Всего за 349 руб. Купить полную версию
8 грудня. Конструкції в романі Вайса. Сила для того, щоб їх усунути, обов’язок, щоб це зробити. Досвід я майже заперечую. Я прагну спокою, крок за кроком, чи бігу, але не виважених стрибків сарани.
9 грудня. «Каторга» Вайса. Коли історія наближається до кінця, враження притуплюється. Світ зазнав поразки, і ми спостерігали це з розплющеними очима. Отже, можемо спокійно відвернутись і жити далі.
Ненависть до скрупульозного самоаналізу. Психологічні тлумачення на кшталт: учора я був такий, і це через те й через те, а сьогодні я – вже такий, і це через те й через те. Це неправда, не через те й через те, а тому й не такий і такий. Спокійно терпіти себе, не бути нерозважливим, жити так, як належить, а не ганятись, як собака за власним хвостом.
Я заснув у чагарнику. Розбудив мене гамір. У руках у мене виявилася книжка, яку я доти читав. Я відкинув її й підхопився на ноги. Щойно минув полудень; перед узвишшям, де я стояв, простиралася широка низина із селами та озерами й однаковими, схожими на очеретяні, високими чагарниками між ними. Я взявся руками в боки, озираючи все довкола й прислухаючись до гамору.
10 грудня. Відкриття набилися людині самі.
Усміхнене, молодяве, лукаве, розслаблене обличчя старшого інспектора, якого я в нього ще ніколи не бачив, а завважив аж сьогодні – тієї хвилини, коли читав йому один директорський папір і випадково підвів очі. Він ту ж мить пересмикнув плечима й водночас стромив праву руку до кишені штанів, ставши ніби зовсім іншою людиною.
Ніколи не можна врахувати й оцінити всі обставини, які тієї чи іншої хвилини впливають на настрій чи навіть визначають і сам настрій, і його оцінку, тим-то неправильно було б сказати, нібито вчора я почувався впевнено, а сьогодні я у відчаї. Провадити таку різницю означає тільки, що людина має бажання піддатися самонавіянню й жити життям, по змозі відокремленим від самої себе, часом неприродним, сховавшися за забобони й химери, як ото, буває, хтось у шинку, сяк-так сховавшись у кутку за чаркою горілки, розважає сам себе переважно фальшивими, недоказовими фантазіями й мріями.
Близько півночі один молодик у тісному, світло-сірому картатому, трохи притрушеному снігом пальті спустився сходами до невеликого вестибюля комічної опери. Біля касового столика, з-за якого злякано підхопилася з дрімоти дівчина і втупилася в нього великими чорними очима, він купив квитка й на хвилю зупинився окинути поглядом залу, що лежала перед ним трьома східцями нижче.
Майже щовечора я приходжу на міський вокзал, а сьогодні, позаяк пустився дощ, півгодини тинявся туди-сюди в залі. Хлопчина, який без угаву їсть цукерки з автомата. Сягне рукою до кишені, дістане пригірщ дрібняків, недбало вкине їх до отвору й заходжується жувати, вичитуючи тим часом усілякі написи; іноді цукерки випадають на брудну підлогу, він підхоплює їх і відразу запихає просто до рота. – Чоловік біля вікна спокійно щось жує, запанібрата розмовляючи з жінкою, своєю родичкою.
11 грудня. У Тойнбігаллє читав початок «Міхаеля Кольгааса». Цілковита невдача. Погано вибрав фрагменти, погано читав та ще й безглуздо шпортався в тексті. Зразкові слухачі. У першому ряду зовсім маленькі хлопчики. Один із них від нудьги, в якій він не винен, обережно впускає на підлогу кашкета, потім обережно підіймає його, і так раз по раз. Позаяк він надто малий і, сидячи, ногами до підлоги не дістає, то йому доводиться щоразу трохи сповзати з крісла. Читав незграбно, й погано, й безглуздо, й нерозбірливо. А пополудні я весь аж тремтів від бажання читати, ледве стримував рота стуленим.
І справді, навіть поштовху не треба, досить лише стримати останні призначені для себе сили, і мене вже поймає, просто-таки роздирає відчай. Коли я сьогодні гадав собі, що, читаючи зі сцени, неодмінно буду спокійний, то питав себе, що це буде за спокій, на чому він ґрунтуватиметься, і міг тільки відповісти, що це буде просто спокій задля самого спокою, незбагненна ласка, тільки й того.
