«От якби застать, тихенько підійти й накрить… А може, вона пішла до церкви?.. Ну да… гм… Я думаю, що пішла до церкви… Гм… От не подумав! Той, може, тепер десь на роботі, когось уже облапошив, а я казюсь… Ще проґавлю цього діда. Чи не проґавив?.. Ні, ще стоять; давав дев’яносто один… карбованців із сотню має… Ще, чого доброго, купить воли… А тут ще чи найде того Остапа… Ну да, мабуть, до церкви, хм… так я й знав… Ну да – неділя… хм…»
Біля Андрія зупинилась купка людей. Посередині, то прискакуючи до молодого парубка, то одскакуючи, шарпаючи за собою малесеньку конячинку, гарячився високий гарний циган. Парубок, спершись на буланого молодого стрункого коника, спокійно, навіть насмішкувато всміхаючись, хитав тільки головою й іноді поривався йти. Між ними в розхристаній сорочці, без шапки, ледве дивлячись, заточувався якийсь п’яний «земляк».
– Бий, бий!! Не хочеш? Не хочеш? Жаліть будеш!
Парубок усміхнувся і, подивившись на конячку, іронічно спитав:
– Вона ж хоч вітер повезе?
– Ха! – стрибнув циган. – Диви! Вона справиться за трьох таких, як твій. Ти диви, о! І не вгнеться! – і стрибнувши, він умить опинився на шкапинці, котра, не сподівавшись такого, перелякалась і ледве не впала.
– Ну й «лошадь»!
– Вогонь!
– Ти нею ладан вози!
– Міняйсь, Сидоре, діти кататимуться!
– Та щьо ви смієтесь, щьо ви смієтесь?! – незважаючи на регіт, підбіг циган до купки.
– А давай на щьо, щьо випередить хоч яку! Давай! Ага! Боїтесь! Та по їй видно… Ти дивишся, щьо вона мала? Ха-ха-ха! Та це ж киргизка, сама чистокровна киргизка! Що ж би то й була за киргизка, якби вона не мала була?.. Ну, береш п’ять додачі? Ні? Шість береш? А сім?.. Ну, то йди к чорту! Но!..
Циган швидко повернувся, шарпнув шкапинку, ступив ступнів із п’ять і, хутко повернувшись, підбіг до парубка, схопив за руку і, наче пускаючись на одчай, крикнув:
– Ну, чорт його бери! На вісім, давай буланого. Хай моє пропада! Бий!
– Та я не хочу міняться! Вдесяте кажу!
– І вісім не хочеш? Дурний же ти! Будеш жаліть, схочеш вернуть, та пізно буде. Бери, поки дають! Говорю тобі, золото береш, а не коня!
– Ні.
– Ех! Пропадать, так пропадать! Держи руку! Держи руку.
– Та не хочу!
– Держи! Даю дев’ять! Бий!
– Бий, Данило, б-б-бий, – заговорив умить «земляк», що доти мовчки хитався і слухав, ледве поводячи очима.
– Та то, дядьку, не Данило.
– Ну, то… Іван…
– І не Іван.
– Ну, то… йди під три чорти! Не з тобою говорю! Свин-ня!.. Ти! Гаврило! Б-бий… або знаєш що? – не б-б-бий…
– Не мішайте, дядьку! – одіпхнув його циган.
Дядько замовк, похитнувся, хотів провести рукою по вусах і, мацнувши тільки по мокрих губах, хитнувсь у другий бік і зупинив свій важкий, затуманений погляд на циганові.
– Держи руку! Держи! Дев’ять!
– Ні.
– Ну, чорт же з тобою і з твоїм буланим! З дурнем діло мать… Береш дев’ять?
– Ні.
– Но!
Але, одійшовши трохи, вмить повернувся, підійшов до парубка, взяв за руку, подививсь йому в вічі, всміхнувсь і, зітхнувши, поліз у кишеню, промовляючи до купки:
– Прийдеться дать, нічого не вдієш… Бачу, десятку хоче.
– Та не виймайте, – сказав парубок, – я не поміняюсь… Комедія, їй-богу!
Але циган, наче не чуючи, вийняв гаманця й почав лічить.
– Та не давайте, не візьму!
– Сорок п’ять… До пари мені буланий… шістдесят…
– Та я ж вам говорю, що не поміняюсь. Ну, й…
– Дев’яносто п’ять… Оце вісім… Вісімдесят… десять… На, бери! – махнувши рукою, скінчив циган.
– Та я ж вам говорю, що не міняюсь… Но! Гайда, Микито!
Циган спершу мовчки трохи подивився парубкові вслід, потім вилаявсь на всю губу.
Уся валка, сміючись, розбрелась на всі боки.
– Тьху, чорт! – схаменувся Андрій. – Заслухався чортового цигана й, мабуть, проґавив діда… Ну да… Ні, слава Богу, стоїть… Що ж Гришка?.. Ні, і той уже лежить…
Гришка дійсно лежав уже біля гарби й іноді поглядав у той бік, де стояв Андрій.
– Ну, пора! – рішив Андрій і, обдивившись на себе, ліниво, наче гуляючи, став наближатися до купки селян, що стояли коло пари здорових круторогих волів.
– Їй-богу, не можна, чоловіче добрий! От як перед Господом милосердним, сам торік дав дев’яносто п’ять… Воли, говорю вам, такі, що… а-а! Тут же і робота, і сила, і подивиться є на що… Роги, гляньте, які… Христом-Богом завіряю, що сам дав дев’яносто п’ять.
