А ці волики були здорові, ситі, круторогі воли, з міцними, здоровими ногами, з дужими, широкими грудями; «золоті» ж воли були здоровенькі, звичайні волики. Тарас подивився на ті, на ці, пильно глянув на добродушну і навіть дурненьку посмішку Андрієву, постьогав трохи замислено батогом по колесах і промовив:
– А все-таки я думаю, що й за ваші можна дать вісімдесят… Підождіть, що ви смієтесь! То воли хороші, вони таки й лучче цих – що правда, то правда! Але ж і ціна за них лучча! Що луччі вони, то луччі, що й говорить, але ж і ці нічого. Ось ви знаєте що? Не смійтесь, а оддавайте мені ваші волики… Вам ті прийшлись до душі, а мені ці… Га?..
– Та що ви?!
– А от же їй-богу!
– За мої даєте вісімдесять?
– Даю.
– І зараз гроші?!
– І зараз гроші!.. – «Та й дурні ж ці панки, прости Господи!» – мовив собі в думці Тарас.
– Значить, я можу зараз і ті волики купить? – радісно скрикнув Андрій. – Господи! Та ні, ви… шуткуєте.
– Ну, от!..
– Гришка, чуєш? Зараз купим ті волики. Ну, спасибі вам, спасибі велике, Тарас… Тарас… звиніть, не знаю, як по батюшкє…
– Семенович.
– Тарас Семенович. Спасибі, їй-богу, виручили. На радощах вип’ю прямо, хоч уже місяця два, як не пив… Зараз же могорича вам, Тарас Семенович… Гришка, біжи в монопольку і таскай сюди півкварти… Підожди… гроші ж на… Купиш дві чвертки, – вже пошепки і з виду грізно додав Андрій, – і в одну виллєш із цього слоїка… Чуєш? Не бійсь, це – сонні каплі… На, та бери так, щоб той не бачив. Та гляди, як будеш наливать нам, не налий мені з тої чвертки… Назнач її як-небудь; надірви бумажку, що наліплена, чи що… Іди!.. Та не барись, Гришо! – це вже вголос говорив Андрій. – Купиш там і ковбаски, і палянички… Підожди! Принесеш єто всьо туди на берег за очеретом, ми будем під вербою… Знаєте, усьо-таки кактось неприлічно під возом, чи знакомиї какиї помєщики, чи штось такоє… А там нікада нікого не буваєть, не повидять, і не так душно, – травичка, ставочок, вербичка, хе-хе-хе!
– Ну да, під вербою, як той казав, і їсться смачніше.
А під вербою, що стояла на березі ставка далеко од водопою, за очеретом, справді було краще: травичка, очерет, ставочок, тінь і… ні душі навкруги. Незабаром підоспів і Гришка: налили, закусили – бесіда ще тепліше, ще щиріше полилась між недавніми приятелями. Налили знов, знов закусили, поговорили; налили по третій, четвертій, п’ятій…
– Ви вже той… звиніть, я трошки ляжу… Натомився, ходячи, та щось до сну клонить, – примощуючись, промовив після шостої Тарас і вже п’яненько осміхнувся.
– Нічого, нічого… Звісно, наморишся… От хоч би, приміром… От сюди лягайте головою, тут наче горбик… А я вже вам договорю таки за свого дядька. Ну, то й пішов він до тої, виходить, барині, його родички. Входить до неї у кімнату, а там уже сидить той, що перепиняв дядька… От преобразіть собі, Тарасе Семеновичу, таку штуку: тут, значить…
Тарас Семенович трохи розплющив очі, мугикнув щось, заплющив знов, ще раз тихо мугикнув і, схиливши голову на лікоть, спокійно й тихо заснув.
– Спить уже, – прошепотів Гришка, що весь час слідкував за ним. Андрій, розповідаючи все-таки якусь нісенітницю, вирвав очеретину, облущив її й дуже хльоснув Тараса по пальцях. Той не зворухнувся.
– Ну, йди, стань там і дивись, – повернувся Андрій до Гришки – Як буде хто йти, кашлянеш.
Гришка, весело осміхнувшись і поглядаючи назад, пішов і став на поворотці.
– Що за чорт! Нема! – хапаючись і поглядаючи на Гришку, шепотів Андрій. – І за пазухою нема… Невже брехав… Уб’ю гада! Ну, повертайсь… Щось у цій кишені… зав’язано…
Розірвавши очкур, Андрій налапав щось тверде, схопив із трави ножика й одрізав усю кишеню. З розгорнутої кишені глянули старі бумажки, п’ятирублівки, десятки і прості срібні карбованці.
– А що, багато? – підбіг Гришка.
– Єсть. Ти ж позакидай ці пляшки, або я й сам це зроблю… Закинь і ковбасу, а то собаки набіжать і ще розбудять… Ну, гайда! Увечері приходь до Естерки, там п’ятьорку получиш… А тепер підожди трохи, не йди за мною.
– Андрій Панасович!.. – несміливо і ніяково посміхаючись, промовив Гришка, йдучи за Андрієм. – Якби зараз… Сьогодні ж неділя…
– Н-ну! – грізно крикнув Андрій і зупинив сіренькі, гострі свої очі на Гришці. – Сказав увечері… Чого ж ще!
