– Ну, гляди! Прощай!
«А все-таки до Остапа треба зайти, приготовить про всякий случай», – виходячи з двору, подумав Андрій і тихо пішов вулицею, що спускалась у яр, потім ішла на другу гору і пропадала між хатами.
На самому дні яру, біля криниці з великим журавлем, обсаджена навкруги садком, стояла хата Маркá Чумарченка, батька Мотриного, удівця-звожчика, гіркого п’яниці, приятеля Ількового й Андрієвого. Порівнявшись із хатою, Андрій спинився і глянув через тин. На призьбі сиділа Мотря, склавши руки й дивлячись замислено кудись убік. Андрій постояв трохи, подумав, криво-ніяково всміхнувся і став перелазити через тин. Почувши шарудіння, Мотря повернула голову, пошукала очима і, забачивши Андрія, похмурилась і одвернулась.
– Болить і досі? – тихо спитав Андрій, сідаючи біля неї й беручи за лікоть. Мотря, не повертаючи голови, шарпнула руку і знов склала на коліна.
– Дуже болить? – ще тихше спитав Андрій. І в тихому цьому питанні, наче в розбитому голосі, було стільки теплої ласки, стільки благання й жалю винуватого, що у Мотрі наче мороз пройшов по тілу, а серце здавилось страшним до муки жалем до Андрія, до себе, до своєї щоки, що й досі ще палала, до побитих рук, ніг, до всього свого понівеченого життя. І Андрій почув, як та рука, що перше пручалась, задрижала в його руці, побачив, як великі її очі налились слізьми, як губи якось по-дитячому скривились і затремтіло підборіддя. Андрій похолов, завмер. Ці очі, що налилися слізьми, ці горді губи, що скривились по-дитячому, це уривчасте хлипання, це тремтіння тіла, це тяжке ридання Мотрі, – тої Мотрі, що тільки злісно-весело сміялась раз у раз на всі його бійки та гордо всміхалась на всі його скажені речі, в котрої він ніколи не бачив і не думав побачити цих сліз, цих скривлених губ, – це все було так несподівано, так дивно, так невимовно-чудно, пронизало його таким гострим болем жалощів, що спершу він нічого не міг вимовити, тільки, якось піднявши брови, зблідши, ніяково скрививши губи в усмішку, силкувався підняти її голову, одтулити од лиця її руки, заспокоїти, потішити. І вже як ридання стали стихати, а руки перестали давити його шию, він зміг пробурмотіти:
– От!.. Хм! Ти диви… От нещастя… Ну, буде, ну, годі… Ото! Та Бог з тобою… Ото! Ну, годі ж… Ото! Ти диви…
І тільки, як Мотря між хлипанням вимовила: «Тільки… не кидай… мене…», заговорив розумно і з таким запалом невимовної любови, з такою силою чуття, що Мотря зараз же стихла, підняла голову й очима, на яких блищали ще сльози, радісно, з любов’ю дивилась на нього. Андрій змовк. Мотря нахилила голову й задумалась.
На вулиці помалу прокидалось життя: заревла череда, замекали вівці, заляскали батогами пастухи, заторохкотіли потроху вози, заскрипів журавель біля криниці, задимились димарі, почулися пісні.
– Андрію! – тихо промовила Мотря, не піднімаючи голови. Андрій одвів свій погляд од червоних останніх променів сонця й мовчки повернув до неї голову.
– Засилай старостів, – ще тихіше додала Мотря й ще нижче нахилила голову.
– Як? Що? – не ймучи своїм ушам віри, скрикнув Андрій. – Ти кажеш, щоб я засилав до тебе старостів? А ти ж… Та брешеш!
– Їй-богу. Годі вже… не можу…
Андрій одхилився трохи, підняв її голову й пильно подивився їй у вічі.
– Ні, здається, не бреше… Правда?
– Правда, Андрію! – всміхнулася Мотря. – Їй-богу, правда. Оця бійка, сварка… дитина… Годі вже… засилай старостів…
– І Ілька кинеш? – здержуючись і трохи тихіше запитав він.
Мотря криво всміхнулась і, нахилившись, мовчки хитнула головою.
– Зовсім? Не підеш ніколи?
Мотря легше хитнула.
– Ніколи не поцілуєш, ніколи не даси йому й руки до себе простягнуть? Ніколи?
Мотря тільки мовчала.
– Ілька?.. Подумай: ти й торік це ж саме говорила й на другий же день побігла… Подумай, одумайся… Я ж і тепер скажу: не бить буду, а вб’ю, як побіжиш жінкою!
– Знаєш що, Андрію, – ніяково всміхаючись, не дивлячись на нього, підняла голову Мотря, – я… ще… подумаю. Я скажу вже потім… Ну, в четвер скажу…
– Ага! – з злістю муркнув Андрій. – Я так і знав. Ух, ти, хвойда проклята! – зі зневагою, з ненавистю кинув він і, одіпхнувши її руку, що лежала на коліні в нього, насунув картуза і встав.
