– А ти не виходь заміж, – тихо промовив Ілько, колупаючи паличкою стежку, що йшла понад призьбою.
Мотря одвела свій погляд, зітхнула й, хоча чула його слова, але, не встигши визволитись від впливу своїх думок, перепитала:
– Що ти казав?
– Я кажу, щоб ти не виходила зовсім заміж.
– Не виходить зовсім? – сумно усміхнулась вона. – Не можу, Ільку, їй-богу, не можу. Дитина росте, треба батька… Та й самій… Ну, хіба ж це добре, що я бігаю до тебе, що він мене б’є раз у раз… Ні, рішила, так і буде. А тобі ж хіба що?
– Та так… – нахилився знов Ілько, – якось… Чорт його зна… думаю про це… і якось, знаєш, скучно… Буде скучно без тебе.
– Та й мені: ось дивлюсь на тебе, теж якось скучно…
Замовкли знов. Тихо було в садку. Сонце ледве пробивалось крізь листя і грало на коліні в Ілька; цвірінькали і бились горобці на вишнях, та за тином по вулиці йшли люди до церкви.
– А за мене пішла б? – ніяково всміхаючись і старанно перепиняючи червоненькій козявці дорогу, тихо спитав Ілько.
– За тебе? – наче сподіваючись цього питання й дивлячись на козявку, що зашамоталась і полізла вліво, перепитала Мотря. – За тебе? А Андрій же як?
– А Андрієві можна дать одкоша.
– Та буде так, як учора?
– Ну! – підняв голову Ілько і махнув паличкою. Козявка покрутила вусиками, повернула вбік, перелізла стежку і сховалася в траві.
– Ну, що ж «ну»! – усміхнулась Мотря, переводячи очі з козявки на Ілька.
– А то «ну», що тепер не дам бить тебе… Учора то він мав право, а тепер би… вже… Та побачила б!
– Ех, Ільку, Ільку, – захитала головою Мотря, – бачила я вже вчора… Підожди, не перебивай. Я вчора умисне прибігла до тебе, хотілось ще раз спробувати тебе… І що ж побачила? Ти не зміг піти проти Андрія.
– Та то ж, кажу, вчора, а тепер хай би посунувся!
– Ех, не задавайся, Ільку! Побачиш Андрія і присядеш знов. Ти, знаєш, такий: ти тільки не сердься; я цілу ніч думала про це й рішила сказать усю правду. Якби не побачила оце тебе, побігла б до тебе… Ти, бач, такий: як зо мною говориш – ти мене слухаєш; з ким другим – того слухаєш. Як то кажуть: «куди вітер віє, туди я хилюся»… Ти ж не сердься!.. Ось тепер Андрієві обіщав помогти, а зо мною сидиш, бо я вговорила. Так і тоді буде, як вийду за тебе: поки будеш зо мною – будеш мій, а вийшов із дому – і вже чийсь. А Андрій уже не те. Андрій – той ще сам кого хочеш подужає… Та й то взять: ну, от ти сидиш передо мною, я любую з тебе і як «отченаш» знаю тебе. А Андрія то вже сам чорт не взнає: сьогодні він такий, завтра такий, тоді он який… Проти нього я прямо не можу йти. Ну, вийшла б я за тебе, пожила б і заскучала. А Андрій – той і розкаже, і поб’є, і насмішить, і налякає, і розсердить.
Ілько мовчав і писав паличкою по запорошеному чоботі.
– Ти й добріший за Андрія. Ти от чи «заробиш» де, чи як там, роздаси, прогуляєш… Хіба ти матимеш коли що? Ні! Ну, я вийду за тебе, чи ти ж кинеш гулять, будеш годувать мене? Хіба ж ти зможеш? Правда ж, ні?
Ілько тільки колупнув паличкою.
– От бач, мовчиш. А Андрій, той і тепер гроші має, за тим я не пропаду. Та й Івасько… Хіба ти його любитимеш так, як Андрій: не твій син?..
Ілько мовчав. Змовкла й Мотря, тільки горобці наче ще голосніше цвірінькали між листям.
– Коли ж я подумаю, – тихо знов почала Мотря, – що прийдеться не бачиться з тобою, сумно стає. Привикла до тебе, чи що? Три роки… Та й до Андрія привикла… Це вже, значить, годі: не прийду я вже до тебе, не буду любувати з тебе…
Ілько підняв голову, хотів щось сказать і… знов похиливсь.
– Страшно жалко… – наче думала вголос Мотря. – Подумаю кинуть Андрія – я вже думала багато вчора – так якось зовсім і жить не хочеться… І тебе жалко… Якби можна за двох вийти! – засміялась вона і зараз же сумно замислилась.
– А ти ще подумай, – муркнув Ілько і глянув на неї.
– Я сама так думаю.
– А коли скажеш?
– Коли?.. Коли?.. Їй-богу, не знаю. Андрієві обіщалась у четвер… скажу тобі в середу… Добре? Ти ж не сердишся на мене? Га? – ласкаво заглянула вона в вічі й прихилилась до його.
– Чого ж сердитись? – усміхнувся Ілько й тихо обняв її, притуливши щільно-щільно, до болю, – до себе.
– Не тули так… – прошепотіла Мотря, зчервонівши трохи.