Гришка здвигнув плечима, зігнувся, підождав трохи, подивився на Тараса, всміхнувся й тихо пішов за Андрієм…
А через годину, отовплений великою валкою людей, розхристаний, блідий, з синіми губами, Тарас з диким одчаєм і сльозами в очах розказував усе урядникові, який поважно й суворо слухав його.
– Це Голуб! Це ніхто, як Андрій! Гайда всі до нього! – заревли декотрі з купи. – Ходім до нього, однімем! Це ж розбій!
І вся валка, з поважним урядником і зігнутим, блідим Тарасом попереду, гучно посунула по головній улиці.
III
– Куди, Ільку?.. Драстуй! Іш, надів нового піджака та й не пізнає вже…
Ілько повернувся, – коло тину, трохи перехилившись на вулицю, стояла Мотря і, граючи очима, ласкаво всміхалася.
– Не бачив, – підходячи до неї, усміхнувся й Ілько. – Драстуй.
– А може, ще й досі сердишся?
– За що?
– А за те, що… тоді…
– Ну, от! – знов усміхнувся Ілько, нахиливши голову й розглядаючи чобіт. – Хіба ж це первина?
– Ну? А справді не сердишся? Га? – заглядаючи в вічі й якось тепло-ласкаво дивлячись на нього, спитала Мотря.
– Та й чудна! – підняв голову Ілько. – Говорю, ні, то й ні… Чого це ти так убралась: кохточка, нова спідниця… ху ти!
– А тебе ждала, ха-ха-ха! Ні, їй-богу, думала тебе побачить… Та чого стоїш там, перелазь та гайда в садок.
– Ні, треба йти на ярмарок. Андрій дожидає.
– Хіба й ти з ним на «роботу»?
– Атож!
– І підеш-таки?
– Та піду ж.
– А може, не підеш… Га? А я б тобі щось сказала, розказа-а-ла. Га?
– Ні, ні… Андрій сердиться буде. Пропаде «робота». Мені, положим, вона не до душі, але… обіщав. Прощай!
– Та підожди! – схопила його за рукав Мотря. – Сам каже, що не до душі, і йде… Андрій собі знайде, а ти посидь зо мною. Батька нема, на біржі. А Андрій знайде…
– Та хто його зна… – почухався Ілько.
– Та перелазь, перелазь! А я щось розкажу хороше-хоро-оше. Ти, їй-богу, Ільку, чудний: самому не до душі, а йдеш. Тебе раз у раз уговорить можна, не можеш ти по-своєму зробить. А Андрій – то чорт! А я б щось розказала… Перелазь! Я, їй-богу, скучила за тобою… А цікаве розказала… От побачиш!
Глянув Ілько у великі очі, зустрівся з глибоким поглядом, який обіцяв щось, про щось говорив, чогось прохав, – зітхнув, почухався, ще раз глянув на ласкаву її усмішку і… поставив ногу на тин.
– А справді ж щось скажеш цікаве? – спиняючись, спитав він.
– Їй-богу, їй-богу, розкажу!.. – «От таки ж піде за мною!» – додала вона в думці.
– Ну, як так… – недоговорив Ілько і став перелазить через тин із таким видом, наче б хотів сказати: «От лізу через те тільки, що треба послухать щось цікаве, а інакше ні за що у світі не поліз би!»
Він переліз, стрибнув і, щоб не впасти, ухопився за Мотрю й, обнявши її, пригорнув до себе.
– Гайда на призьбу! – притуляючись до нього й одхиляючи віти вишень, промовила вона й тихо пішла вперед.
– Ну, що ж там цікаве?
– А тобі дуже хочеться знать?
– Як… як оце зараз поцілувать тебе!
– Ну? Скажи, який! Ха-ха-ха!
– Та говори!
– Ну, слухай, – повертаючись до нього і нахиляючись од вітів, тихо вимовила вона, – виходю заміж за… Андрія.
– Та ну?! – спинившись, скрикнув Ілько. – Брешеш!
– Їй-богу, правда! – повернулась Мотря й пильно глянула на Ілька, що ніби аж зблід трохи.
– І таки не брешеш? – криво всміхнувся він.
– У четвер і рушники подам.
– Он як… – тихо промовив він і мовчки пішов до призьби.
– Правда, цікаве? – сміючись спитала Мотря, сідаючи біля нього.
Ілько нічого не одказав і мовчки замислено став дивитись кудись через тин. На серці щось страшенно боліло, й нудно-нудно стало.
– Так он як! – дивлячись на неї, знов криво усміхнувся він і знов одвернувся.
– А так… – теж криво всміхаючись, прошепотіла Мотря й зупинила свій погляд на ньому.
Він знов глянув на неї, придивився й почув, які стали далекі і дорогі, любі, хороші ці такі знайомі йому брови, губи палкії, очі чудові.
А Мотря все дивилась на нього і теж прислухалась: щось давило-щеміло на серці. І хотілось їй, дуже хотілось обнять його, пригорнуться, завмерти коло дужої руки його, заглянути в вічі і дивиться – дивиться на красу його, на чорнії брови, в карії очі. І почувала вона, як боляче холонуло у неї в грудях з самої думки, що не прийдеться їй більш цілувать його, цілувать найлюбіше місце, що одтінялось чорним вусом; не прийдеться більш дратувать-розпалять палким поцілунком і любувати, як зачервоніється злегка лице його, як краса його ще виразніш, ще дужче стане перед нею й захвилює, захопить і її…