– Та воно та-а-ак! – схилив голову набік і розвів руками пристаркуватий чоловічок з сивенькою ріденькою борідкою. – Коли ж… дорого.
– Не дорого, земляк, їй же богу, не дорого!
– Драстуйте, мужички! – привітно всміхаючись, промовив, підходячи, Андрій. Декотрі познімали картузи, декотрі тільки потягнули за козирки й одказали разом:
– Доброго здоров’я.
– Торгуєтесь? Хе-хе-хе! Торгуйтесь, торгуйтесь… Волики хорошиї. Да, дєйстлітельно, волики не плохиї… Да-да… Скільки просять?
– Не дорого, господін… дев’яносто п’ять!
– Ну да, оно… собственно… А дають?
– А даю дев’яносто два, – промовив чоловічок.
– Гм… Волики нічево сібє… Только, хе-хе-хе, знаєте, усякому своє. Той, значить, любить такоє, а іной уже сякоє… От, скажем, примєром, за мінє. Люблю волики, їй-богу, люблю!.. Я сам помєщик, маю землю… Да… А вот, как повідю волики, так прямо і бірьоть охота… Відєл я тілько што волики. Аа-а, ть-ть! Прямо золото… І от же, преобразіть сібє, не дорого, їй-богу, не дорого. Будь дєньги, так і купив би. І немного: дев’яносто рублей… Тольки ж і волики. І єто волики хорошиї, но тєї будуть как будто полєпше… Тольки ж оп’ять скажу, хто што любить… От скажем, примєром, єтот мужичок. Он по видімості більше любить… не такиї, как ето воли. Так, мужичок?
– Та, знаєте, – усміхнувся «мужичок», – не так любиш, як треба.
– Е, ні! – добродушно підхопив Андрій. – Не скажіть, не скажіть… То таки, значить, нада – што нада, то нада! – а то такиї… как би вам по-простому із’яснить?.. – і охота, чи што. Охота, знаєте, большоє дєло.
– Ну да, звісно, що охота…
– О! О! Хе-хе-хе! Я вже знаю! Єто і по науках звєсно. Охота, пишеться в кнігє, пособниця на работу. Хе-хе-хе!
– Авжеж, без охоти за роботу не берись, – згодився один із купи, зітхнувши.
– Ну, купуйте, купуйте, не буду мішать, – наче схаменувшись, промовив Андрій і націлився йти. – Волики хорошиї, купуйте, дядьку… А я пійду посмотрю на тєї волики… Люблю, хе-хе-хе… Прощайте! Ходю сібє, знаєте, та всьо розсматрюю. Натомишся за недєлю в економії, – ну, і… хе-хе-хе… дозволиш сібє погулять у воскресеніє. Досвіданіє.
– Щасливо… прощавайте… – потягнули дядьки за козирки, і Андрій зараз же почув:
– Так берете дев’яносто два?
– Чоловіче добрий! Якби можна було, хіба б я торгувався!
– Ну, то як хочете… Піду. Прощавайте.
– Куди ж ти, Тарасе?
Тарас махнув рукою і, не поспішаючи, став доганяти Андрія, який ліниво, потихеньку пробирався між людьми. Порівнявшись із ним, Тарас став мовчки йти рядом, похльоскуючи іноді батогом.
– О! І ви! – наче тільки що побачивши, трохи згодом промовив Андрій. – Не сторгувались?
– Дорого! Волики б нічого, та…
– Волики… да… Тольки знаєте, я вам так скажу: лучче купи то, што нравиться, чим то, што не нравиться. От хоч би й я: маю воли; воли не скажу, щоб плохиї, но… не нравляться… прямо не люблю! Я, знаєте, челаєк простой, – мінє не нада там усяких панських вигадок, хоч сам я і, можна сказать, не з простих. Ти мінє дай, щоб челаєк бил хароший і… словом, хароший… Мінє все одно, чи ти мужик, чи пан… аби в тібє душа била, аби ти не обиділ ближнього. Сказано: «люби ближнього, как самого сібє».
– По Євангелію, значить, живи… А далеко ті волики, що ви говорили?
– Да, да! Не обмани й не украдь!.. А он-о-но і волики тєї. А волики – золото! От пойдьом от тут між возами, оно вийдьот ближче… А от єто і мої воли… Що, Гришка, напував воли?
– Напував, пане! – схопився Гришка і зняв картуза.
– Пили добре?
– Добре, пане.
– Підкинь же сінця… Ну, що, – повернувся Андрій до Тараса, – нічево волики? Тольки куди їм до тих. Ви подивіться на тих… Ви посмотріть… От отцеда лучче видно… Мордочки какиї… Ах, ви ж мої!.. Ех! Знаєте, єслі б хто дал січас мінє за мої восімдесят, доложил би десять і купил би! Накажи мене Бог, купил би… Только што ж? – не дадуть за мої восімдесят… А тут з дому не взял… Узял на всякиї покупки, та што ж? – за п’ятнадцять рублей не купиш їх! Пойдьом, посмотрите…
– Та чого ви думаєте, що за ваші не дадуть вісімдесят? – розглядаючи воли, промовив Тарас.
– Ха-ха-ха! А бодай вас! – наче розуміючи жарти, добродушно вдарив Андрій по плечу дядька, але зараз же поважніш додав – Хоча, положим, волики нічево сібє… Тольки ж посмотріть на ті, куди ж єтим!