– Чого? – нахилився він до неї. – Може ж, більше не прийдеться… Здається, задавив би тебе!..
Мотря зітхнула, одкинула голову, подумала і, палко обнявши, стала цілувати в губи, в очі, щоку, найлюбіше місце над чорним м’яким вусом.
– Не підеш за Андрія? Не підеш? – шепотів Ілько.
– Не знаю, не знаю! Я не знаю, за кого я піду. Обніми, обніми мене!.. Прощай, мій хороший, мій гарний… Обніми…
IV
Гучно було в пивній у Мошка, як увійшов туди Ілько. Долі валялись лушпайки з огірків, кісточки з риби, стояли калюжі пива; круг столів сиділи п’яні, спітнілі, червоні лиця; смерділо потом, чобітьми, махоркою.
– А! Ілько! – почулося з-за одного столу, зайнятого якимись парубками в піджаках і червоних сорочках. – Іди до нас!
Ілько обдивився навкруги й сів коло якогось дядька, що вже був п’яний і щось співав разом із другим дядьком; той сидів проти нього і щохвилини перепиняв пісню гикавкою. Між ними сиділа якась жінка, твереза, гарно одягнена, й сумно, безнадійно поглядала на дядьків.
– Мошку! – гукнув Ілько.
Від стойки одскочив жвавий, маленький єврейчик і, шльопаючи калошами, підбіг до столу.
– Пару пива!
– І більше нічево?
– Нічого…
Через хвилину холодне пиво стояло перед Ільком. Випивши жадібно підряд три склянки, Ілько втерся, сумно схилив голову на руку і задумався.
– «За-а-аблістє-є-є-єла зорька-а-а…» – почув він коло себе і повернув голову до дядька.
– Семене! Та побійся ж Бога! – благаючи, заговорила жінка. – Поїдем додому… Коні ж морені стоять… Куме! Хоч ви вже згляньтеся!..
Кум тільки гикнув, замовк і безсило схилив голову на стіл.
– Жінко! – миролюбно заговорив Семен, ловлячи руками пляшку. – І ти… і… я… Випий!..
– Та Бог з тобою! Не хочу… Поїдем… коні ж морені.
– Коні? І ко-о-ні постоять. «За-а-блістє-є-єла зо-орька-а-а»…
– За-а… – гикнув кум і підняв голову.
– Ну, що ти у світі Божому будеш робити? – трохи не плачучи, здвигнула плечима жінка.
Ілько одвернувся й налив у шклянку пива.
– Господін! – торкнув його Семен. – Как… З недєльою вас!
– І вас, – знехотя всміхаючись, відповів Ілько.
– Спасибі, спасибі… От спасибі, так спасибі!.. Куме, дай пляшку, вип’ю… ось з господіном.
Кум мацнув рукою по пляшці, ледве не звалив її, та так і застиг.
– Семене! – благала жінка, підхоплюючи пляшку.
– Дай сюди пиво! – безсило простягнув руку Семен.
– Поїдем додому.
– Дай сюди пиво!..
– От наказаніє Господнє! – зітхнула жінка і подала пиво.
Семен узяв, поважно налив у шклянки, підніс, розхлюпуючи, одну Ількові, другу взяв сам і промовив:
– Доброго здоров’я…
Ілько випив. Семен поставив свою шклянку, взяв Ілька за руку, довго дивився йому в очі, обняв, поцілував і зараз же випив своє пиво.
– Бо… люблю! – повернувся він до жінки. – І не мішайсь… Уторгував, продав воли й буду гулять. Так, господін?
– Так, так! – усміхнувся Ілько. – А за багато продали?
– За сто та ще й двадцять!.. О! – вийняв він червону хустку, помахав якимсь вузлом на ній і став пильно запихать знов у кишеню з того боку, де сидів Ілько. Ілько подививсь, одвернувсь і почав покволом пить пиво. Через десять хвилин вони були вже щирими приятелями, обнімались, випивали, цілувались і сміялись із благання жінки.
– Мошку, пива! – гукнув Ілько.
– Мошку!.. Пива! – стукнув кулаком Семен і поліз у кишеню за хусткою.
– Та не треба, не треба! – затурбувався Ілько. – Я сам заплатю, я сам… Нехай… нехай…
– Ні!.. Ого!.. Семен Торба не може пива купить… Фю-фю! Ого! Де ж це гроші?.. Ого! Я не можу… Де ж це?..
– Та ти ж у ту кишеню поклав, – промовила жінка.
Семен став шукать і в другій кишені, але й там не було нічого.
– Чи не випали? – поблідши, встала жінка й почала дивитися під стіл, під лави. Встав і Семен, мацаючи по кишенях, встав і Ілько, зазираючи теж і під стіл, і під лаву; сидів тільки кум, навіть крізь сон погикуючи.
– Нема! Ой, Господи! – скрикнула жінка.
Дехто повернувся, коло сусід замовкло, підбіг Мошко.
– Та я ж у цю кишеню поклав, – розумніше трохи промовив Семен і глянув на Ілька, який пильно заглядав під стіл, піднімав пляшки на столі й озиравсь навкруги.
– Це ж оцей витягнув у нього! – обмацавши, обшукавши всього Семена, крикнула жінка й показала на Ілька. Ілько блиснув очима, встав і взяв з столу картуза.