12 грудня. А вранці я підвівся досить-таки свіжий.
Учора дорогою додому: невеличке, загорнене в сіре хлопченя біжить збоку від гурту хлопчиків, однією рукою плескає себе по стегну, другою хапає одного з того гурту й – досить так недбало, чого я не повинен забути, – кричить: «Dnes to bylo docela hezky»[2].
Який свіжий я, трохи змінивши свій денний розклад, вийшов сьогодні годині о шостій на вулицю. Кумедне спостереження: коли ж я цього позбудуся?
Щойно уважно розглядав себе в дзеркалі, і моє обличчя – щоправда, лише при вечірньому освітленні, до того ж лампочка була позад мене, тож освітленим виявився, власне, тільки пушок на краях вух, – навіть як придивитися ближче, здалось мені кращим, ніж воно є, наскільки я знаю, насправді. Ясне, відкрите, майже гарно окреслене обличчя. Чорнота чубу, брів і очних ямок проступає, мов життя, на тлі решти застиглої в очікуванні маси. Погляд анітрохи не спустошений, на це й натяку нема, але й не дитячий, швидше неприродно енергійний; та, може, він був просто спостережливий, адже я спостерігав себе й хотів нагнати на себе страху.
12 грудня. Учора довго не міг заснути. Ф. Нарешті в мене з’явився план, з ним я, невпевнений, і заснув. Попросити Вайса віднести їй до контори листа, і в ньому написати тільки, що мені потрібна звістка від неї чи про неї, тож я посилаю Вайса, щоб він написав мені про неї. Тим часом Вайс, поки вона дочитує листа, сидить край її столу, потім уклоняється й, позаяк іншого доручення не має й навряд чи розраховує дістати відповідь, іде.
Увечері дискусія у Спілці службовців. Я вів її. Аж смішно, що може викликати почуття власної гідності. Моя вступна фраза: «Відкриваючи сьогоднішню дискусію, я мушу висловити жаль із приводу того, що вона відбувається». Річ у тому, що мене вчасно не повідомили про це, і я не підготувався.
14 грудня. Доповідь Беермана. Порожнє місце, але виголошував з таким самовдоволенням, що часом воно просто заражало. Дівчаче обличчя з волом. Майже перед кожною фразою м’язи на обличчі стягуються, як перед чханням. У сьогоднішній його статті в «Таґблаті» віршик про різдвяний базар:
Цитував Шоу: «Я посидющий, боязкий громадянин».
У конторі написав листа до Ф.
Переляк, що охопив мене, коли вранці дорогою до контори я зустрів схожу на Ф. дівчину з семінару; першої миті не міг збагнути, хто це, помітив лише, що вона, хоч і схожа на Ф., але все ж не Ф., однак якесь відношення до Ф. таки має, а саме: те, що на семінарі я, побачивши її, багато думав про Ф.
Щойно прочитав у Достоєвського місце, яке так нагадує мою «нещасність».
15 грудня. Листи до д-ра Вайса й дядька Альфреда. Телеграма не надійшла.
Читав «Ми, юнаки 1870—71 рр.» Ледве стримуючи сльози, перечитував місця, присвячені перемогам, та інші натхненні сцени. Бути батьком і спокійно розмовляти з сином. Але тоді замість серця не можна мати іграшковий молоточок.
«Ти вже написав дядькові?» – звернулася мати до мене із запитанням, якого я чекав уже давно і з люттю. Вона вже тривалий час боязко спостерігала за мною, з різних причин не зважуючись, по-перше, спитати в мене, а по-друге, спитати при батькові, та зрештою таки стурбовано спитала, бачачи, що я збираюся йти. Коли я проходив повз її крісло ззаду, вона підвела очі від карт, повернула до мене обличчя давно забутим, на мить ожилим ніжним рухом і спитала, тільки мимохідь поглянувши на мене й нерішуче всміхнувшись, і вже в самому її запитанні відчувалося, що вона змирилася з відповіддю, не чекаючи її.
16 грудня. «Громове волання захвату в серафимів».
Я сидів у Вельча в кріслі-гойдалці, ми розмовляли про те, яке безладне в нас життя, він – усе ж таки з певною надією («Треба хотіти Неможливого»), я – навіть без надії, втупившись у свої пальці, відчуваючи себе представником власної внутрішньої порожнечі, виняткової, а проте навіть не надто великої.