Всего за 349 руб. Купить полную версию
17 грудня. Лист до В. з дорученням. «Переливатися через край і все ж таки залишатися тільки горням на холодній плиті».
Берґманова доповідь «Мойсей і сучасність». Світле враження. – Принаймні я до цього не маю відношення. Між свободою і рабством перетинаються справді страшні дороги, для подальшого шляху проводиря нема, пройдений одразу губиться в пітьмі. Чи безліч таких доріг, чи тільки одна – про це ніхто не довідається, бо пізнати цього не дано. Я там. Піти звідти я не можу. Нарікати нема на що. Я не страждаю надміру, позаяк страждання мої ні з чим не пов’язані, вони не нагромаджуються, принаймні поки що я цього не відчуваю, і страждання мої багато менші від тих, які мене, можливо, ще чекають.
Постать чоловіка, що, трохи звівши обидві руки – одну вище, другу нижче, – стоїть перед суцільним туманом, ладен ступити в нього.
Прекрасний суворий відбір в юдаїзмі. Відчуваєш простір. Краще бачиш себе, краще себе оцінюєш.
Я лягаю спати, я стомився. Мабуть, там уже все вирішено. Мені це часто сниться.
Нещирий лист від Бл.
19 грудня. Лист від Ф. Чудовий ранок, теплінь у крові.
20 грудня. Листа нема.
Вплив тихого, лагідного обличчя, спокійної мови людини, надто чужої, ще не розгаданої. Божий голос із вуст людських.
Одного зимового вечора вулицями крізь туман ішов старий чоловік. Стояв страшенний холод. Вулиці були безлюдні. Жодна жива душа не поминула його, тільки вдалині то там, то там він невиразно бачив у тумані високого поліцейського чи жінку в хутрі або в хустках. Чоловіка нічого не тривожило, він думав лише про те, щоб навідати товариша, в якого давно вже не був і який саме тепер покликав його через служницю.
Було вже далеко за північ, коли у двері торговця Меснера хтось легенько постукав. Його не треба було будити, він засинав завжди аж над ранок, а доти любив лежати долілиць у ліжку, втиснувши обличчя в подушку й заклавши за голову руки. Стук Меснер почув одразу. «Хто там?» – спитав він. У відповідь почулося незрозуміле бурмотіння ще тихіше, ніж стук. «Там не замкнено», – сказав він і ввімкнув електричне світло. До кімнати ступила невеличка хирлява бабця у великій хустці.
1914
2 січня. Багато часу приємно провів з д-ром Вайсом.
4 січня. Ми вигребли в піску заглибину й почувалися в ній вельми затишно. Уночі ми згорталися в заглибині калачиком, батько накривав її колодами, а зверху накидав віття, тож ми мали непоганий захисток від бурі й звірини. «Тату!» – часто гукали зі страху ми, коли під колодами ставало вже зовсім темно, а батько все не з’являвся. Та потім ми бачили крізь щілину його ноги, він прослизав усередину, плескав кожного по плечу, – ми завжди заспокоювалися, коли відчували на собі його руку, – а тоді ми просто-таки всі водночас засинали. Крім батьків і матерів, нас було п’ятеро хлопців і троє дівчат, у заглибині всім було надто тісно, але вночі ми дуже боялися б, якби не лежали так близько одне побіля одного й одне на одному.
5 січня. Пополудні. Батько Ґете помер, стратившись глузду. Коли він хворів востаннє, Ґете саме працював над «Іфіґенією».
«Одвези цього нікчему додому, він упився», – звертається до Ґете якийсь придворний, маючи на увазі Крістіана.
Авґуст, що напивався так само, як і його мати, й безсоромно волочився за жінками.
Нелюба Оттилія, яку зі світських міркувань йому накинув у дружини батько.
Вольф, дипломат і письменник.
Вальтер, музикант, не може скласти іспити. Повертається до садової хижі й живе там місяцями; коли цариця схотіла його побачити: «Скажіть цариці, що я – не дикий звір».
«Здоров’я в мене скоріше свинцеве, ніж залізне».
Нікчемна, безплідна письменницька діяльність Вольфа.
Старече товариство у мансардних кімнатах. Вісімдесятирічна Оттилія, п’ятдесятирічний Вольф і давні знайомі.
Тільки з таких крайнощів помічаєш, як безнадійно кожна людина втрачена в самій собі, й тільки роздуми про інших людей і про закони, що панують у них і повсюди, можуть дати втіху. Який піддатливий зовні Вольф, як легко його на щось підбити, розвеселити, надихнути, примусити невтомно працювати – і який він внутрішньо скутий і нерухомий.
