– Я тобі покажу гроші, підожди! – промовив понуро Ґудзик, держачи хустку коло носа. – Ти в мене ще побачиш, як людей убивати…
Він устав і пішов до діжки з водою. Постоявши трохи біля неї, він мовчки вмивсь і тихо вернувся до купи. Ніс йому розпух, почервонів і блищав, як намазаний салом, під лівим оком світив синяк.
– Пускайте машину! – повернувся він до машиніста, що балакав з Андроном. – А ви йдіть по місцях!.. – кинув він до робітників, не дивлячись на них.
Але ніхто й не рухнувся, тільки Карпо знов шарпнувся до нього і щось закричав, але його знов спинили. Ґудзик подивився спідлоба на всіх і знов, одвертаючись, тихіше промовив:
– Ідіть же до роботи… нема чого…
– Зробіть виплату! – гукнув хтось із валки.
– Яку виплату? – ніби не розуміючи, подивився Ґудзик у той бік, де зачувся голос.
– Не знаєте? – тихо й серйозно обізвався Андрон, що підійшов ближче.
– Не знаю.
– Ну, то можна вам сказати. Давайте нам зараз ті гроші, що ми заробили у вас. О!.. Давайте зараз… Ось так виймайте з кишені та й давайте…
Ґудзик мовчки подивився на нього злим і похмурим поглядом.
– Чого дивитесь так, наче поцілувати мене хочете? Хочете, щоб пішла машина, – робіть виплату… Хочете, щоб стояла… то не давайте…
– Та нема в мене зараз грошей…
– А ви пошукайте…
– Та бреше він! У кишені… – закричав Карпо, але Андрон озирнувся до нього, зробив рукою, щоб мовчав, і знов повернувся до Ґудзика.
– Немає, кажете?
– Нема… в суботу…
– Ну, то прощавайте… Гайда додому!.. Пошукайте краще!
Ґудзик тільки стиснув плечима й пильно подивився на похмурі, рішучі лиця робітників, що почали вже рухатись і відходити.
– Почекайте! – бовкнув він.
Андрон зараз же зупинився.
– Я даю тепер половину, а в суботу…
– Слухайте, пане окономе, – перебив його сердито Андрон, – коли хочете говорити, то говоріть діло, а не крутіть! Не думайте, що ми такі вже дурні, як ви собі справді гадаєте. Що морочить голову? Нема у вас грошей? А давайте на щó, що зараз знайду у вас в два рази стільки, скільки нам треба? Що ж ви думаєте, що ми не знаємо, які ви гроші даєте нам на проценти? Наші ж, наші! Ті самі гроші, що ми заробляємо у вас. Годі!.. Тепер інший час настає! Думаєте, що й довіку мужик дурний буде? Чекайте трохи!.. Он у Полтавській губернії задали вам перцю, буде й на всіх вас… Іроди! Мироїди! Ще дурить голову!
Невеличкі запорошені очі Андрона гнівно засвітилися, і голос мов подужчав і задзвенів.
– Ей, Андроне, гляди! За такі слова знаєш що буває? – з погрозою буркнув Ґудзик, але Андрона наче ще більше підогріло це.
– Щó буде? Щó? У тюрму посадять? Військо покличеш? Чорт вас бери! Кличте, бийте!.. Пропадаємо все одно з панської ласки. Гроші наші давай! Давай хоч те, що даєте! Думаєте, не бачимо, на кого робимо? Не бачимо, що той, хто наших дівчат за п’ятака соромить на все село, живе з нашої праці. Не знаємо, що ми оцими руками заробили ті п’ятаки, що він нам кидає!! Годі! Чорта з два тепер! Давай гроші, що заробили! А потім давай по 80 копійок у день, то й робитимем. А не хочеш, шукай собі других дурнів… А ми вже порозумнішали…
– По 80? – скрикнув Ґудзик.
– По 80, по 80!
– Та ти не здурів часом?
– Дурій сам!.. А ми вже були дурні, що ми робили по 30 копійок у день, та ще й позичали у тебе свої гроші…
– Та які гроші? – перебив Ґудзик. – Які гроші? Чого ви до мене чіпляєтесь? Чим я винен, що пан не дає грошей вам? Що я, свої даватиму вам?
– Брехня! Пан давав, та ти ховав тільки. Знаємо!.. Та яке нам діло до пана? Ви всі одні чорти! Ти наймав нас, ти й давай! Даєш?
– Ні!
– Ні?!
– Ні!
– Хлопці! Додому! Всі додому! – палко закричав Андрон до всіх. – Хто зостанеться, тому сам розіб’ю пику. Хай шукає собі…
– Чекайте! – знов бовкнув Ґудзик, але Андрон уже не зупинився. Махнувши тільки рукою, повернувся і крикнув:
– Нема чого чекати!
– Чекайте, я… Дам по 60!
– По 80!
Зачувши «60», деякі почали зупинятись і нерішуче м’ятись. Але Андрон, Карпо і ще дехто зараз же накинулись на тих і рушили таки.
– Глядіть! – закричав раптом Ґудзик. – Це вам так не минеться!.. Начальство про це сьогодня ж узнає!
– Плювать хотіли ми й на тебе, й на твоє начальство! Що, ти нас можеш примусить, щоб ми у тебе робили? Га? – зразу ж озирнувся і навіть ступив до нього декілька кроків Андрон. – Можеш? Ого!.. Побачимо!
– Побачите!
– Побачимо! А от чи пустиш ти свою машину, то ми теж побачимо! Хлопці!.. Беріть паса!.. Таскайте додому!.. Хай кличе своє начальство… Даси наші гроші, та по 80 у день, тоді вернемо! Беріть паса!
Ґудзик перелякано здригнувся й хотів щось сказати, але тільки розкрив рота й мовчки смішно якось став дивитись, як декілька хлопців в один мент згорнули пас, з реготом понесли його кудись і сховали у валці.
І це всіх ще більш ніби підпалило. Піднявся галас, крики, замахали руками, загомоніли, забалакали навіть ті, хто перше ховалися за других, кожний хотів вилить те, що накипіло за день. Ґудзик пригнічений ходив від паровика до машини, заговорював то до одного, то до другого, але, почувши гидку лайку або сміх, одходив і з жахом дивився, як усі до одного збирали свитки, торби і всі свої манатки. Йому не вірилось, що вони справді заберуть паса, що вони покинуть роботу й лишать його тут самого з машиністом; йому не вірилось, що машина стане і він не встигне на післязавтра доставить на двірець уже продану пшеницю. Йому не хотілось вірити, що вони повстали проти нього й уже більше не послухають його.
А робітники вже рушали від машини, дівчата навіть і пісні затягли. І ніякої надії не лишалося Ґудзикові. Лиця були поважні, з твердим і рішучим виразом, в очах просвічувала ненависть до нього.
– Андроне! – гукнув Ґудзик.
Всі раптом зупинились, і з купи вийшов Андрон.
– Я дам зараз усім виплату! – похмуро й безсильно кинув Ґудзик і став виймать із бокової кишені якусь невеличку книжечку.
– І по 80?
– І по 80.
Всі весело зупинились і почали вертатись. Почалася виплата.
Коли через якийсь час до машини, засапавшись, прибігла «модиска» зі своїм батьком і якийсь іще синенький ляшок, Ґудзик, сидячи на лантухах, уже долічував останнім робітникам гроші. Ніс йому рознесло, одне око заплило й обвелося синьою смугою, на губах іще лишилася суха, запекла кров.
Машина вже ревла, гуділа, вкривала порохом усе навкруги й ніби акомпаніювала гучній пісні дівчат.
Скінчивши виплату, Ґудзик, «модиска», її батько і синенький ляшок почали радитись…
1902
АНТРЕПРЕНЕР ГАРКУН-ЗАДУНАЙСЬКИЙ
І
Занесла мене лиха година в невеличкий повітовий город N. Був літній погожий ранок, коли я пересідав з вагона на драбинчастий візок до дядька, що мав довезти мене до N.
Сонце тільки-тільки виглядало з-за якогось ліска, що темнів по краєвиду тоненькою смужкою, і роса ще не встигла розійтися туманом по зеленому полю. Проймало трохи холодком, але від його було так здорово й легко, що можна було забути не тільки про холод, але й про те потрусювання, яким почав діймати все більш та більш драбинчастий візок. Хіба тільки тоді, як трусоне десь на вибоїні так, що голова дядькова нахилиться аж до хвоста миршавенької кобильчини, завважиш і почуєш увесь смак такої їзди. Але дядько, очевидячки, не поспішався, а більше їхав то підтюпцем, то ходою – то й милуватись околицею можна було без перешкоди.
Вільно й широко розлягались зелені поля; не тіснили їх похмурі ліси, не давили високі гори і далеко-далеко сягало око вподовж ланів та невеличких гайків, що зеленими вершечками виглядали з ярів та балок.
Після душного тісного міста найбільш захоплювала ця широта краєвиду; після пороху й диму особливо милували око зелені хліба та шпориш, що поріс край дороги; а сила того чистого запашного повітря неначе лила у груди якусь жвавість, бадьорість і енергію.
Все минуле десь ховалося в якомусь тумані, і будучність ласкаво й привітно всміхалася, як всміхався мій візник до високих і пишних хлібів. Думка за думкою легко спливали. Думки були про те, здебільшого, як приїду я в N, заїду в гостініцу «Малоросію», знайду там добродія Гаркуна-Задунайського, антрепренера української трупи, зійдуся з ним і… якось то воно буде. Ставала на очі навіть і та «гостініца». Маленький, мабуть, будиночок, чистенький, гарненький: коло нього садочок, квіти, метелики й таке інше; маленька кімнатка старосвітського ладу з дерев’яним ліжком і ситцевими завісками на вікнах; сусіди, сусідки, тихо, любо й затишно. Спадав на думку й сам Гаркун-Задунайський, але думка цього образу якось не могла схопить виразно. Не знаю вже через що то, чи через те, що мій мозок був на той час такий легковажний, чи вже просто через те, що звичайно образ непростої персони важко уявити собі, – одним словом, я тільки міг схопить одно: вважаючи на гучне прізвище цього добродія, це повинен бути чоловік неабиякий і артиста славний. І думки порхнули в другий бік. То заносили вони мене на сцену N-ського театру, де я, не маючи ніякої іншої роботи в чужому місті, гадав добувати собі хліб; то ставали серед трупи, яка повинна була мені стати й товариством і родиною; то знов у гостініцу «Малоросію», де, як мені наказано, живе сам Гаркун-Задунайський, то знов до трупи і знов до її антрепренера.