– Ні, господін, підождіть трохи, – схопив його за руку Семен, – я той…
– Іди під три чорти, мурло! Не бачив я твоїх грошей.
У пивній стихло, і коло Семена поставало вже декілька дядьків.
– Люди добрі! – скрикнула жінка. – Ви ж бачили, що вони пили вдвох. Там же всі гроші…
– Ви, Ілько, послушайте, – затурбувався Мошко, – може, єжелі ви взялі… Мінє какоє дєло, нехай мінє за пиво… Я в паліція…
– Та якого вам чорта! – повертаючись іти, крикнув Ілько. – Не бачив я ніяких грошей. У нього їх і не було.
– Брешеш, собачий сину, брешеш! Були! Ти сам бачив їх, цей йолоп тобі ж і показував! – закричала жінка.
– Оддай гроші! – тихо, але виразно промовив Семен.
Ілько здвигнув плечима, всміхнувся, глянув на дядьків, що мовчки і суворо дивились на це, і повернувся.
– Нєт, позвольтє, – викрикнув Мошко й ухвативсь за Ілька, – так нідзя… Дай мінє за пиво… Хає, бігай за паліцейським!
– Оддай гроші! – зробивши кілька ступнів до Ілька, процідив Семен і зціпив зуби.
– Авжеж, оддай… Що ж це!.. – почулось між дядьками.
Ілько сіпнув руку, крутнув Мошком і ступив до дверей.
– Оддай гроші!! – заревів Семен і кинувся на Ілька з піднятим кулаком.
Ілько повернувсь, одхиливсь, як дикий звір наскочив на Семена й повалив його на стіл, зі страшною силою опускаючи кулаки на голову, живіт, груди. Жінка крикнула й кинулась до них, але зараз же одлетіла і впала під стіл, обливаючись кров’ю; посунулись, було, дехто з гурту, але теж деякі полетіли на лави, а деякі самі поховались од страху, глянувши тільки на червоного, страшного, з піною на губах Ілька.
– Повбиваю!! – хрипло крикнув він, блискаючи очима й хапаючи рукою з столу пляшку. Але не встиг він і вимовить, як захитався, махнув рукою й гепнув додолу лицем.
– Тепер бийте його!! – крикнув Мошко, вискакуючи з-за Ілька й держачи його за ноги.
З криком кинулись усі на Ілька, насіли і… піднялись разом із ним.
– Держітє, держітє! Я одберу у його дєньгі!.. Вот оні! – вискакуючи з гурту, крикнув Мошко і помахав червоною хусткою. Жінка з обмазаним кров’ю лицем і синій, побитий Семен зараз же кинулись до нього. Ілько скажено заревів, крутнувсь, когось укусив, когось пацнув, рвонувся і, тягнучи за собою всю валку, вискочив на вулицю.
V
Сумно в Сонгороді восени. Низьке темно-сіре небо; не то ранок, не то вечір цілий день; пронизуватий, холодний вітер; купи пожовклого, мокрого листя і дощик, дощик і дощик. Плачуть під ним вікна, плачуть стріхи, плачуть дерева, тини, коні, плаче навіть картуз звожчика, що, закутавшись, схилився на передку. На вулицях ні душі! Тільки де-не-де перебіжить через дорогу яка-небудь баба, піднявши спідницю на голову, просуне важким ходом балагула та звожчик розіб’є блискучу, сталеву грязюку рівненькою стежкою. Сумно. А ще сумніше в темний, довгий, холодний вечір. Вітер наче сказиться, – то стогне, то плаче, то регіт підніме, то стиха, поволі застука по віконницях запертих, то знов заскиглить, завиє, заплаче й сипне, й сипне дрібненьким дощем. Пусто страшенно, безлюдно, тільки тополі неначе з докором хитають чорними вершечками, мов дивуючись, як таки можна вилазить на вулицю в таку негоду.
Ледве блищить лампочка в камері «слєдственних» Сонгородського «арестного помєщенія». Тхне потом, парашею, махоркою і кислою капустою. Посхилявшись над койкою, прислухаючись іноді до дверей, розмовляючи пошепки, грають у карти рештанти. Чути: «краля зверху!», «сімка хвалить», «запиши хвальону», «вино козир»; іноді пошепки, але виразно прокочується лайка.
По темних кутках сплять.
Щось тихо застукало з вулиці в вікно. Андрій встав, положив карти, прошепотів: «Без мене грайте», – і підійшов до вікна. Якась темна жіноча постать, освічена світлом одного з двох на ціле місто ліхтарів (другий біля поліції), стояла, нахиливши голову.
– Ти, Мотре? – одчиняючи злегка вікно, прошепотів Андрій.
Постать підняла голову, трохи розмотала товсту хустку, й на Андрія глянули великі, глибокі Мотрині очі.
– Я. На!..
Андрій простягнув руку крізь ґрати і взяв невеличкий клуночок.
– Там десяток пиріжків і курка, – додала Мотря.
– Добре… Чого вчора не прийшла?
– Ти сердишся?
– Я питаю, чого вчора не прийшла, – сухо прошепотів Андрій.
