– О! «З Карпом»! Він мені потрібний!.. То він граблі мені набив, бо все чогось спадають… «З Карпом»!
І ображена Хима енергійно засунула граблі під машину.
– Що ж він тобі тут говорив таке, що ти так руками плескала?
– «Що говорив»… Говорив, що… А ви нащо усім розказуєте, що подарували мені хустку?.. Усі парубки вже знають… Гарно як!
– Хто розказував? – здивувався Ґудзик.
– Хм… ще ніби й не знають!
– Та йди к чорту! Що я – дурний розказувать?
– Ну да… А Карпо казав, що ви казали Сидору…
– Бреше! То він випитать у тебе хотів… А ти й перелякалась свого коханого та й плетеш чортзна-що…
– Еге, «коханого»! Так… потрібний він мені… Пхи!..
– Брешеш!
– О! «Брешеш»!..
– Авжеж, брешеш, бо Мошко сам тебе бачив із ним за старим млином…
– І-і-і! – сплеснула руками Хима і широко розплющеними очима подивилась на Ґудзика. Але той подивився їй у вічі, плюнув і одійшов. Хима з погордою подивилась йому вслід, хитнула головою і знов нахилилась під машину.
– Ні, цей Карпо щось таки затіває, – подумав Ґудзик, ідучи повагом до свого доглядного пункту. – Тут щось… Хм… Нехай, нехай… Он навіть і цей щось коверзує… Ач… прокляті мурляки!
– Чого ж рота роззявив? Поганяй! – накинувсь він на хлопчика в картузі по самі вуха, що стирчали, як у миші, й білих штанцях на одній шлейці.
– Та валок одчепи, мацапуро!.. Повилазило?
Хлопчик злякано сьорбнув носом, спинив конячинку, що вів за недоуздок, і став возитись біля каната.
– У-у, кукли! – муркнув із невимовною злістю Ґудзик і, одійшовши трохи, став дивитися на шлях. Біля самого села по дорозі ворушилось щось чорне. Через хвилину воно було вже більше, через дві – ще більше, видко, що наближалося дуже хутко.
– Ніби верхи, ніби пішки… – дивувався Ґудзик, приставивши руку до козирка з ремінцем. – Біжить швидко… А-а-а. Пан Ян на велосипеді!
І Ґудзик з досадою згадав, що він на сьогодні обіцяв пану Яну послать до двору гарненьку дівчину від машини. Не послать не можна, тим паче тепер, коли він гадає відходить і поживиться на шлюб у старого Скшембжховського; послать же нема кого, бо тепер, мабуть, ні одна не піде. І дивлячись, як чорне все збільшувалось, він хутко став перебирати в думці всіх дівчат, що були біля машини.
– Ага!.. Хима!.. Послухаєм, що тепер Карпо заспіває… Хм…
І навіть дуже задоволений, він став нетерпляче чекати Скшембжховського. Через хвилину вже можна було бачити гарненьке біленьке личко пана Яна з блакитними, невинними, великими очима й свіжими, пухкими рум’яними губками, над якими ледве примітно чорніли маленькі вуса; можна було навіть побачить на цім дитячім лиці якусь тупість, сухість і надзвичайну чваньковитість.
Зістрибнувши з велосипеда, він обережно спер його на лантухи з зерном і недбало тикнув Ґудзикові руку. Той, звичайно, удав дуже задоволеного з цього.
– Proszę pana, сьогодні зовсім мало гарненьких. Але я пану покажу, proszę pana… – підморгнув він напів по-приятельськи, напів по-рабськи, але з тою міною, що буває у кімнатних рабів. – Дівчинка… пан сам забачить.
Але пан тільки холодно дивився своїми ясними дитячими очима і, прямуючи до машини, силкувався пронизати оком туман полови й навіть хустки, якими дівчата й молодиці захищали свої лиця від пороху й сонця. Біля машини замовкло. Парубки ще більше нахмурились і люто махали граблями й вилками, мов уявляючи на них щось інше замість полови та соломи. Навіть і дівчата не проясніли, що бувало раз у раз, як з’являвся «панич». Тільки деякі, не втерпівши, бігали ніби за ділом до Ґудзика і кидали в «Янека» гострим, метким, як блискавка, поглядом. З барабана чувся веселий сміх і голос Андрона.
Карпо стежив за Химою, і злість все більше розливалась йому по грудях.
– Ач! ач! – подумав він, дивлячись, як вона то зазирала під машину, то забігала на другий бік і весь час мала такий вигляд, ніби бігала за ділом і не знала навіть, що прийшов «панич» Янек.
Слідкував він і за Ґудзиком, слідкував і за його злорадною, злою усмішкою, з якою він, ніби жартуючи, хльоскав дівчат нагаєм і показував Скшембжховському; слідкував за його поглядами, які кидав той на всіх, ніби бажаючи сказати: «от же вам! от же вам!»
Але до смаку Янека не знаходилось. Та занадто тонка була, та висока, та великі зуби мала. Янек тільки мовчки одвертався й рушав далі. Всі мовчки дивились просто перед себе, і коли-не-коли перекидався дехто словом.
– Ану, ти!.. Повернись! – хльоснув Ґудзик нагаєм товсту дівчину в білій сорочці з червоними товстими литками, що аж вилискувались з-під короткої спідниці. – Ти з Цурупалок?
Дівка повернулась і, соромлячись, засміялась.
– Ну?
– Ба ні…
– А звідки ж?
– Хі-хі-хі!
Янек рушив.
– Це погана, proszę раnа… – йдучи позаду, з ніяковістю промовив Ґудзик. – Ось… Горпино!
Висока, чорнява дівчина поважно повернулась і зиркнула в їх бік.
– Іди сюди!..
– Чого ще треба?
– Та йди… Треба…
Дівка знехотя сперла граблі на машину і, не поспішаючи, стала наближатись до них. Гарні очі дивились спокійно й холодно.
– Ти там… е… е… Ти одгортаєш полову?
– Атож…
– Ну, так… той… А чи не багато там дівчат? Може… е… е… зайва котра?..
– А я знаю?
– Ну да… але… Ти от що… Передаси комусь граблі й підеш до двору… Там панич передадуть тобою квитки… Бо мені сьогодні на залізничний двірець треба…
Дівчина подивилась на нього з погордою і з насмішкою й мовчки пішла назад.
– Còz to? – здивовано підняв брови пан Ян і подивився незрозуміло на Ґудзика.
– Не хоче, хлопка! – злісно кинув Ґудзик і рушив далі. «Панич Янек» ще раз озирнувся на високу поважну постать Горпини й пішов за Ґудзиком. Перейшли на другий бік машини. Ґудзик ще одвертіше почав показувать Янекові всі вдачі дівчат, ще злорадніше повертав їх на всі боки перед ним і навмисне хльоскав нагаєм, як корів на базарі.
– Прошу пана, можна мені граблі набити, бо чисто злазять, – підбігла вмить до них Хима й кинула гострим, палким поглядом на «Янека». Гарненьке її личко було витерте від пороху й приваблювало здоровим і свіжим рум’янцем.
– Граблі? – спитав Ґудзик і подивився на Янека, що зараз же впився в Химу очима, озираючи її з ніг до голови.
– А ця піде? – спитав він по-польськи у Ґудзика.
– Піде, піде, proszę раnа… З тобою там хто одгортає?
– Федоська, Калина Гласенкова…
– Ну, то от що: кидай граблі, хай там хтось за тебе одгортає, підеш у двір…
– Зараз?
– Авжеж!
– Чого?
– Там панич дадуть тобі квитки…
Хима зам’ялась.
– Ну?
– Не хочу…
– Що? Що ж, тебе прохати, чи що? Не базікай же, забирайсь!.. Нічого…
– Я до двору не піду! – твердо промовила Хима й повернулася йти.
– Як не підеш? – скрикнув Ґудзик.
– Хіба я такий страшний? – перебив його Ян, холодно усміхаючись до Хими. – Я не кусаюсь…
Хима кинула на нього поглядом, трохи подержала його в невинних та ясних очах панича й повернулась до Ґудзика:
– Ну да, щоб вигадали що-небудь…
– Дурна! Ніхто нічого не вигадає…
– Еге, не вигадає… Ось і тепер усі дивляться сюди…
– Та хай дивляться. Може, повилазить, а панич дадуть тобі заразом і виплату за той тиждень… Тобі ж грошей треба?
– Атож…
– Ну, от… Proszę раnа, їй за тиждень руб вісімдесят.
Янек хитнув головою, глянув іще раз на Химу й рушив до велосипеда.
– Вона піде, proszę pana, тільки так, одказується… піде…
Янек пхнув йому руку, стрибнув на велосипеда і, торкнувшись злегка до кругленького картузика, хутко задріботів ступирями. Ґудзик ще трохи постояв, подивився на дорогу, чи не видно, часом, «модиски» й тихо пішов назад.
– Ху! От нема чогось модиски! – крикнув Карпо, кидаючи вила й дивлячись на Ґудзика, що проходив біля нього. – Пошила б мені пальчатки… А я б їй зуби вставив із оцих вилок… Однак ріжки випадають!..
– на весь голос узяв він, і цілий гурт зараз же підхопив твір Карпа, що співавсь на голос «Барині».
Ґудзик, ніби не чуючи нічого, але прикусивши губи, пройшов трохи й зараз же гукнув.
– Химо! Кидай граблі, йди до двору!
– Я не піду-у-у! – почувся голос Хими, і з-за машини виступила її постать з граблями.
– А я кому кажу йти!? Зараз же мені ступай… Візьмеш квитки і квитанцію на двірець… Чуєш?
– Ну да-а-а! – плаксиво крикнула Хима. – Я не хо-о-чу, нехай хтось другий піде…