Чому чукчі не покидають свій жахливий край, будь-де їм жилося б краще проти нинішніх їхніх умов і нинішніх їхніх бажань. Але вони не можуть; адже все, що можливо, стається; можливо лиш те, що стається.
Один виноторговець з великого міста надумав побудувати в сусідньому містечку Ф. винний погрібець. Він винайняв невеликий підвал в одному з будинків на Рінґплац, звелів розмалювати стіни східними орнаментами й поставити старі, вже майже непридатні плюшеві меблі.
6 січня. Дільтей: «Переживання і творчість». Любов до людства, щонайглибша повага до всіх створених ним форм, спокійне споглядання з місця, найпридатнішого для цієї мети. Юнацькі твори Лютера, «могутні тіні, що тягнуться з невидимого світу до видимого, приваблені вбивством і кров’ю». – Паскаль.
Лист до А. через тещу. Л. цілувалася з учителем.
8 січня. Фантль читав уголос «Золоту голову»[3]. «Він жбурляє ворога, мов бочку».
Невпевненість, стриманість, спокій – у цьому все й минеться.
Що в мене спільного з євреями? У мене мало спільного навіть із самим собою, і я мав би нишком сидіти собі десь у куточку, задоволений, що маю змогу дихати.
Змалювання непоясненних почуттів. А.: «Відколи це сталося, вигляд жінок завдає мені болю, але це – не статеве збудження й не звичайна журба, мені просто боляче. Так було й тоді, коли я був упевнений у Лізль».
12 січня. Вчора: любовні походеньки Оттилії, молоді англійці. – Заручини Толстого, світлі враження ніжного, бурхливого, сповненого передчуттів молодика, що опановує себе. Гарно вбраний, весь у темному й темно-синьому.
Дівчина в кав’ярні. Вузенька спідничка, біла, вільна, оздоблена шкірою шовкова блузка, відкрита шия, сірий капелюшок з тієї самої матерії, який ледве тримається на голові. Її повняве, усміхнене, осяяне життєвою снагою обличчя, привітні, щоправда, трохи манірні очі. Моє обличчя, коли я згадую про Ф., паленіє.
Повернення додому, ясна ніч, виразне відчуття в душі глухої непевності, такої далекої від цілковитої ясності, що простирається широко й без перешкод.
Ніколаї, «Літературні листи».
Можливості для мене є, певна річ, але під яким каменем вони лежать?
Кинувся вперед, верхи на коні…
Безглуздість юності. Страх перед юністю, страх перед безглуздістю, перед безглуздим розквітом жорстокого життя.
Тельгайм: «У його душі живе та розкута жвавість, яка у мінливих життєвих умовах знов і знов вражає своїми цілком новими гранями і яку мають лише творіння справжніх поетів».
19 січня. У конторі – страх упереміж із почуттям власної гідності. Загалом упевненіший. Дуже невдоволений «Перетвореннями». Кінцівка нечитабельна. Недосконало мало не до самої основи. Річ вийшла б куди краще, якби мені не завадила тоді службова поїздка.
23 січня. Старший контролер Б. розповідає про свого товариша, полковника у відставці, який спить при відчиненому навстіж вікні: «Вночі це дуже приємно, але вранці, коли доводиться відгрібати від отоманки біля вікна сніг, а тоді починати голитись, тоді це неприємно».
З мемуарів графині Тюргайм:
Мати: «Її м’якій вдачі особливо підходив Расін. Я нерідко чула, як вона молилася Богу, щоб Він дав йому вічний спокій».
Відомо, що він (Суворов), коли російський посол граф Разумовський давав на його честь у Відні великі обіди, накидався, мов ненажера, на всі страви, що стояли на столах, нікого не чекаючи. Наївшись, він уставав і залишав гостей.
Якщо судити з гравюри, крихкотілий, рішучий, педантичний старий чоловік.
«Тобі це не судилося», – погане материне втішання. Найгірше те, що нічого кращого нині мені, по суті, й не треба. Це була моя рана, раною вона й залишається, а загалом мене просто-таки затягує і додає мені трохи стійкості й надії розмірене, майже позбавлене перемін, напівактивне життя останніх днів (робота над «Підприємством» у конторі, турботи А. про його наречену, Отлин сіонізм, задоволення дівчат від доповіді Зальтена – Шільдкраута, читання мемуарів Тюргайм, листи до Льови й Вайса, коректура «Перетворення»).