзд поніс Васю в Київ. А через місяць Петя, Вася, Саша і Ваня, з котрих перші два – юнкери, а останні студенти, гуляли по Крещатику і залицялись на панночок.
Пройшло два роки. У Шато-де-Флер за окремим столиком сиділо декілька офіцерів. Повз них ходили шансонетки парочками і поодинці, бігали льокаї, проходжувались купчики. Пройшли дві шансонетки. Вмить один із офіцерів схопився, крикнув: «Та не може бути!» – і швидко пішов за шансонетками. Випередивши їх, він повернувся і пішов назад, пильно дивлячись в лице одній. Та скинула на нього очима, хотіла по звичаю шансонеток засміятися і щось сказати, і тільки й вимовила:
– Панич!
– Галя! Так це ти?.. А я дивлюсь… Так он як… Ти давно в Києві?.. Їй-богу, я… прямо…
Офіцер зовсім змішався і не знав, що сказати. Не знала теж і Галя, стоячи й дивлячися на нього і радісно, і соромливо, і дивуючись. Помогла їм друга шансонетка, що засміялася, промовивши:
– Так я тебе буду ждати, Галю! Я їду!
– Добре, добре! – схопилась і опам’яталась Галя. – Та чого ж ми стоїмо? Гайда, походимо! Чи, може, вам треба… Вас, здається, чекають товариші?
Галя вже зовсім чисто говорила по-російському, тільки зостався український акцент, але це навіть було мило. Це зараз же кинулось Васі в думку, хоча він поспішив їй одвітити:
– Ні-ні! Нічого товариші! Я такий радий, що ми таки побачились! Я шукав тебе! Я чув, що ти таки «продала»! Пам’ятаєш, під млином? Господи! Здається, так недавно було! Ну, що, як ти тепер? «Звізда», а?
Галя засоромилась. Це стало приємно йому й нагадало ту Галю в простій одежі, палку, щиру Галю-українку.
– Ну, розкажи, як це було?
– Ет! – махнула вона рукою. – Навіщо?
– А ти так само, як і тоді, махаєш рукою! Не забула, – засміявся Вася. Засміялась і Галя й подивилася пильно на нього.
– І ви не перемінились, тільки кращі зробились, – промовила вона.
– Хіба? А ти теж покращала, ач, яка пишна тепер! А ти дорога? – запитав він тихо і всміхнувся.
Галя подивилась на нього, всміхнулась і промовила:
– Для когось дорога, а для вас ні!
– Знов так говориш, як тоді?
– А ви знов будете так говорити, як і тоді? – всміхнулась Галя.
– Е, ні, – засміявся Вася. – Я тепер скажу от що: сідаймо зараз на коней і гайда до мене! Так?
– Нехай так!
– І ти мені все-все розкажеш? Так?
– Хіба ви не знаєте?
– Вперед лікар?
– Лікар.
– Потім на сцені являється сестра Марійка? Так?
– Так.
– Ну, далі звісно! Їдемо! Будемо згадувати минуле! А тобі його не жалко, Галю?
– Ет! Ви все ж такий зостались. І охота про таке все говорити!
– Та бо само нагадується!
– А ви киньте! Краще думайте об чімсь… Ух, зацілую! – палко прошепотіла вона, сідаючи в екіпаж і притуляючи його руку до свого серця. Вася всміхнувся, сказав кучерові адресу, екіпаж заторохкотів і по хвилині заховався за рогом.
[1901?]
КРАСА І СИЛА
І
Тихо-тихо в Сонгороді. Тихо в ньому, як і дощик січе день і ніч, як і сніг тріщить під ногою, тихо й тоді, як соловейко заливається піснею-коханням по садах, по гаях, по зелених дібровах. А надто тихо в літній робочий день. Тихо на вулицях із плетеними тинами, тихо на головній вулиці з неодмінною поліцією, управою й будинком для арештантів, тихо коло крамниць на базарі, – скрізь тихо. Вийдеш на головну вулицю, що гін на троє тягнеться з одного кінця міста до другого, подивишся праворуч – тихо, пусто й нікого нема; глянеш ліворуч – тин, дерева й нікого нема; куди не глянеш – тихо, пусто, тільки вітер тихенько шелестить та грається листям. Деколи проїде закутаний в сірий балахон урядник з лошам позаду, зжене горобців, що купалися в м’якому, гарячому поросі на шляху, проплентається єврей на біді; пробіжить який-небудь Сірко з реп’яхами в хвості, скачучи на трьох ногах і ховаючи голову по затінках; виткне голову з рову свиня, важко зітхне, хрюкне і знов заховається, – і знову все стихне, знову засне, тільки налякані горобці позлітають з тинів на гарячий порох та вітрець тихенько шепочеться з листям.
