І наче боячись, щоб не пройшов цей чудовий настрій, щоб не вернулись усякі «малодушні» думки, він піймав стриноженого коня, загнуздав, сів, гикнув і вихором полетів додому. Одягшись у широкі сині штани, в червоний козацький жупан, насунувши набакир сиву, високу, теж козацьку, з червоним верхом шапку, нікому нічого не говорячи, пішов він веселий, радісний на село. Сонце вже почало наближатися на полудень. На селі було тихо-тихо, тільки де-не-де вилетить на тин півень, кукурікне, гордо озирнеться навкруги і знов заховається за тин. Коло інших хат сиділи в холодку жінки, обложені дітьми, іноді вилітав відкілясь із берега регіт, пісня, але зараз же й змовкало: в пилу на дорозі купались і тріпались горобці, грались у хаток купками діти. Вася радісно й весело дивився навкруги, уклонявся жінкам, сміявся з півня, обминав горобців, жаліючи спугнуть їх, і ледве здержував бажання обняти й перецілувати всіх діток замурзаних, забрьоханих, замацапурених. І таки не здержався, підійшов до однієї купки, взяв маленького в одній сорочечці хлопчика, посадив собі на руки і спитав:
– Як тебе звать? Га?
Дітки при такій оказії спершу, звісно, хотіли махнути, хто куди попаде, далі декотрі вже роззявили роти, щоб заплакати як слід від такої образи, хоча вже бігти роздумали, а ще далі (побачивши, що особливої біди для них ніби нема) трохи позаспокоювались і почали навіть роздивлятись на чудернацького дядька. Посаджений же на руки, як розчинив рота й очі, похолонувши від страшенного жаху, так і зостався, дивлячись прямо в рот Васі.
– Як його звуть? – спитав Вася у купки, бачачи, що рот і очі хлопця не думають ізмінятися.
Дітки мовчали, то подивляючись одно на одного, то посміхаючись соромливо, то збираючись плакати.
– Хіба ви німці, що мовчите? – ласкаво засміявся Вася.
Дітки мовчали.
– Ви німці, чи хто такі? Може, євреї?
– Ні, ми не євреї, – промовив один хлопчик і скоса глянув на Васю.
– А хто ж ви такі? Турки? Руські?
– Ні, ми не руські й не турки, – вже трохи сміливіше одвітив хлопчик.
– А хто ж ви?
– Ми граблівці.
– Як граблівці? А тут же й євреї живуть, то й вони ж граблівці?
– Ні, вони не граблівці, вони граблівські євреї! А ми граблівці!..
– Хм! Он як! А ви ж що робите? Граєтесь? У чого ж ви граєтесь?
– У лавушників! – засміявся вже хлопчик, причому декотрі із купки теж засміялись і почали поглядати позад себе.
– Що там? – зацікавився Вася.
Дітки розступились, і Вася побачив клуночки з бумаги, в котрих насипаний був пил. Як то по торгівлі, клуночки були різні – й великі, й малі, і не дуже великі, й не дуже малі. Вася засміявся і спитав:
– А хто ж тут у вас – лавушником?
– А я! – одвітив, сміючись, сміливіший хлопчик.
– Ану, відваж мені півхунта сахару! – показав Вася головою на клуночки і, подивившись на посадженого на руки хлопчика, спустив його помаленьку на землю. Хлопчик, усе так само дивлячись, заховався за дівчинку, що посміхалася на Васю. Лавушник засоромився й нахилив голову.
– Ну, чого ж ти? Ось на тобі навіть гроші за сахар! Оце вам усім! Ну, відваж же півхунта! Я ж купую в тебе!
Лавушник несміливо взяв двадцять копійок, заховав у кишеню і, сміючись, подав Васі один, самий великий клунок. Вася посміхаючись узяв, розгорнув трохи і хотів подивиться всередину клуночка, як умить клуночок розгорнувся. Пил висипався, і в руках Васі зосталась тільки бумажка.
– Розси-и-палось… – дивлячись на бумажку, засміявся Вася й хотів кинути, але зараз же, щось побачивши на ній, швидко розгорнув на руці, прочитав і зблід. Бумажка була з його книжечок.
– Де ви взяли цю бумажку? – ласкаво спитав він лавушника.
– А мені татко дали, щоб ми грались! У їх ще є ціла книжка! Вони половину дали мені, а половину дядькові Остапові на цигарки. І в дядька Остапа є така одна. Він уже половину ту скурив, а ще ціла є… Ще на тиждень хопить! – весело додав хлопчик.
– Хм… Ага, ну, добре! Ну, йдіть, дітки! – промовив Вася, і дітки, підскакуючи, радіючи, побігли до батька й до дядька Остапа показувати гроші, котрі їм дав кумедний дядько.