– Не можна було.
– Не бреши!
– Ну, от, «не бреши»! Батька не було до півночі, дитина сама, а я оце побігла б до тебе.
– Де ж батько був?
– На «роботі».
– Де?
– Розбили лавку старого Хаїма. Знаєш?
– Знаю. Багато?
– Рублів на п’ятдесят, казали. Ілько насилу вніс лантух.
– А! Он що? Хм… – злісно всміхнувся Андрій. – Там були Ілля Іванович! Ну, тепер я знаю…
Мотря мовчки нахилила голову.
– Може, не пускали Ілля Іванович? Вони ж теж на лінії солом’яного жениха. Чи в проходку з ними ходили? Га?.. Чого ж мовчиш, суко! – грізно прошепотів Андрій. – Похвались же!
Мотря мовчала.
– Говори ж!.. Може, вже рушники подавала?
– Ну, от ще! – підняла голову Мотря і знов нахилилась.
– Гляди, гадино! – зціпив зуби Андрій. – Обдурила, обіщалась сказать правду, тягнеш і досі… гляди, тільки подумаєш вийти за Ілька, – уб’ю. Чуєш? Уб’ю першої ж ночі! Я ніколи на вітер не говорю. Не дури!..
Вітер, що затих на хвилину, мов прислухавшись, засвистів, загудів, засипав густим дощем і трохи не попхнув Мотрі.
– Не змерзла? – помовчавши, буркнув Андрій.
– Ні.
– Що? Та підніми голову, чого нахилилась?
– Не змерзла, – промовила Мотря й несміло подивилась йому в вічі. Замовкли. Чуть було ляпання заяложених карт і дріботіння дощу по вікні. Мотря куталась.
– Не бачила Никодима?
– Бачила.
– Що, не говорив нічого?
– Про тебе?
– Ну, да.
– Лається… Нащо ти його так?.. Бідує страшно.
– А так, паршивому, і треба, хай не задається! Думає, як надзиратель, то й цяця велика! – зі злістю прошепотів Андрій.
– Він каже, що зовсім і не хотів тебе лаять.
– Бреше, гад! Ти знаєш, як усе це було?
– Та говорив він щось… Розкажи ти… Знаю, що через тебе…
– От нехай не задається і знає, кого зачіпає!
– Як же це вийшло?
– Так він каже, що й не лаяв?
– І не думав, каже.
– Гм… Іш, мурло прокляте!
– А лаяв?
– Та того мало, а ще хотів штовхаться. Я, бач, не дав йому раз горілки, що ти мені передала. Так образились… І ото причепився до мене, щоб у кáмору йшов. «Ще рано, – кажу, – не піду!» – «Ну, не розказувать!» Я й вилаяв його… Він зо всієї сили трах у груди мене… Хотів я його задушить там же, та здержався, тільки сказав: «Гляди, Никодиме, це дурно не минеться тобі. Знай, кого бить!» – «Плювать, – каже, – я на тебе хотів і хочу. Страшний вовк у лісі, а в тенетах – тьху!» Ну добре, нехай так, – побачимо. Пройшло, мабуть, з тиждень. Я з ним наче помиривсь, випивав по-приятельськи, одним словом… ну, помирились, наче того й не було. А ото в той понеділок кажу йому: «Попроси смотрителя, щоб пустив мене з тобою в цилюрню, – мене тут пускають, – поставлю, кажу, півкварти». Попросив він: пішли. Прийшли до Васьки, знаєш? Я тому зараз морг! Той туди-сюди, і поки мене постригли, Никодим уже був п’яний, як свиня… Тільки й розуму, що дивиться. Кинув я його, прийшов до смотрителя та й кажу: «Так і так, ваше благородіє, надзиратель Никодим водив у цилюрню, напився п’яний і не спольняєт своєй служби. Я мог би утекти»… Той, звісно, перелякався, дякує мені та зараз за Никодима – і прогнав… Не задавайся і знай, з ким діло маєш!
– І ти не втік? – похопилась Мотря. – Ото! Чого ж ти?
– Тікать не треба.
– Як?
– А так: якби я втік, його не вигнали б зі служби, бо він сказав би, що я чи побіг, чи як-небудь… А так – я сам прийшов без нього, тут уже оправдання нема… Нехай тепер без заробітку поскаче…
– Діти ж маленькі у нього… жінка…
– А друге те, що нема для чого й тікать; все одно оправдають. Це, що я не втік, буде ще одним доказом, що я не винен. Аби то я виманив гроші у того мужика, аби я, значить, був винен, дак хіба б я не втік, коли такий случай підійшов? Га?
– Ну да, але ж…
– «Але ж!» – перебив Андрій. – У суді аби щось представив такого, як це, то й оправдають.
– А як засудять?
– Плювать я на них хочу! Хто докаже, що то я був? Мало, що такий і такий! Ти прямо докажи, що бачив, як я був з ним і гроші брав. А може, хто схожий зі мною?.. А ще ж ти будеш говорить, що я в тебе був тоді, та й ґерехт.
– А як Ілько покаже, що тебе не було… Він тепер ненавидить тебе, то, може…