– Тільки ти не думай, що я набиваюсь абощо! – стрепенувшись, засміялась Мотря. – Може, не вийшла б за тебе, якби й хотів. Я так тільки… Стій, стій, – перебила вона себе і стала прислухатись. Вулицею, видко, наближався хтось, співаючи.
– Їй-богу, Андрій! – зблідла Мотря і нервово усміхнулась. – О, хитрий чорт! Наче він так собі… Ну, і я заспіваю… Нехай! Пхі!..
взяла вона м’яким, грудним сопрано, і сумні згуки чуло рознеслись по кутку й обізвались між високими вербами городів. Чоловічий голос зараз же змовк, і через декілька хвилин коло воріт показався середнього зросту парубок років тридцяти, в клітчатих, вузьких навипуск штанях, в такім же самім піджаці, в картузі, які носять ляшки-прикажчики по економіях, і в черевиках на таких рипах, що їх було чути ще тоді, як самого хазяїна їх ще і в вічі не видати.
– Я ж казала, що Андрій, – прошепотіла Мотря і, наче не примічаючи його, весело і швидко заговорила до Ілька, котрий підвівся й, закриваючи очі від сонця, ласкаво й привітно всміхався до Андрія. А Андрій, знявши картуза, витирав червоненькою хусткою білий-білий високий лоб, обведений сизою смугою від картуза, веснянкувате, з широкими вилицями, лице, з червоними плямами там, де у інших смага буває; протирав від пороху маленькі, сіренькі, з білими віями очі, які бувають у молодих білих поросят; протирав руді, короткі, кудлаті вуса. І роблячи це все повагом, не поспішаючи, й собі весело-привітно посміхавсь і наближався до них.
– А! І Андрій сюди! – наче тільки що побачивши його, повернулась Мотря і весело заговорила до нього:
– А я оце йшла до тітки та й зайшла, знаєш, сюди…
– Драстуй, Ільку! – перебив її Андрій. – Грієшся все на сонечку? Ах ти ж, лодарю! А ввечорі…
І не договорив: порівнявшись із Мотрею, вмить зупинився, блиснув очима, замахнувся кулаком, – і Мотря, скрикнувши, захиталась, закрилась руками і звалилась, як сніп. Як дикий звір накинувся він на неї й почав топтати її ногами, бити передками черевиків у боки, в спину, в живіт, шарпаючи за коси, з піною на губах, з якимсь хриплим ревом примовляючи:
– А-а-а-е-е… Смієшся! А! Смієшся ще… Е-е! Тікать?.. От!.. От!.. Е!
А Мотря, закривши щільно руками лице, зігнувшись якось на бік, тільки здригувалась, посовувалась під ударами й не плакала, не кричала, навіть не застогнала й разу.
– Та що ти, Андрію! Тю! Та годі, здурів! – схаменувся сторопілий Ілько. – Уб’єш же! Годі! – і потягнув за руку.
– Ільку! Не в своє діло не мішайсь! – прохрипів Андрій, зупинившись і повернувшись до Ілька. – Заступників не треба!
Розпатлана, зі збитою набік хусткою, з синіми губами, з темно-червоною плямою на лівій щоці, з пилом і сміттям, що поналипали на другій, розхристана, важко дихаючи, встала Мотря й жадно впилася очима в Ілька.
– Та вб’єш!.. Хіба ж можна так? – одступив трохи Ілько.
– Не твоє діло!
– Та про мене! – здвигнув Ілько плечима, нахиляючи голову набік і махнувши рукою. – Вб’єш – сам одвічать будеш…
Мотря вмить зареготалась.
– Заступивсь, заступивсь! – і, схопившись, підбігла до Ілька. – Так ось же тобі, тьху! тьху! тьху! у саму твою гарну морду! Тьху на тебе! «Я заступлюсь!» – каже. Ха-ха-ха! Ти?! Проти його?! У, паршивий, нікчемний! Тьху! Ось тобі, о, нà!
– Ну, ти… – одхиляючись од її дуль, муркнув Ілько, – бо як дам…
– Ти? Даси? Ану, спробуй, ану, ану ж, ну! Чого ти? На ще, на! Бий же! Тьху на тебе! Тьху у самі твої гарні очі!.. У, паршивий! А ти, сатано руда, не посміхайсь, не задавайся! Ти думаєш, я не знаю твоїх думок? Знаю, знаю. Тільки ти не задавайся. Я йому плюю в морду, – і піду до нього, й буду ходить, на зло тобі буду ходить, бо він – гарний, а ти – рудий! І ось вам обом, прокляті, ось! – і, тикнувши з ненавистю дві дулі, блиснула очима, насунула хустку й швидко пішла з двору.
– Скажена баба, їй-богу! – ніяково всміхаючись, мовив Ілько, сідаючи на призьбу.
Андрій мовчки всміхнувся, підняв із землі соломинку й сів поруч. Навкруги після галасу зробилось наче ще тихіше, тільки десь далеко-далеко гавкали собаки та вітер злегка шелестів соломою.
– Підеш завтра на ярмарок? – помовчавши трохи, спитав Ілько.
– Небезпремінно. А ти? – підвів голову Андрій.
– Та хто його зна…
– Гайда вдвох!
– Чого?
– Поможеш мені.
– Та у тебе ж Остап є.
– Та ну його к бісу, самого Остапа: він або спить, або п’є… Та й чорт його зна, де його шукать. Гайда ти… Га?
– Та хто його зна… Їй-богу… – зам’явся Ілько.
– «Та хто його зна!» А що ж ти завтра робитимеш? Коли ж і заробить, як не завтра? Та й робота ж яка: підійшов до того, кого покажу, розпитався, назвавсь родичем і пішов з ним у пивну… Хе-хе-хе! Робота! А в кишені вже й є десятка… Га? А ще розумний хлопець!
– Та я розумію, чого ж! – образившись трохи, промовив Ілько. – Що ж тут не розуміти? Звісно, можна заробить. Але… не люблю я ходи-и-ть, та говори-и-ть, та піддурювать. По-моєму: побачив, узяв та й герехт!.. Або як що – в морду, в ухо…
– А потім побачили, взяли – і в тюрму. Так?
– Ну…
– От тó то ж бо й є, що «ну»! А тут, брат, прийшов, побалакав, зробився родичем і йди в пивну… і не одвічаєш!
– Та воно так, – згодився Ілько, – коли ж… Ну, а як він не повірить і не захоче одійти од воза?
– Ну, як-таки не повірить? Повірить! Мурло дурне, зрадіє…
– Ну да, зрадіє… А як його з ним балакать?
– Прямо говори, що знав його батька, брата, чи що… Приплети сюди свого діда, бабу…
– Та хто його зна… Ні, їй-богу, Андрію, я не можу. Що друге, знаєш, я можу… Хіба ж я коли одказував? Чи підпалить єврея – палив; чи розбить кого – бив. А це, приставляться… Не можу!
– Скажи, що не хочеш, – усміхнувся Андрій.
– Ну, от ще!
Змовкли.
– Чого то вчора до тебе батько твій приходив? – трохи згодом промовив Андрій.
– Та звісно чого! – засміявся Ілько. – Умовляти, щоб я кинув гулять та за роботу взявся.
– Ну?
– Ну, а я йому сказав, що тоді буду робить, як буде робить Клейтух, Тартаковський і всі багачі.
– А він?
– «Так вони, каже, не грабують». – «І я, кажу, не грабую». – «Брешеш, каже! Ти, каже, тим і живеш!» – «Ба ні, кажу, як на те пішло, то вони саме і грабують, бо деруть і з слабого, і з бідного – а я з бідного не деру»…
– Бо чорт ма чого драть! – хитро підморгнувши, всміхнувся Андрій.
– Ну да! – зареготався Ілько, – на чортà мороку зачіпать із бідним, як на багатому можна поїхать?..
– Хоча бідного все-таки жаль…
– Та ну да, жаль! – підхопив Ілько й подивився пильно на Андрія. – Звісно, бідний щó? Зараз заплаче…
– Ну, а батько ж що?
– Та що? «За це, каже, на тім світі з тебе будуть шкуру драть». Еге, кажу, до того світу далеко, а як другі тут деруть, то чого ж я не можу з них подрать?
– А він що?
– Плюнув та й пішов додому.
– Ну да, – почав Андрій, – то все, бачиш, так. Коли ж одне… Багачі, бач, як деруть, то хоч не б’ють. А ти ще й б’єш.
– Ну, що там! Ударю раз, два…
– Ого! Добре раз, два, – засміявся Андрій, – а як тому ковбасникові щелепи звернув?
– А чого ліз? – зареготався Ілько. – Я йому…
– Бач, якби ти робив так, як я, – перебив Андрій, – не бив, не заводився, а тихо та любо, то й було б, що ти й не грабуєш…
– Ну да, – муркнув Ілько.
– А то ти і змалечку усе б’єшся. І тобі достається. Пам’ятаєш, як раз трохи не вбили на базарі? Якби не я, то й убили б, мабуть.
– То коло Хаїмовського?
– Еге ж.
– Ну, так їх же було з тридцятеро, а я сам.
– Та то все одно, а вбили б.
– А вбили б, гаспиди! – зареготавсь Ілько. – Якби не підскочив ти – убили б!
– А як хлопцями ще били, – підхопив Андрій, – то раз у раз же я тебе визволяв, бо то з тим, то з другим заведешся. Та й у школі…
– А як на ставку? Єврейчики? Та й у школі… А як із школи з тобою тікали, пам’ятаєш? Ти, бувало, ховав книжки біля Ривки у бур’ян. А знаєш, тоді якось веселіше було, – оживився Ілько. – Бувало, пам’ятаєш, цілий день на річці… товариші…
– Хм!.. – гірко всміхнувся Андрій. – То правда, що тоді тільки й товариші, як самому біда… А тепер як допомогти тому самому товаришеві, то й нема. Ех!..
– Та чудний ти, їй-богу, Андрію! – винувато глянув Ілько. – Хіба ж я не хочу?
– Та ну да, не хочеш! Тут же нічого важкого нема.
– То тільки, говориш, підговорити у пивну?
– Більше нічого! Там вже я сам із Гришкою!
– Та я піду… А десятка ж буде?
– Як удачна робота буде, то й дві дам!
– Ну?!
– Їй-богу! Так обіцяєш?
– Обіцяю.
– Їй-богу?
– Їй-богу.
– Ну, гляди ж! – устав Андрій.
– О! Куди ж ти? Посидь ще, побалакаєм. Усе згадалось… – встав і Ілько, кисло витягнувши лице.
– Ні, ніколи… Треба ще… Так не обманеш?
– Та вже сказав… Та посидь, поговорили б…