– Що за бички, синій ніс?
Мовчок, тільки суворий погляд з-під сивеньких брів і сердите «гей»…
– Дядьку! Земляк з буряковим нюхачем! Що за бички дам?
– Зашмаруй наперед ряботиння, – одмовляє синій ніс, – а тоді й питайся про бичків: полякаються! – І, задоволено всміхаючись, прямує собі далі й так само скрізь розмовляє, задоволено посміхається й ходить доти, поки жінка одніме воли, продасть їх кумові й тим самим одбере у його спроможність ходити, перекидатися гострими словами, і тим самим одбере всю мету його ярмаркування.
А сонце пече, розлива по тілі якусь млявість; пахтить кінським гноєм, молодими огірками, житнім хлібом, таранею, дьогтем. У довгій вузькій улиці возів, затовпленій кіньми, волами, людьми, чути регіт, сварку, торгування; на возах, завалених лантухами, сіном, свіжою травою, свитками, голосно перегукуються молодиці, дівчата, невеличкі хлопчики; на вигоні плаца, підгукуючи, підкидаючи ліктями, хлопчики силкуються вдати з себе шмулів, буланих, кацапів тощо; коло річки, вибрикуючи, похнюпившись, весело іржучи, товпляться коні, корови, воли.
Але торг провадиться повагом, де-не-де зі смішком, з тонкою іронією, з коментаріями до товару; торгуються без видирання очей, без дикого запалу, без хитрощів, але з тонким підходом. Надходить поважний дядько в новій свиті, в картузі, з маленькими очима під густими бровами, з тонкими губами й невеличким ряботинням по худому лиці, підступає він до купки, що стоїть, поспиравшись на коней і розмовляючи тихо та мирно. Навкруги, звичайно, коні, люди; всі товпляться, штовхаються, пролазять між кіньми, перегукуються, регочуть. Дядько розводить дві спини коней, просовується і, потягнувши злегка за картуз, промовляє:
– Драстуйте! Боже поможи!
– Спасибі! – озиваються декотрі і, не переміняючи постав, слухають далі якого-небудь оповідача. Дядько теж постоїть, послухає, подивиться іноді на конячок і, намітивши яку-небудь вороненьку з худими боками, з витертим чубком і повисмикуваним хвостом, наче знехотя ткне батогом у бік і теж знехотя, ні до кого, властиво, не звертаючись, бовкне:
– А що просить?
Конячка крутне хвостом, переступить на другу ногу, зітхне з присвистом і знов похилиться; а хазяїн її, одвернувшись трохи од одповідача й міцніше впершись ліктем, теж наче знехотя муркне:
– Три красні.
– …Ну, та й говорю йому, значить, тому таки панові, – чується з купки: «Змилуйтесь, ваше благородіє, я ж тут хіба як? Хіба я що?» А він, чорт його зна, чи вже таке зроду погане, чи… як заверещить: «На недєлю у тюрму!»…
– А дві? – знов торкає пужалном конячинку дядько. Коняка знов крутить хвостом, зітхає й переміняє ногу; хазяїн знов трохи одвертається, знов умощується зручніш на спині й одповідає:
– Двадцять сім дають.
– Та, мабуть, невеличких?
– Чого? Хіба не стоїть? Кінь як кінь.
– Та вжеж! І голова, і вуха є… Дві берете?
– Та що ви, земляк! – всміхається хазяїн і повертається вже зовсім до дядька. – Хіба вже я як – у Бога теля з’їв, чи що? Узять дві, як до їх дають ще сім!
– Та й беріть!
– Та й візьму!
– Та й держіть!
– Та й вдержу!
Дядько одходить трохи, повештається навколо, потикає в боки деяких конячок і наче зовсім ненавмисне опиниться коло вороненької:
– А що, держите? – ледве всміхаючись, кидає він до хазяїна конячки.
– Держу.
– А поснідали добре?
– До обіду не далеко.
– Ну, то… зверху додам два.
– Ні, буде холодно. Коняка добра… молода.
Дядько підходить ближче, мовчки підніма голову вороненькій, розтуляє рота й дивиться в зуби.
– Та що там? – всміхається хазяїн. – Хоч дивіться, хоч ні, а більше п’яти не дасте.
Дядько, не відповідаючи, обходить навкруги і наче твердо обміркувавши, рішає:
– Ну, то отак… Держіть руку… Двадцять п’ять і (б’є з повагом) кришка!
– Ні, – хова руку хазяїн, – як не три, то й не тратьте, куме, сили.
– То так таки й три?
– Та так.
– Ну, а так, щоб продать?
– Щоб продать? – замислюється хазяїн. – Так, щоб продать, то от що: двадцять вісім – і беріть. Хай уже…
– А як по-божому?
– Та що ви, дядьку, торгуєтесь? – вмішується один з купки в широченному брилі, з веселим, лукавим поглядом. – Криця, не лошиця: біжить – дрижить, упаде – лежить. Сестра її в Києві з гори бігає.
У купці посміхаються, дядько поважно обдивляється, хазяїн пильнує його.