– Підожди! – зблідла Мотря. – Куди ж ти? Я ж не сказала, що не піду за тебе…
– Так скажеш все одно. Прощай!..
– Ні-ні, підожди… Я ж… ти ж… Ти ж сам говориш «подумай». Я піду за тебе, я подумаю. Ти ж… я ж тобі ніколи нічого не казала, як ти позаторік не хотів брать мене, як я хотіла. Я ж мовчала…
– Бо не любила!
– Як не любила? А як же? – здивувалась Мотря.
– Так прямо…
– І дитина тільки так? – глухо, нахмурившись, запитала вона.
– І дитина…
– І в тюрму до тебе бігала щодня тільки так?
Андрій махнув рукою, але не сказав нічого.
– І кулаки твої два роки зношу тільки так? Чого ж мовчиш? На якого ж чорта ти мені, рудий, здався, як я могла кращих знайти? Га?.. Ух, ти!..
– А хіба не знайшла? А Ілько? Ще задається… Прощай! – зненависно виговорив він за одним духом і, повернувшись, швидко підійшов до тину, переліз і пішов улицею.
– А в четвер прибіжиш! – навздогінці кинула, сміючись, Мотря.
– Не діждеш, гадино!
– Ой, прибіжиш!
Андрій гидко на всю вулицю, незважаючи на людей, вилаявсь до Мотрі.
– Прибіжиш, прибіжиш, бо в четвер усю правду скажу! – почувся ще раз голос Мотрі і за ним якийсь нервовий голосний її сміх.
Андрій ще раз вилаявсь і швидше пішов од хати, від якої навмисне голосно, якось нервово почулось:
II
Прокинувся Сонгород. Ярмарок. На вулицях стоїть туман пилу; торохкотять вози з прив’язаними до них кіньми, волами, коровами, телятами; літає солома, шерсть; «дядьки», поспускавши з полудрабків ноги, по три, по чотири, а то й цілими купами поспішають до базару. А на базарі галас, регіт, рев, викрикування, закликання, гукання; ряди возів, ряди перекупок, жидів, кацапів, ряди шатрів з хустками, намистами, кожухами, ряди з рибою, ряди з паляницями, ряди з дьогтем, салом, сіллю. І туман пилу по всьому.
Тихий, спокійний, навіть флегматичний український ярмарок. Нема в ньому ні зайвої турботи, ні зайвого крику, ні зайвої біганини: мирно, спокійно, – і легкий кольор флегми на всьому. Тільки коло жидів, бублейниць та циган і почуєш несамовиті крики, безсоромну брехню, тільки коло них побачиш бійку, іноді кров і раз у раз поліцію.
– Бублички! Бублички гарячі! На салі, на маслі, на всім продовольстві! П’ять копійок за три пари, сім – десяток! Добирайте, дядьки, молодиці, гарненькі дівчатка!
І підійде дядько з батогом у руках, уважно обдивиться бублики, калачі, паляниці, спитає почому, подумає трохи, поторкає обережно пальцем і мовчки одійде собі.
– Куди ж ви, дядечку? Паляниці ж, як сахар. Десять копійок, дядю! Ну, за дев’ять оддам!
– Знаєм ваш сахар! – бовкне собі під ніс «дядько» і так само піде далі, проштовхуючись, роздивляючись, обмацуючи й одходячи.
– Ах, какиї ви стали скупиї! – докірливо хитає головою молодий єврейчик засмаленій, товстопикій дівці, що роздивлялась на червону з зеленими квітками хустку. – Самая петербурзькая матерія!.. По самой первой моді!.. Ах, скупиї, баришня… Ето не харашо!
– Дам трийцять п’ять! – підніма голову дівка, не випускаючи хустки.
– Менше, как шезьдесят, накажі мінє Господь, не можна!.. Вам какіх ниток?.. Какиї ви скупиї! Такая багатая і красивая баришня і тілько трийцять п’ять… Здачі? Суре, ґіб їм здачі… Нєту?.. Вот я чічас дам здачі, одну минуточку… Єслі ви хотітє купить етот платок, я вам для вас можу оддать за 50 копєйок… По знакомству…
Мовчки, довго роздивляючись, стоїть дівка біля хустки й, нарешті, розв’язує край своєї хусточки, виймає гроші, довго лічить їх, оддає єврейчикові, пильно-обережно склада хустку й одходить тихо, спокійно, задоволено.
А ще тихше, ще спокійніше ярмаркують на воловій та кінській.
Веде пару сіреньких, невеличких бичків худенький, маленький, трохи сивенький «дядечко», з одною випущеною штаниною і з полотняною латкою на коліні, в брилі, з таким носом, що, здавалося, цей дядечко ще змалечку не цурався чарочки.