Край міста на горі, на самому вигоні, стоїть маленька, старенька хатинка. Біля неї на подвір’ї все пошарпане, поруйноване, – клуня обідрана, хлівець без покрівлі похилився, тин ледве держиться й сама вона теж похилилась, покривилась, облупилась і якось сумно дивиться маленькими віконцями на город. Спитайте кого хочете в Сонгороді, чия то хата, і кожний вам скаже, що та хата Ілька Чубатого, хоч і молодого, але першого злодія на цілий Сонгород, – злодія, котрого сам батько відцурався, а добрі люди десятою вулицею обминають, з котрим мають діло тільки його приятелі – такі ж, як і він, злодії: Андрій Голуб, Марко Чумарченко, дочка Марка – Мотря, декілька голодрабців і весь той люд, що не має в душі Бога й не боїться ні тучі, ні грому. Кожний вам скаже, що Ілько вже сидів у губернії в тюрмі, що мало, як два рази на тиждень сидить він на етапі, що сход збирається його вислати «на поселення», та Ілько на це не вважає: уночі грабує-палить, а вдень або спить, або гуляє.
Сонце стоїть на півдні. Тихо на вулиці. Далеко видніється ціле місто – таке невеличке, що скоріше б можна назвати його великим селом. Широко розляглося воно солом’яними покрівлями, зеленими садками, далекими лугами. Тільки посередині в’ється стежка з залізних покрівель – то крамниці та казенні будинки.
Схилився Ілько на тин і завмер, – ні думок, ні бажань, навіть дихання не почув він в собі, тільки чув, як сонце гріло-пекло в спину, як розливало якісь лінощі по тілі й байдужість до всього. Байдуже дивився він, як піднявся вихор, закрутив соломою, розігнав горобців, попхнув до тину якусь курку, що розіп’яла хвіст, мов віяло; байдуже слухав, як хтось десь за городом гукав: «Явдó-о-о-хо!.. Явдохó-о-о-о!..» Тільки як сонце сховалось за хмару й на вулиці потемнішало, підвівся, зітхнув і пішов до хати… Пройшла ж хмара, виглянуло сонце, – Ілько розлігся на широкій призьбі і знов почув його на собі, знов почув лінощі й байдужість.
– Драстуй, Ільку! – вмить почув він коло себе.
Ілько здригнувся, розплющив очі й підвівся.
– Тю! Злякала, – промовив він, знов лягаючи й закидаючи руки за голову. – Мотря… Думав, хто такий… Драстуй!
– Не пізнав? – підхопила Мотря, якось нервово й швидко зриваючи з голови хустку і пригладжуючи тремтячою рукою чорне, як сажа, волосся, що висмикувалось на всі боки. – Давно бачились: як у горосі, так і досі!
– Аж здригнувся, – позіхаючи промовив Ілько.
– Так злякала? Ха-ха-ха! Хіба й злодії вміють лякаться? Ото!
Ілько здивовано подивився на неї.
– Чого дивишся? Не пізнав, може, ще й досі? Я – Мотря, Мотря, Мотря! Твоя полюбовниця… ха-ха-ха! Чудно, правда?.. Ну й душно!.. Та чого дивишся? Не бачив? Може, поцілуєш? Ха-ха-ха! А Андрій за це мене ще буде бить… Він мене тільки що знов бив… Диви, о… Синяк уже набіг… А ти поцілуй! Ти ж теж полюбовник, ха-ха-ха! Один б’є, а другий цілує. Ось він зараз прийде сюди, а я на злість йому прибігла до тебе… Ти, може, думаєш, що я тебе люблю. Пхі! Я його люблю, а тебе ні!..