– Гаврило! А ти знаєш, скільки ряботиння у модиски? – гукнув Карпо до високого тонкого парубка, що стояв недалеко від Ґудзика біля воза зі снопами.
– Так не знаєш? Мільйон, та ще й двадцять та під носом вісімнадцять. А приданого знаєш скільки? – П’ятсот!
– Карпо!! – ледве здержуючись, скрикнув Ґудзик. – Хочеш робити, так роби, а не хочеш, так забирайся к чортовій матері!
– Хе? – насмішкувато скривив губи Карпо. – Скажіть, які вони сердиті… Не люблять…
Він підняв вила і, схопивши ними навильник соломи, далеко шпурнув її від себе.
– Химко! – вмить заревів Ґудзик. – Довго ти там будеш копатись, закопало б тебе в сиру землю, кукло американська! Що, я жартую з тобою, чи якого чорта! Ступай мені зараз!
– Ну да-а, як дале-е-ко… – знову плаксиво скривила губи Хима.
– Ет! – рішуче підбіг до неї Ґудзик і, схопивши граблі, далеко шпурнув до лантухів із пшеницею. – Забирайсь!
Хима хмикнула ще раз, накинула краще хустку й тихо пішла від машини. Дехто гукнув їй вслід погану лайку, дехто мовчки вткнувся в роботу, а Карпо тільки зціпив зуби й навіть не подивився на неї.
Замовкло коло машини, як замовкає, бува, серед бурі й негоди.
Робили тихо, не співаючи, без сміху й жартів, немов чекаючи чого. Навіть Ґудзик не ходив за паровик, а понуро й суворо сидів на лантухах, з-під лоба позираючи іноді по робітниках.
Чути було тільки ревіння й гудіння машини, вигуки хлопчиків-погоничів та тарахкотіння млинків.
Пройшов іще деякий час. З-за паровика, трохи задихавшись, з’явилася рум’яна, здорова Хима. Пошукавши очима й забачивши економа, вона з діловитим, поважним виглядом підійшла до нього.
– Казали панич, щоб ви ввечері зайшли до них, щось мають казать вам, – вимовила вона, подаючи якийсь пакуночок, загорнений у папір.
– Не казав, про що? – не дивлячись на неї, спитав Ґудзик, беручи пакуночок і ховаючи його в кишеню.
– Ні, казали тільки, щоб зайшли.
– Добре.
Хима повернулась і так само діловито почала шукати своїх грабель.
– Ось! – хитнула головою Федоська на землю біля себе, де лежали Химчині граблі. Хима підняла й зайняла своє місце, маючи все-таки такий вигляд, ніби нічого не трапилось і все йде, як слід йому йти. Дівчата мовчали.
Карпо зразу ж побачив по її лиці, по знайомім йому дуже виразі в очах і в куточках губ, навіть по тому, як вона ступала, що не дурно «Янек» приїздив…
Він іще міцніше стулив губи, нахмурився й ще з більшим запалом замахав вилами. Солома далеко летіла через голови товаришів, які іноді поглядали на нього, теж похмурі й суворі.
– Кидайте за мене! – вмить зупинився він і, кинувши вила, пішов повз машину до діжки з водою. Напившись, він утерся, підняв окуляри на лоба й тихо пішов побіля дівчат, іноді зупиняючись коло декого з них. Ґудзик пильно стежив за ним, не встаючи з лантухів і похльоскуючи нагаєм себе по чоботі. Всі скоса поглядали на них крізь порох і полову. Машина ревла.
– Федосько! – гукнув Карпо, зупиняючись між Федоською й Химою, і скоса подивився на Химу. Федоська підвелась і озирнулась на нього. – Тобі Ґудзя не дарував хусток?
– Ні… А що?
– А от нашій Химі не накупишся ніяк…
Хима, зачувши своє ім’я, озирнулась до них, але, не розібравши за галасом, незрозуміло подивилась на Карпа й Федоську. Карпо, ніби ухиляючись від воза, що саме під’їжджав до машини, підійшов зовсім близько до неї.
– Бідна Хима вже й не знає, куди їх ховати. То має хустку за Ґудзю, то за панича Янека, то за панича Станика… Клопіт!
Федоська засміялась і посунула полову до волока.
– Бреши-и-и! – з погордою кинула Хима, засовуючи граблі під машину.
– А що дав панич Янек, чи сережки, чи хустку?
– І сережки, й хустку! Ну, то що? Боюсь тебе, чи що? – повернулась вона раптом до нього і прямо подивилася в очі. – Пхи! Злякалася!..
Карпо трохи змішався, не чекавши цього, але злість зараз же ще дужче закипіла і здавила йому груди.
– Авжеж! Поганому виду не буває стиду!
– Увва! Ти хороший!.. Знаємо!
– Що ж ти знаєш?
– Нічого… Знаємо…
– Що ж ти знаєш?.. У-у-у, паршива! – злісно штовхнув він її ногою і повернувся йти.