– Ну двадцять шість… Держіть руку!
– Двадцять вісім!
– Двадцять шість!
– Двадцять вісім!
– Ще й цибулю на хвіст, – додає бриль.
– Ну, то щоб не по-вашому і не по-моєму– держіть руку… Держіть. Двадцять сім!
– Та давай, Данило, – радить бриль, – бо вороненька вже стелеться.
– Ще б полтиника… – чухається Данило.
– Е-е… – докірливо хитає головою дядько, виймаючи гроші й одлічуючи 27 карбованців. – Ще мало вам… Беріть!
– Ну, хай іде… Давайте… Хай вам Бог помага, а конячинка, їй-богу, добра, – перелічуючи гроші, ховаючи у кишеню й передаючи оброть дядькові, зітха Данило. – Якби не така скрута… Ех!
– Прощавайте!
– Щасливо.
– Но!
І, скоса поглядаючи на вороненьку, посмикуючи часами за оброть, пропихаючись між купами людей і рядами коней, прямує собі дядько до воза. Але, зустрівшись з земляками, спиниться, обіпреться теж на спину вороненькій і, слухаючи якого-небудь оповідача, поважно на запити одповідає:
– Не продажня.
Тільки ж умішається де єврей або циган, там спокій цей зміняється на крик, на галас, сварку, іноді й на бійку. І набіга поліція, збігаються люди, підіймається ґвалт і, нарешті, троє або четверо дядьків попадають у холодну, тягнучи за собою цигана й єврея.
На воловій, біля купки людей у темному піджаці, таких же штанях, у глаженій сорочці й новому картузі стояв Андрій. Біля нього, переминаючись з ноги на ногу, часто поглядаючи через голови людей до крамниць, крутився невеличкий парубок з прищуватими щоками й синенькими, полинялими оченятками.
– Та його, Андрій Панасович, не буде, їй-богу, не буде, – заглядаючи в вічі, вимовив нарешті він. – Він, мабуть, десь уже запив… Хе-хе-хе!
Андрій погано вилаявсь.
– Хе-хе-хе! А я ще вчора його питав: «Будеш, кажу, на ярмарку?» – «Буду, каже».
– Ти ось що, – почав Андрій, – біжи… Того йолопа, правда, все одно не буде, то біжи зараз до Берка й пошукай там Остапа, – він там повинен буть. Скажи, що я його кличу.
– Робота буде, хе-хе-хе?
– А як не буде у Берка, біжи до Тартаковського. Знаєш?
– Ну, от! Скажу, що є хороша робота…
– Цього не кажи! Прямо скажи: Голуб кличе… Підожди… А сам до мене потім не підходь. Чуєш?
– Ну да, бо, звісно…
– Та не перебивай! Не тямиш – і мовчи!
Прищуватий ніяково всміхнувся й винувато глянув Андрієві в вічі.
– До мене не підходь, а як побачиш, що Остап поведе он тих хлопців до пивної… Бачиш яких?
– Бачу, бачу: один у брилі, а другий без шапки, волики коло них.
– Ет, дурне! Кажу, слухай! Дивись: бачиш червону гарбу економічеську? Та куди лупаєш! Он-он-но!
– Ага, бачу!
– Бачиш же?
– Їй-богу, бачу. Здорові, сірі воли коло неї… Парубки сидять біля вія… їдять щось. О! Один устав.
– Ну, так. Так як побачиш, що вони підуть із Остапом, іди зараз же до гарби, сідай коло неї й сиди. Сиди та й годі.
– Ну да, розуміється…
– А як підійду я з ким-небудь, скинеш шапку й будеш звати мене паном…
– Хе-хе-хе!! Ну да, бо панам, сто бісів їх матері, раз у раз дешевше уступають.
– Та ні! Ну, й дурний же ти, Гришка, Господь з тобою! – всміхнувся Андрій. – Я не купувать, а продавать ті воли буду. Чуєш, розумієш, капустяна голово?
– Ага.
– І ти не чужий мені, а мій наймит з села Лементарівки…
– Ну да, так… Ми з економії… Aгa-a-a! – прояснів вмить Гришка й зареготався.
– Розібрав? Ну, так біжи… Твої три карбованці і півкварти. Та швидко! Підожди, підожди. А Остапові скажи, щоб теж до мене не підходив, а прямо йшов до хлопців… Той уже зна, куди їх вести. Ну, гайда!
Прищуватий весело насунув картуза на лоба, штовхнув якогось дядька, крикнув «ану, мурло, з дороги!» і пропав серед натовпу.
«Нема Ілька, обманув, – майнула в Андрія думка. – Дурень… А! Може, він у Мотрі? Он що! А я думаю… О, хвойда проклята?.. То ж то хотіла подумать… Та ні, навіщо б говорить, що піде за мене?.. Так он що! Ну, добре, добре!.. Це батька нема, так вона прямо в хаті обнімає… Якби знав, якби я догадався раніше, я б… Упустю ж таку рибку… Чи, може, плюнуть? Ні, нехай… не треба думать…