– Слухай, – підвівшись, поважно промовив Ілько, – ти, їй-богу, здуріла.
– Ха-ха-ха-ха!..
– Може, випила?
– Авжеж, випила! А то ж як! Полюбовники п’ють, а полюбовниці то й не можна?! Ха-ха-ха! Дурний ти!.. Ну й душно! Чи й тобі душно?.. Та… я й забула, що ти, як кавун на сонці…
Мотря махнула на себе хусткою, сіла на призьбі й задумалась. Ілько, пильно слідкуючи за нею, проти волі задивився на красу її, що тепер ще якось виразніше виявлялась на сірому тлі стіни, – на ту красу, що не б’є в вічі, що на перший погляд ледве примітна, а тільки в неї вдивившися, можна впитися і очима, і серцем, і всею істотою. То була краса, що викохується тільки на Україні, але не така, як малюють деякі з наших письменників. Не було в неї ні «губок, як пуп’янок, червоних, як добре намисто», ні «підборіддя, як горішок», ні «щік, як повная рожа», і сама вона не «вилискувалась, як маківка на городі». Чорна, без блиску, товста коса; невисокий, трохи випнутий лоб; ніс тонкий, рівний, з живими ніздрями; свіжі, наче дитячі, губи, що якось мило загинались на кінцях; легка смага на матових, наче мармурових, щоках і великі, надзвичайно великі, з довгими віями, темно-сірі очі, з яких, коли дивишся, здавалось, наче лилося тихе м’яке, ласкаве світло.
– Та-а-к… – протягнув Ілько, не зводячи з неї очей і прислухаючись, як у грудях у його щось то захолоне, то зомліє з одного погляду в її очі.
– Га? – мов прокинулась Мотря. – Що ти кажеш?
– Нічого… Чого ти така? Та й гарна ж, їй-богу! – перебив себе Ілько.
– Хіба гарна? – підхопила Мотря. – Дуже? Га? Ти б, правда, не вдарив би, пожалів? Ха-ха-ха! Та куди тобі! Ще б я тебе набила, якби схотіла. Ти тільки євреїв і вмієш бить. А здоровий!..
– Ану, дай зацідю: побачиш, чи вмію!
– Ну да, «дай»! А крикни на тебе – то й сховаєш хвоста… Хіба ти посмієш? От Андрій… диви… о! о!.. ось! – розстібнувши кохточку, не соромлячись, наче поспішаючи куди, показала вона чотири круглих синяки. – Це так ухопив рукою!
– Ого! – засміявся Ілько. – Ану, підожди… та стій, я подивлюсь.
– Ет! Одчепись! – одіпхнула вона його руку й закрилась.
– Та за віщо ж то? – роблено позіхнув Ілько. – Може, і йому руку одпихала? За це стóїть!
– Стóїть? – піднялась Мотря і трохи одкинулась високим тонким станом назад. – Стóїть, говориш?
– Та чого ж? Аби й від мене була у тебе дитина, то й я бив би, якби одпихала. Не задавайся!
– Не задавайся? – дивлячись пильно на нього, перепитала Мотря.
– Атож! Зв’язалась і мовчи!
– Мовчи?
– А мовчи, бо й не те ще буде!
– Буде!
– Тю! Та ти здуріла!.. Та чого так дивишся на мене? Не бачила?
Мотря всміхнулась, накинула хустку на голову і, роздивляючись на Ілька, промовила:
– Бачила… пхі… такого добра!.. Дивлюсь на тебе, що ти такий дурний і… гарний. Ха-ха-ха!
– А хіба поганий? Гидший за Андрія б то?
– За Андрія? О, ні-ні!.. Е, якби Андрій такий, як ти. Якби Андрієві ці кучері, ці брови, очі – одно слово, якби був твоєї краси! А все-таки я люблю Андрія. Не віриш?.. Усміхаєшся?
– Ні, чого ж, на здоров’я…
– Ану вас к чорту! Ти краще знаєш що? – знову змінила вона тон. – Заховай мене де-небудь. Їй-богу! А то він зараз прийде сюди й побачить… Заховай, Ільку!..
– Та хай бачить. Хіба це первина чи що, що ти в мене? – знехотя підвівся Ілько. – Куди ж тебе заховать? – повів він очима навкруги. – Нема де… Хіба в хаті?
– Не треба! – махнула рукою Мотря і, щось надумавши, побігла до воріт. – Ще нема! – вернувшись, промовила вона. – А буде, зараз буде! О, то – сатана, хитра тварюка!.. А що він тобі говорить про мене?
– Нічого не говорить.
– Як «нічого»! Щось же та говорить?
– Нічого, мовчить усе.
– О, потаєнний чорт! Куди тобі!.. Плохий ти проти нього… Він зараз прийде. Все одно дознався б, що я тут. Ну, та нехай бачить! Дитину вб’є? Хай убиває… Клопіт!.. Менше мороки!..
– Та за віщо ж він сьогодні бив тебе? – позіхнув Ілько, знов сідаючи на призьбі.
– За що? – перепитала Мотря, пильно дивлячись на нього. – Сказать?.. За те, що була у тебе вчора, за те, що задивляюсь на тебе, за те, що цілую і його, і тебе! За те, що од нього біжу до тебе!
Ілько всміхнувся.
– Правда, гидка я? Як сàма послідня?.. Ото! Нехай!..
– Та чого він з тобою не одружиться? – поважно промовив Ілько.
– Бо я не хочу!
– І до мене б тоді не ходила б, і не бив би. Чи ходила б? Га?
– Ну, то вже дулю з’їв би! – гордо блиснула очима Мотря. – То вже чорта пухлого!
– Хіба?.. Хм… а мені здається, що ходила б.
– Ну, то побачили б! – кинула вона.
– А якби Андрія піймали й засадили в тюрму?
– То до тебе, думаєш, побігла б?.. А хіба не бігаю? Ха-ха-ха! Слухай, ти заховай мене, їй-богу, – він уб’є мене… Заховай, голубе, заховай! Він зараз прийде! – і, оглядаючись навкруги, Мотря нервово потягнула Ілька за руку з призьби.
– Та не вб’є, одчепись!.. Заступлюся.
– Хто? Ти? – пустивши його руку, зареготала Мотря. – Проти Андрія? Ой, Господи!
– Тобто не подужаю? – всміхаючись потягся Ілько і, вирівнявши могутній, рівний, високий стан, глянув на себе згори. – Не подужаю? Я?
– Та… подужаєш, та що з того? Він тебе одними словами… Та ні! Ти й руки не смітимеш піднять на нього. Він тільки подивиться на тебе, то ти й присядеш.
– Я? – знов задоволено всміхаючись, повів Ілько очима від чобіт до грудей. – Я присяду? Хіба буду нижчий від нього? А подивись!
Ілько провів рукою по темних шовкових вусах, підняв гарну свою голову, трохи прищурив чорні, оксамитні очі, виставив уперед високі, дужі груди і всміхнувся. Мотря знехотя подивилась, зараз же одвернулась і буркнула:
– Та тільки й того, що гарний та здоровий!
– А мало хіба?
– Та… – і не договорила.
– А мало хіба? Га? – нахиляючись до неї і стиха обіймаючи, прошепотів Ілько.
– Одчепись, побачать… – безсило одпихаючи, задивляючись у темні, глибокі очі його, ледве вимовила вона.
– Правда ж, доволі? Правда, не мало? – пригортаючи і щільніше притуляючись, ледве чутно говорив він.
– Доволі? – скинула вона очима на нього. – Доволі? Ой, ні-ні!..
– А що ж тобі?
– Що?.. Що?.. А хто його зна… Ой, не тули так – побачать…
– Який чорт! Тепер і собаки на вулиці нема. А то ходім у хату… Га?
– Ні-ні, не треба. Так краще… Ти тепер такий хороший… Стій, я подивлюсь… Знаєш, як я дивлюсь на тебе, мені якось робиться… якось… ну, як би тобі сказать… весело. Прямо якось весело, як я дивлюсь на тебе!..
Ілько мовчав і почував, як молоде, гнучке її тіло тремтіло під його рукою, що лежала на стані, як тепло цього тіла переходило на нього; як з кожним обіймом, з кожним поглядом в її очі, що любували з нього, серце його все більш замирало і стукало до болю в грудях…
– Підожди, я тобі розправлю вуса… стій… отак. Ой, не тули так – і так душно. Ну тебе, я раз у раз тільки розпаскуджуюсь коло тебе… Нема того, щоб тихо та любо посидіть… Он який уже! Пусти! Хоч і гарний, а пусти… Чуєш?.. Ну, що ж мовчиш? Пусти!
І, важко дихаючи, розчервонівшись, схопилась вона і стала коло Ілька, котрий похмурився і дивився кудись на вулицю. «Чортова дівка, – подумалось йому, – поки не дивишся на неї – липне; сам почнеш липнуть – одлипа».
– Та й чудні ви, баби! – усміхаючись, вимовив він.
– Чого так? – трохи здивувавшись, спитала Мотря.
– Та того: поки з вами, як із собакою, поти й хороші, став запанібрата – собакою зробишся…
– Хм… А ти женись, то раз у раз хороші будуть, – тихо кинула Мотря і вдумливо подивилась на нього.
Ілько нічого не відповів, тільки подивився на неї й одвернувся.
– А справді: слухай, одружився б ти зо мною? – якось жваво запитала вона і зараз же, поспішаючись, додала – Тільки не думай, що я справді хочу, – я тільки питаю.
– Про всякий, значиться, случай? – усміхнувся Ілько.
– Та то… вже.
– Чи оженився б я з тобою? – протягнув він і, пильно вдумавшись, подививсь на неї. І за цим поглядом, від думки самої про шлюб із нею, він почув, як чогось очі її зробились не такими вже гарними; як груди, коса, стан, губи, ніс стали зразу такими знайомими, самими звичайними; як весь вплив краси її кудись зник і замість його стала якась ніяковість і навіть нудьга.
– Хто його зна… – ніяково всміхнувся він і, удаючи з себе веселого, додав – А хто ж тоді злодійствувать буде? Вже треба тоді покинуть гульню?
– Так не оженився б?
– Та навіщо тобі знать?
– Ну, я хочу!.. Не оженився б? Ну, говори!
– Комедія! Ну… не оженився б… Та навіщо тобі виходить заміж? Хіба так погано?
– Я так, хотіла тільки довідатись, – сухо кинула Мотря й задумалась.
Ілько помовчав і тихо ліг на призьбі.