Всего за 349 руб. Купить полную версию
Старий торговець, здоровенний на зріст чоловік, підіймався сходами до своєї квартири, не просто тримаючись за поручень, а стискаючи його в руці; ноги в нього підтиналися. Перед дверима, скляними дверима з ґратками, він хотів був, як завжди, дістати з кишені штанів в’язку ключів, але цієї миті завважив у темному кутку молодика, що схилився в поклоні.
– Хто ви? Що вам треба? – запитав торговець, усе ще важко сапаючи від натуги.
– Ви торговець Меснер? – озвався молодик.
– Так, – відповів торговець.
– Тоді я маю для вас повідомлення. Хто я такий, тут, власне, значення не має, бо до справи я не причетний, я тільки мушу переказати вам повідомлення. І все ж я відрекомендуюсь, мене звати Кетте, я студент.
– Так, – мовив Меснер і на мить задумався. – І що це за повідомлення?
– Побалакаймо про це краще в кімнаті, – сказав студент. – Це справа така, що на сходах її не залагодиш.
– Я ні від кого не жду ніякого повідомлення, – промовив Меснер і перевів погляд убік на підлогу.
– Можливо, – відказав студент.
– А втім, – похопився Меснер, – уже початок на дванадцяту ночі, нас тут ніхто не почує.
– Ні, – відповів студент, – тут я не можу цього сказати.
– А я, – сказав Меснер, – уночі гостей не приймаю. – І так різко стромив ключа в замок, що вся в’язка аж забряжчала.
– Але ж я чекаю тут іще з восьмої, вже три години, – промовив студент.
– Це свідчить лише про те, що повідомлення важливе для вас. А мені жодні повідомлення не потрібні. Кожне повідомлення, якого я уникну, – для мене виграш. Я не допитливий, ідіть собі, йдіть. – Він узяв студента за його легеньке пальтечко й відштовхнув трохи вбік. Потім прочинив двері квартири, з якої на прохолодні сходи війнуло дуже теплим повітрям. – А те повідомлення, до речі, ділове? – поцікавився він, уже стоячи у розчахнутих дверях.
– І цього я не можу тут сказати, – відповів студент.
– Тоді бажаю вам доброї ночі, – сказав Меснер, ступив до кімнати, замкнув за собою двері на ключ, увімкнув електричний нічник, налив біля настінної шафки, де стояло кілька пляшок з лікерами, чарку, випив, прицмокуючи, й заходився роздягатись. Щойно він сперся на високі подушки й хотів був почитати газету, як йому здалося, наче хтось постукав у двері. Меснер відклав газету на ковдру, згорнув руки й прислухався. Справді, хтось таки стукав, і то зовсім тихенько, та ще й у самому низу дверей. «От уже настирлива мавпа», – усміхнувся Меснер. Коли стук стих, він знов узяв до рук газету. Та ось постукали гучніше, просто-таки загупали в двері. Як ото діти, граючись, стукають у двері то тут, то там, так і тепер – стукали то глухо в дерево внизу, то дзвінко у шибку вгорі. «Доведеться вставати, – подумав, похитуючи головою, Меснер. – Зателефонувати портьє я не можу, адже апарат стоїть у передпокої, і, щоб увійти туди, треба збудити господиню. Не залишається нічого іншого, як спустити хлопця зі сходів власноруч». Він натяг фетрову шапочку, відкинув ковдру, вперся руками в край ліжка, неквапно поставив на підлогу ноги і взув високі домашні пантофлі на ваті. «Ну ось, – подумав він, поглядаючи на двері й покусуючи верхню губу, – тепер знов тихо. Але треба забезпечити собі надійний спокій, – сказав він потім, узяв із підставки кийка з роговою головкою, перехопив його посередині й рушив до дверей.
– Там хто-небудь іще є? – запитав він крізь замкнені двері.
– Так, – почулася відповідь. – Прошу вас, відчиніть.
– Відчиняю, – сказав Меснер, відімкнув двері й став із кийком на порозі.
– Не бийте мене, – застережливо промовив студент і ступив крок назад.
– Тоді забирайтеся геть! – сказав Меснер і показав пальцем на сходи.
– Але я не маю права, – відповів студент і так несподівано кинувся до Меснера… (Запис уривається.)