А кумедний дядько, зім’явши бумажку в руці, йшов і думав:
«Так он як! Так он як! Господи! Я для них працюю, роблю… стараюсь освіту дати, помогти, а вони… На цигарки! Дядько Остап… Ех! Та хіба вони можуть розуміти! Ой, сором же який!.. Ні-ні, не треба на це вважати! Це, може, один так… Треба це взнати… Он щось біліє на вікні… Чимсь вікно затулене… Може, теж книжкою…»
Розбите вікно якраз було затулене книжкою, і Васі зробилось так соромно, так гірко, що він хотів зараз же бігти додому, але згадавши, чого він ішов, пішов далі. І вже його тепер не радували ні півні, ні купки жінок, уже він не жалів спугнути горобців, не підходив до діток, тепер йому було якось соромно і дуже-дуже ніяково за себе, за свої вчинки. А вдумавшись пильно, чого йшов до Галі, він навіть злякався.
– Господи! Як же тепер бути? – подумав він і навіть запинився на хвилину серед улиці. – Як же тепер?.. Хоча що ж тут такого? Треба бути твердим і йти своєю дорогою… Це нічого, це зо всіма так буває… Вони ще зрозуміють мене… Та це ще нічого не означає… Це вікно прямо може так бути, хоча прямо наче умисно… Ні, треба розвідати певно… Певно, певно… Ну, а з Галею? Ні-ні, це все одно… Що задумав, то й роби!
Але сором не проходив, думки йшли далі й малювали йому самі похмурі, погані картини його будущого становища. А ідеї його! Які вони зробились чогось маленькі й навіть…
– Ні-ні! Це нічого не означа! – схоплювався він. – Це ще не кінець! Треба тільки волі, волі!
І знов сором, думки, і знов схоплювання. На призьбі Галіної хати сидів її батько Панас Кваша, дядько, год сорок з лишком, в піджаці того особливого крою, на котрий українець переробить кожну одежину, яка б вона європейська не була, в вузеньких штанах, у брилі й босоніж. Біля нього з черепочків будував хатки маленький, гарненький хлопчик, схожий на Галю як дві краплі води, в сорочці, задрипаній по саму шию.
– Ну, й черкес же ловкий з вас, Василю Семеничу! – добродушно вимовив Панас, обдивляючи зі всіх боків Васю з його наближенням.
– Як черкес? – здивувався Вася і поздоровкався з Панасом. Панас поторсав його руку, трошки посунувся й одвітив:
– Аякже, це ж черкеська одежина, і шапка й чумерка така…
– О, Господи! – метнулось у Васі з приступом сорому, але він посміхнувся і промовив:
– Та надокучило все одно! Ну, і… той… одягся! А ви ж як поживаєте, Панасе Трохимовичу? – поспішив він перемінити тему.
– Е, як поживаю, – засміявся Панас. – От, як бачите, сидю та стережу от цього люципера! Матері у нього нема, так батько за няньку. Он який! – потягнувши за сорочку хлопця, радісно засміявся він.
– Ой, татку! Хатки повалили. От ще!
– О, бачте: сердиться вже! А не сердься на татка!
– Ой, татку! Ну, їй-богу…
– Ну-ну, не буду. Ач, сердитий!
– А Галі, мабуть, нема дома? – спитав Вася.
– Галя? Вона у сусідів. Сину, бігай до Макаренків, поклич Галю, скажи, що панич прийшли. Та хутко, ногами мені біжи! Ну!
Хлопчик піднявся, кинув останній погляд на черепочки й побіг, піднімаючи сорочкою й ногами стовбики пилу.
– Люблю сучих дітей, – з тихою, ласкавою посмішкою повернувся Панас до Васі. – Люблю, що говорить! Ну, та й роблять же вони зате зі мною, що хотять. Коверзують. Он хоч би Марійка! Захотіла – пішла, тепер ця Галина теж. Коло самого батька до паничів залицяється, хе-хе-хе-хе!
І Панас засміявся предобродушним сміхом, поглядаючи на Васю, котрий при цих нежданих словах страшенно змішався, почервонів і не знав, що йому казати. А Панас говорив собі далі, мов не примічаючи нічого:
– Так-таки коло мого носа цілується з ним. А я мовчи. Мовчи, бо сердиться. Хе-хе-хе-хе!
«Чи не навмисне це він?» – подумав Вася і скоса подивився на Панаса, але той сміявся так просто, ясно, що ця думка зараз же щезла, й Васі захотілося, дуже захотілося сказати йому: «А панич цей за це назве її жінкою!» – але… чомусь не сказав, тільки нахилив голову й нахмурився. Панас, ще посміявшись, похитав головою, пробуркотів щось і теж задумався. Потім, піднявши голову, подивився на замисленого Васю і спитав: