Вася сів. Віра Андріївна тихо прихилила його голову собі на груди, заглянула йому в очі й почала гладити тихенько й ніжно по щоці. І під це погладжування так тепло зробилось Васі, так мило, так жаль чогось себе, що прийшлось повернути голову й сховати лице під рукою матері.
– Так ти не осуджуєш своєї гидкої мами? – тихо промовила Віра Андріївна й почула, як серце її дуже-дуже забилось, чекаючи одвіту.
– Ні, – прошепотів Вася, й йому ще жалкіше зробилось і себе, й матері, котра в цю хвилину щасливо й радісно посміхалась, дивлячись кудись далеко-далеко.
– Можна? – почувся голос за дверима і, не дожидаючись одвіту, в кімнату швидко ввійшов добродій у чесучевім піджаці, широких, модних штанах, чорнявий, високий, вусатий.
– Нещастя, Віро Андріївно, – промовив він, сідаючи на кріслі.
– Яке? – схопилась Віра Андріївна і трохи зблідла.
– Упала дівка в барабан, і одірвало шматок ноги…
– О, Боже! Де вона? Де?
– Та ви не турбуйтесь так…
– Я тебе питаю, де вона, де? – крикнула Віра Андріївна.
– Ми не одні, Віро Андріївно! – змішався добродій, поглядівши на Васю, котрий стояв блідий, чекаючи одвіту.
– Ах, Господи! Я тебе питаю, Сігізмунде, де вона, а не скільки нас тут! Та говори ж, говори, де вона? І дуже, дуже?
– Та нічого… Коло білої кухні, привезли її…
Віра Андріївна й Вася зараз же вибігли.
Через пів години Віра Андріївна вернулася розхвильована, сердита й бліда.
– Це все через цього дурня, через цього божевільного, через синка мого! – накинулась вона на Сігізмунда Станіславича. – «Ідеї», «хазяйство»! А ти де був!
– Я ж їздив на поле, я ж тепер в одставці, – усміхнувся Сігізмунд Станіславич. – Звісно, Василь Семенич нікого не поставив для присмотру, дівки розгулялись, почали борюкатися, ну, і впала…
– О, Господи! Я не можу без жаху згадати ногу! Пальці одірвані… один ще висів на шкуринці… м’ясо червоне… кров… Ух! Треба руки вимити… Я вся в крові…
– Це ж чого?!
– Перев’язувала ногу… О, Боже, Боже! Яке нещастя! Ні-ні! Годі! Що хочеш роби, а як-небудь вибий ці ідеї з його голови, бо не одна ще порве собі ногу в барабані. Як знаєш, придумай, видумай… Дай сюди рушник! Видумай, милий, видумай! Це ж не можна так! А потім от що: зроби це для мене! Відвези цю дівку в Київ у больницю! Візьми гроші, на тобі сто-двісті карбованців, тільки нехай вилічать її!
– Та що ти, навіщо сто-двісті?! Карбованців двадцять буде.
– Ну, словом, скільки буде треба. Вези її, вези!
– Та можна й тут.
– Ні-ні! Ну, я тебе прошу, ну, для мене, голубе, повези її сам, здай лікарю хорошому! Вези зараз її, ще на поїзд поспієте!
– Та що ти? Як же так зараз, можна завтра…
– Ні-ні! Ах, Боже, вона ж мучиться, Сігізмунде!
– Ех! – махнув з досадою рукою Сігізмунд і вийшов.
– Сігізмунде, Сігізмунде! – схопилася вмить Віра Андріївна, щось згадавши. – Сігізмунде!
– Ну, чого ще? – відчиняючи двері, похмуро промовив Сігізмунд.
– Не забудь же що-небудь вигадати, щоб нарозумить Василя… Видумай!
– Та добре.
– Так зараз їдеш?
– Та зараз же… Яке милосердя проявилось…
На другий день була субота, й Вася сам давав робочим тижневий рощот. Сонце вже сідало, й тільки верхи залізної криші ще були залиті проміннями, мов золотом. З поля бігли двором корови, телята, задравши хвости, вибрикували коні, мемекали вівці, ревли воли, чувся десь за клунею голос Петра – пастуха, чогось гукала куховарка Гапка, реготались строкові хлопці коло діжки з водою, з села неслася пісня, десь за садом хтось ахикав, галас, регіт, турбота.
– А куди діякон, бісова душа! Куди, бодай тобі повилазило!
– Та гони його на Мотрю, він злякається та побіжить прямо в загін.
– Порадь батькові своєму, дурний! – образилась Мотря.
– Нехай, як побачимося з ним та з твоїм прапрадідом.
– Дай Боже, щоб скоріше!
– Ач, яка гостра! Як сокира, що вітер рубає!
– Хай ти сказишся!
– Ха-ха-ха-ха!
А перед вікном Васіної кімнати стояла купа чоловіків і дівчат, котрих поодинці Вася викликав і рощитував.
– Семен Нужний!
– Ось!
– За три дні по сімдесят, два десять. Так?
– Та так, паничу, почухався Семен Нужний. – Але тут, мабуть, небольшая ошибка.
– Як?
– Та так… Я, значиться, був три дні. Але я єзділ… ще за дєлом, таки ж для економії. Потому, виходить, я вже бил чотири дні, а не три.
– За яким ділом? – похмурився Вася і подумав: «Господи, як пропада українська мова! “За дєлом”».
– Та я ж возіл учорась Сігізмунда Штаниславича до залєзной дороги. Усьо ж таки день.
– От анафема, – шепнув Іван Галка Семенастому. – І тут урве сім гривень! За те, що дівку піддержував.
– Ну, добре, – одвітив Вася й додав ще сімдесят копійок.
– А це, – ніяково протягаючи книжечку, пробурмотів він, – так… дітям вашим книжка. Читати…
– Та у мінє, паничу, нема дітей, я удов… – засміявся Семен Нужний, але книжечку взяв, поторкав її пальцем і поклав за пазуху, моргнувши хлопцям. Хлопці пирснули і повідвертались.
– Трохим Нужний!
– Тю! Та всі Нужні! – почулось у купі. – Кому вони нужні?
– Собаці за п’яту ногу!
– Ви були п’ять день?
– Ні, паничу, шесть; я бил шесть дньов.
«О, знов: “бил”, “дньов!”» – подумав Вася.
– Як же шість? Тут записано п’ять, – подивився Вася в книжку, – ну, так! Трохим Нужний п’ять день. Як же так?
– Та, мабуть, паничу, забили записать, а я шесть дньов бил. Ось даже спросітє у кого вам буде завгодно…
«Ох, як коверкають, ох, як коверкають», – з мукою думав Вася і, не розбираючи вже, давав стільки, скільки йому казали, не забуваючи кожному всунути книжечку.
– Ану, ви, чорняві на три пальці під носом… Розступіться, дайте дорогу!
– Еге ж, який проворний, підожди трохи!
– Та мені ніколи.
– Ну, а ти ж бачиш, що ми танцюємо, потанцюй і ти.
– Та їй-богу, ніколи. Мене панич швидко рощитають.
– Шо там таке? – спитав Вася, рощитуючи вже дівчат.
– Та парубок хоче рощот…
– А як його звуть?
– Корній Буряк. Буряк! – крикнув парубок.
– За тиждень?
– Тиждень.
– Ну, йди, бери!
– А книжка ж нащо, паничу?
– Прочитаєш завтра! – одвітив Вася і нахилився до грошей.
Парубок подивився на книжку, на дівчат, здвигнув плечима і, протовпившись, побіг за чоловіками, що сходили вже на греблю.
– Ну, й чудасія! – крикнув він, наздогнавши їх. – На придачу книжка!
– І тобі? – спитали декотрі.
– І вам хіба дав?
– Дав.
– Тю! Навіщо ж це?
– Ану, яка в тебе… «Від чо-о-го вме-р-ла Ме-ла-ся». І в мене така. Що ж це за знак?
– Може, це… що-небудь…. таке… – покрутив пальцем коло лоба Семен Нужний. – Розумне!
– Буде тобі розумне, – похмуро кинув Трохим, – як побачить становий!
– Ну да!
– От тобі й «ну да»! Хіба не пам’ятаєш, що було торік Карачівському вчителеві, як знайшли у нього книжки?
– Та то ж багато… А в мене одна.
– То все одно… Не бійся, якби що путнє, не давав би він даром… Кумедний, кумедний, а такого москаля підвезе, що… знатимем…
– Та де там! – вмішався Галка. – Хіба такий що зробить? Забавляється прямо з жиру та й годі! Він плохий! Ти ж чув, що він сьогодні говорив: «Я, каже, хочу з вами жити, як брат з братами. Я, каже, раз у раз можу і хочу бути вам у пригоді».
– Аякже! – вір йому! Говорити все можна.
– А що то він щось за якесь «просвіщеніє» казав. Усе щось «просвіщеніє» та «просвіщеніє»?
– Та дурний!
– Хто?
– Та хоч би й панич. Меле, меле… Тут їсти аж душа болить, а він щось базіка… Хоч би вже в школу їхав скоріше.
– Та він, кажуть, уже не поїде в школу, хазяйнувати буде. Та за Галькою бігати…
– Та ну?
– Побий мене Бог!
– Ну, й дурний. Попав дівку, катає її на шарабанах, дарує хустки, вчить читати.
– Дуріють пани!
– Чисто, що дуріють. Тепер книжечки дає. Ну, куди я її притулю! – витягнув Семен Нужний книжечку і розіп’яв на пальцях.
– А на цигарки! Не зна куди діти.
– Тю! Що то за бита голова… Ану-ко, дай тютюнцю! Побачимо, як то воно з буки-аз-ба закуриться… Хм… Ач, ще й м’яке-енька яка! Ач, ач! Ловка книжечка… Ану, кресни огню… Побачиш, хороша книжечка… Ач!
Стали, зробили цигарки, креснули вогню, запалили, похвалили, попрощались і розійшлись по селу, сміючись з кумедного панича.
А тим часом гомін потрохи стих, зайшло сонце, з другого боку виплив місяць, заморгали далекі зорі, забіліли нагорі млини, мов сріблом покриті, зашелестів щось очерет понад ставом, зашепотіли верби, нагинаючись одна до одної й тихо-тихо стало. Пройшли дівчата, прогомоніли, знов ще тихіше стало.
Під водяним млином на якомусь пні сиділи Вася й Галя, обнявшись, щільненько притулившись.