27 листопада. Я повинен зупинитись, щоб від мене просто-таки не відмахнулись. Хоч я й не бачу небезпеки загубитись, а все ж почуваюся безпорадним і чужим. Але твердість, якої мені надає бодай щось написане, безперечна й прекрасна. Погляд, яким учора я подивився на все під час прогулянки!
Дитина двірнички, що відчинила ворота. Загорнене в стару хустку, бліде, застигле й опухле личко. Вночі двірничка носить її з собою так до воріт.
Двірниччин пудель, який сидить унизу на сходах, прислухається до мого тупання, що починається від п’ятого поверху, проводжає мене поглядом, коли я проминаю його, й дивиться мені вслід, коли я біжу далі. Приємне почуття довіри, позаяк він мене не боїться, я для нього – частина будинку і його звуків.
Картина: хрещення юнги, коли судно перетинає екватор. Довкола вештаються матроси. На судні, що його сходжено вже вздовж і впоперек, унизу й угорі, повсюду можна знайти місце, щоб посидіти. Здоровенні матроси висять на суднових трапах, упираючись могутніми крутими плечима й ногами в корабельну плоть, і спостерігають виставу внизу.
4 грудня. Якщо поглянути збоку, то це просто жахливо – померти чи навіть накласти на себе руки дорослим, але молодим. Піти з життя в цілковитому сум’ятті, яке мало б сенс, коли б йому судилося розвиватись далі, піти без надії чи з єдиною надією, що твою появу в житті за великим рахунком вважатимуть такою, яка не відбулася. Ось у якому становищі я міг би тепер опинитись. Умерти означало б не що інше, як Ніщо віддати Нічому, але почуття з цим не змирилися б, позаяк хіба можна, навіть усвідомлюючи себе як Ніщо, свідомо віддати себе Нічому, до того ж не просто порожньому Нічому, а Нічому бурхливому, чиє убозтво полягає лише в його незбагненності.
Чоловіче товариство, господарі й слуги. Огрубілі риси облич, що вилискують живими барвами. Господар сідає, а слуга подає йому на таці їжу. Різниця між обома не велика, не більша, ніж, наприклад, між одним чоловіком, що внаслідок взаємодії численних обставин став англійцем і живе в Лондоні, й другим, лапландцем, який у той самий час самотньо пливе човном у штормовому морі. Певна річ, слуга – але й це лише за певних обставин – може стати господарем, але це запитання, хоч як на нього відповідай, тут не має значення, адже йдеться про нинішню оцінку нинішніх стосунків.
Єдність людства, яку кожна людина, навіть найприступніша й найтовариськіша, час від часу, хай тільки й інтуїтивно, ставить під сумнів, своєю чергою виявляє себе – чи то тільки здається, що вона себе виявляє, – також перед кожною людиною в цілковитій спільності загального й одиничного людського розвитку, яка дає про себе знати знов і знов. Навіть у найпотаємніших почуттях одинака.
Страх перед глупством. Бачити глупство в кожному почутті, що пнеться вперед і примушує забути про все на світі. Тоді що ж таке не глупство? Не глупство – це по-жебрацькому стовбичити біля порога, збоку від входу, пускатися берега й нарешті загинути. Але П. і О. все ж таки огидні дурні. Мабуть, є глупства більші, ніж їхні носії. Огидність – це, певно, коли маленькі дурні аж зі шкури пнуться у своєму великому глупстві. Та чи не в такому становищі опинився Христос в очах фарисеїв?
Прекрасне, сповнене суперечностей уявлення, нібито людина, що помирає, скажімо, о третій ночі, відразу ж по тому, десь на світанку, вступає у вище життя. Яка несумісність між видимо людським і всім іншим! Як же неминуче одна таємниця щоразу породжує іншу, ще більшу! Першої миті, як починаєш думати, аж дух перехоплює. Власне, треба боятися виходити з дому.
5 грудня. Який лютий я на матір! Досить мені лише заговорити з нею, як я вже починаю дратуватись і мало не зриваюся на крик.
О. все ж таки страждає, а я не вірю, що вона страждає, що вона здатна страждати, не вірю всупереч найкращим своїм почуттям, не вірю, щоб не стати вимушено на її бік, чого я б не зміг зробити, бо й вона мене дратує.
З боку я бачу в Ф., принаймні іноді, лише численні дрібні деталі. Через це її образ такий ясний, чистий, самобутній, окреслений і прозорий воднораз.