– Чого ви так дивитесь на мене? – нахилила голову Галя. – Я не люблю так!
– Любуюсь твоїми чудовими очима, твоїми чорними бровами, твоїм милим, хорошим лицем…
– Ну, вже пішли розписувати!
– Любуюсь і думаю! – не слухаючи говорив Вася. – Пропаде ця краса дарма! Пропаде!
– А може, не дарма? – засміялась Галя й подивилась прямо в лице Васі.
– Продаси?
– Купіть!
– Що дати?
– Що?.. Що?..
Галя замислилась, потім глянула на Васю, обняла, поцілувала, одіпхнула й промовила:
– Нічого…
– Як же так?
– Комусь іншому продала б, а вам ні.
– А все таки продала б?
– А що ж! Дивиться? Пхи!
– Галю! – похитав головою Вася. – Навіщо ти так говориш? Як тобі не сором!
– Ха-ха-ха, – ніяково розсміялась Галя. – А ви й повірили?
– А повірив і вірю, що продаси…
Галя промовчала й дивилась на греблю, над котрою схилились верби і мов діти закривали, обкутували її тінню, щоб місяць не мішав заспокоїтись натовченій, натруженій за день. Дивилась на ставок, що хлюпався хвильками ледве не біля її ніг, дивилась на хатки, залиті місяцевим світлом, на панський будинок, що глядів у ставок з високої гори, на далекі гаї, на широке поле з розкиданими по ньому скиртами, дивилась, пильно дивилась, а бачила зовсім інше. Мовчав і Вася, і теж дивився, і теж бачив інше.
– Ви бачили мою сестру Марійку? – тихо спитала Галя, не повертаючи голови і все дивлячись кудись.
– Ні, не бачив! Чув за неї, що вона… продала?
– Жаль, що не бачили! От хороша, так хороша!
– Краща за тебе?
– Хм! Куди мені! Висока, біла, брови чорні-чорні… А одягнута як. От одягнута! Усякі кохточки, спідниці панські, шляпи, перстені… От!
– Аж очі загорілись, як за кохточки почала, – сміявся Вася, – мабуть завидно?
– А завидно!
– Так чого ж? Давав же тобі лікар той 50 карбованців, щоб пішла до нього. Біжи, він пошиє все.
– А ви думаєте, не піду? – швидко повернулась до нього Галя й блиснула очима. – І піду!
– І пропадеш!
– Чорт його бери! Вже краще, ніж тут у цьому паскудному селі пропадати. Сами ж кажете, що краса дарма пропаде. Ну, й не буде дарма.
– І мене покинеш? – тихо спитав Вася.
Галя мовчала.
– Ет! – махнула з досадою рукою Галя.
– Що «ет»?
– Охота питати? Знаєте ж, що не покину, так ще…
– Хіба так дуже любиш? – притягаючи її до себе, заглянув він їй у вічі.
– І люблю, дурна!
– За що ж ти любиш?
– За що? – подивилась йому в лице Галя, трохи відкинувшись назад. – Хто його зна, за що!
– От такої.
– Їй-богу, й сама добре не знаю! Ви такий добрий, хороший.
– Та й парубки є добрі, хороші…
– Та є…
– Так чого ж ти парубка не полюбила?
– Парубка?.. Ні, парубка я не полюбила б. Не змогла б. Вони такі брудні, лаються… Ні… А ви… такі гарні, чистенькі… Потім, ви якісь такі чудні собі…
– Це ж як? – засміявся Вася.
– Ану, так, чудні… Одягаєтесь у просте, роздаєте книжки, говорите по-мужицькому… Такі собі плохенькі, добренькі…
«От і ця чудним називає!» – подумав Вася й промовив:
– А хіба це погано?
– Та не погано, але чудно! От за це більш і люблю вас!
– Хіба любиш? А вийдеш заміж і забудеш.
– Я заміж ніколи не піду.
– Як так?
– А так. Не бачила якого-небудь мужика та роботи цієї… Та ще після вас… До вас ще може й пішла б… А тепер… Ну, як я тепер піду за іншого?.. Ну, як? Як? Як я піду, як я люблю мого гарненького, любого панича, краще б я його не бачила… Хай вони загинуть!.. Ви мені тільки одно скажіть: чи всі пани такі хороші, як ви?.. От якби!..
– Люди, Галю, скрізь однакові: є й хороші, є й погані…
– І краще б ва-а-с?.. – протягнула ласкаво-ласкаво Галя і положила його голову собі на груди.
– А я ж що таке? – всміхнувся Вася, обнімаючи її й почуваючи, як кров гарячим полум’ям ударила в голову.
– А таке, що за вас… пішла б, здається, в саме пекло…
– І до мене? – прошепотів Вася.
Галя нічого не одвітила, тільки притулилась, обняла, подивилась у лице і гарячими губами впилася в губи. І почув Вася, як затремтів її стан під рукою, як захвилювались високі груди, як забилось дуже-дуже його серце… Десь далеко кинувся в очі місяць, блиснули її очі, пройшла перед очима його кімната, і тут же чогось згадалась мати, її веселий глум, цікавий малюнок, ідеї… Вася опам’ятувався.
– Так пішла б? – знов спитав він і трохи відсунувся.
– Пішла б… – важко дихаючи, прошепотіла Галя.
– Сьогодні? Зараз?
– Зараз…
– І не побоялась?
– Чого?
– Батька, людей?
– Пхи!
– А сором? А… що ж потім?
– Клопоти. Зате поживу!
І знову Галя припала, знов пахнуло на Васю пеклом кохання, знов стан перегнувся, захвилювався, але Вася здержався, знов відсунувся і тихо почав:
– Ні, Галю… Я не хочу брати на себе гріха… Не хочу… бо люблю тебе… Вір, Галю, що той, которий буде збивати тебе на таке і буде казати, що любить, бреше. Бреше, бо не ти йому потрібна, а тіло твоє…
Галя подивилась на нього, зітхнула, відсунулась і нахилила голову.
– Ти думаєш, чого я тебе люблю? Чого? – нахилився до неї Вася.
Галя мовчала.
– Того, що ти чиста, нетронута… Хіба б я тебе любив, якби ти була «такою»? Ніколи! А що було б, якби ти пішла до мене? Сором, глум… Ну, покохались, а там… Прийшлось би… Та що говорити… Зробилась би такою, як ті, що їх купують на одну ніч. Фі, гидко! І ти, ти, така хороша, мила, була б такою? І я винен? Ні! Рік тому назад я б цього не сказав, а тепер… Знаєш, Галю, я тепер зовсім інший… Тепер я не можу згубити тебе… Краще виходь заміж, хіба таки не найдеться чоловіка на селі до вподоби тобі? Краще ж чесно жити, ніж бути… шлюхою. Приємно б тобі було, якби тебе назвав хто шлюхою? Га?
– Нехай би спробував! – криво всміхалась Галя, піднявши голову, але зараз же нижче нахилила її й змовкла.
– Ото ж то! – зрадів Вася. – Сама знаєш… Але ти не знаєш, які гидкі вони… Господи! І ти була б такою?..
Галя мовчала. Помовчав трохи й Вася і знов почав:
– Хіба вони живуть?.. Що з того, що в них є гроші, одежа… А є в них радість коли? А сором? Та що одежа? Он, ходжу ж я в простій сорочці й нічого… А гроші?.. Тьфу та й годі… Зате настає старість, вони зостаються сами, кожний плює на них, там голод, холод… І ти б хотіла цього?
Галя мовчала.
– Ні, не варт купувати таке добро ціною якого б не було кохання… І ніколи я не візьму на свою душу такого гріха; і тебе прошу, Галю, як буду я як-небудь… коли… так… розпалюсь – словом, забудусь, ти здержуй мене…
– Чудні ви, паничу, – зітхнула Галя і встала.
– Куди ж ти? Постій, ще рано…
– Ні, час додому, спати вже хочеться, – з холодком у голосі одвітила Галя і потягнулась. Вася теж устав, обняв її і пригорнув до себе, шепочучи:
– Хіба не краще без «того» кохатись? Хіба не мило так… Дивись: місяць, зорі… скрізь так гарно… Сам Бог тепер дивиться на нас…
– Чудні ви… – всміхнулась Галя і, потихеньку відвівши від стану його руку, промовила:
– Ну, час уже… Ви не проводжайте мене додому, а то парубки і так проходу не дають… Прощайте!
– Прощай, моя голубко, прощай! Завтра я прийду до тебе…
Поцілувались, пригорнулись, Галя знов усміхнулась, і тихенько розійшлись, оглядаючись, доки не поховались: одна за хатами, а другий за вербами.
«Ні-ні! Так не можна, так не можна! – думав Вася, піднімаючись на гору. – Тут не те, не те… Вона мене не зрозуміла, я бачив, бачив… Що ж робити, що ж робити?.. Звісно, вона заміж тепер не піде… Але й допустити до… лікаря теж не можна… От, Господи! Не можу ж я сам женитися на ній… Чому ж не можу? Не можу, не можу… Мати… Ну, та що? Чому ж не можу? Вона мене любить так, як ніхто любити не буде, я її, я її теж люблю… Ну, так, люблю… Але женитися… Бррр! Але що ж тут такого? Женяться ж інші, чесні… на простих дівчатах… Тільки треба бути чесним і твердим… Головне, твердим… Як братися за такі ідеї, так і робити так… Треба твердим бути, от що!»
Але тут нагадувались товариші, панночки, нагадувався Київ, ресторани, згадувався університет, і Вася знов починав напоминати собі бути твердим. І думка ця не дала йому довго заснути.
З цією думкою прокинувся він на другий день, з цією думкою напився чаю, походив з нею по саду і, нарешті, поїхав верхи в поле «обмислити й рішити її». І, лежачи на могилі високій, з давніх-давен ніколи не ораній, він малював собі такі картини. Ось він уже жонатий на Галі… До нього приїжджають товариші… Що ж тут такого? Хіба як у нього буде жінка Галя, то не можуть приїхати товариші? Вона вже вміє гарно балакати і по-російському, і по-українському. Знає елементарні науки. У них школа. Вона вчить сільських дітей читати, писати. Він по хазяйству. Треба буде тільки найняти ще одного прикажчика. Виписують ноти, вона вчиться грати. А там діти… Його діти, його діти! Господи, та чим же погана така картина?! А Галя? Та вона ж так зрадіє, що й вимовити не можна. Така ж радість їй буде, що з-за одної цеї радости треба женитися. Ні! Годі думати, треба бути твердим! Він зараз їде додому, одягається і йде до Галі. Тільки не треба поки що матері говорити, бо… Словом, не треба поки що…