– Ну, ти! Халамидро!.. Чого б’єшся? – скрикнула Хима. – Бо зараз скажу панові, як ти підмовляєш…
Карпо мовчки повернувся і, не давши навіть скінчить, знов іще дужче пацнув її ногою.
– Па-а-ане! – жалібно закричала Хима, одсовуючись від його. – Халамидро!
– Ой, Химко, гляди! – ледве здержуючись, проскрипів зубами Карпо, ненависно дивлячись на неї. – Бо і твоєму панові буде, й тобі перепаде…
– А чого б’єшся?.. Я тебе зачіпала?
– Ти чого чіпляєшся до дівки? – вмить почувся за ним голос Ґудзика. – Іди на місце!
– Я не подивлюся ні на твого батька, ні на паршивого Ґудзика, а так дам, що знатимеш! – не зважаючи на Ґудзика й не повертаючись, промовив Карпо. – Я тобі покажу, який я халамидро, ляцька помийнице.
– Карпе, ступай до соломотряса! – і між Химою й Карпом з’явилась постать Ґудзика. Всі покинули роботу і, то посхилявшись, то виступивши з-за машини, пильно дивились на них. Тільки машина ревла й торохкотіла порожнім барабаном.
Карпо мовчки подивився на Ґудзика й, повертаючись іти, кинув до Хими:
– Я тобі покажу, паскудо, підожди!
– Сам ти паскуда… Халамидро!
Карпо вмить скажено сіпнувся й кинувся до Хими.
– Па-ане! – заверещала та перелякано і, як опечена, зірвалася з місця.
– Карпе! – погрозливо крикнув Ґудзик, перепиняючи йому дорогу. – Не смій її бити!
– А тобі яке діло? – раптом спиняючись, люто повернувся до нього Карпо. – Ти якого біса лізеш? Тобі яке діло? Га?
– Я тут хазяїн!
– Плювать я на тебе хотів!
– Я тебе плюну!
– Ти? – змірив його з погордою з ніг до голови Карпо і зареготався. – Ану, попробуй!
– Попробуєш!
– Ануж-ну, попробуй! – насуваючись на нього, підставляв йому бік Карпо. – Ну, бий же, бий!..
– Забирайся до чорта, мурло! Чого лізеш?..
– Та чого ти дивишся на нього, Карпе? – почулось десь із купи робітників, що почали збігатись звідусюди. – Бий його, мироїда проклятого!.. Гроші хай дає… Бий його!..
Ґудзик зблід і, як, буває, маленький завзятий цуцик, що попав на чужу вулицю, між чужих псів, озирнувся на всі боки. І побачив: у той саме час, манірно підтримуючи поділ ситцевої, білої сукні, жахливо, мов по багнюці, ступаючи по розкиданій полові, з-за паровика наближалась «модиска».
– Гу-у-у! гу-у-у! го-о-о! тю-у-у! тю-у! Моди-с-с-ка! мо-ди-и-с-с-ка! – умить заревли, зашипіли, засичали в валці. – Тю-у-у! тю! Учга-а! тю!
Модиска здивовано-перелякано зупинилась і незрозуміло стала дивитись в їх бік. З-за скирт, від возів, од волоків, зачувши крик і галас, збігались дівчата, хлопці й поважні навіть дядьки.
– Ну, чого ж ти не б’єш? Ну, ти! Бий же, бий! От і модиска твоя прийшла… Та бий же! – ще ближче насунувся Карпо.
Ґудзик, блідий весь, тільки одсувався потроху і, зціпивши губи, важко сопів носом.
– Та вдар же хоч раз… Он же й гарапник маєш! – хитнув головою Карпо і, раптом зігнувшись, схопився за нагай. Ґудзик перелякано сіпнувся назад і, шарпнувши рукою, вперіщив Карпа нагаєм.
– А-а, так он як! – заревів несамовито Карпо і всім тілом кинувся на Ґудзика. Той побачив тільки, як біла ситцева сукня вмить повернулась назад і замиготіла за паровиком, почув, як його зім’яла якась сила, і не вспів оглянутись, як опинився на землі. Потім щось дуже гостро вдарило по зубах, по носі, в роті зробилось солоно-солоно, потім почувся якийсь крик, його чогось возили по землі й, нарешті, він опинився на ногах. По лиці й по грудях текла кров, і в ухах гукало так, ніби туди уставлено паровика. Карпо, червоний, з розбитими окулярами на грудях, стояв серед купи робітників і палко говорив щось, повертаючись до всіх. Дехто теж кричав щось, дехто похмуро слухав, а дехто і сміявся. Машина вже не гуділа, стояла, так що чуть було все.
– Та плювать я на нього хотів! – кричав Карпо. – Хай гроші віддасть за роботу! Що? Та я й на суді це саме скажу… Проценти з нас дере за наші ж гроші, а ми мовчи?.. Ого!.. У його нема грошей? Ну-ну! Та зараз обшукайте його та й знайдете… Гроші давай!! – вмить скажено сіпнувся він до Ґудзика, що обтирався мокрою хусткою, яку намочив йому машиніст.
Карпа здержали.