Всего за 349 руб. Купить полную версию
Дуже нагадує В. – поглядом, самозабутньою манерою розповідати, цілковитим співчуттям, невеличкою жвавою постаттю, навіть твердим глухим голосом, балачками про гарний одяг і капелюшки, хоч на ній самій нічого такого нема.
Дивлюся з вікна на річку. В розмові, хоч вона й не виказує втоми, я раз у раз заходжу в глухий кут, погляд безглуздий, я не розумію, що вона каже, кидаю наївні зауваження й мушу дивитися, як вона насторожується, бездумно обмацуючи малу дитину.
Сни:
У Берліні, вулицями до її будинку, спокійне, щасливе усвідомлення того, що я хоч іще й не біля її будинку, проте легко можу туди дістатися, напевне дістанусь. Бачу проспекти, на одному білому будинку напис, щось на взірець «Чудовні зали Півночі» (вчора читав у газеті), у сні додаю «Берлін З.». Звертаюсь із запитанням до доброзичливого старого поліцейського з червоним носом, цього разу в своєрідній формі прислуги. Дістаю надвичерпну відповідь, поліцейський навіть показує мені поруччя вздовж невеликого газону вдалині, за яке я про всяк випадок маю триматися, коли проходитиму мимо. Далі – поради щодо трамвая, підземки тощо. Я вже не годен більше слухали й злякано запитую, добре знаючи, що недооцінюю відстань: «Туди, мабуть, із півгодини ходи?» Але він, старий чоловік, відповідає: «Я дійду туди за шість хвилин». Ото радість! За мною весь час простує якийсь чоловік – тінь, товариш, я не знаю, хто то. Мені просто ніколи обернутися, поглянути вбік.
У Берліні я зупинився в якомусь пансіоні, де живуть, очевидно, переважно молоді польські євреї; кімнатки зовсім невеличкі. Я перекидаю пляшку з водою. Якийсь чоловік безперервно клацає на портативній друкарській машинці й ледве повертає голову, коли його про щось запитують. Карту Берліна не роздобудеш. Раз у раз бачу в чиїхось руках книжку, схожу на план. Але раз у раз виявляється, що всередині там щось зовсім інше – перелік берлінських шкіл, податкова статистика чи щось таке. Я не хочу вірити, але мені зі сміхом цілком переконливо це доводять.
14 лютого. Якби я наклав на себе руки, у цьому нічиєї вини, поза всяким сумнівом, не було б, хай навіть безпосередньою причиною цього виявилося б, наприклад, ставлення до мене з боку Ф. Якось у напівсні я уявив собі сцену, що відбулася б, якби я, передбачаючи свою смерть, прийшов із прощальним листом до неї на квартиру й, діставши гарбуза, поклав на стіл листа, вийшов на балкон, випручався від усіх, хто спробував би мене стримати, і, відпускаючи від поруччя спершу одну руку, потім другу, перескочив через поруччя. Але в листі стояло б, що, хоч я й кинувся вниз через Ф., нічого суттєвого для мене не змінилося б, навіть якби мою руку й прийняли. Мені судилося кинутись униз, іншої ради я не бачу, Ф. випадково виявилась тією, на котрій підтвердилася моя приреченість, я не в змозі жити без неї і мушу кинутися вниз, але й жити з нею – і Ф. про це здогадується – я теж не в змозі. То чом би не зробити цього сьогодні вночі? Я вже уявляю собі, як сьогодні ввечері до батька й матері поприходять гості, як вони розводитимуть теревені про життя й створення умов для нього, – але я дотримуюся певних уявлень, я живу, всіма фібрами своєї істоти прив’язаний до життя, я цього не зроблю, я цілком холодний, мені сумно через те, що комірець сорочки стискає мені шию, я проклятий, я задихаюся в тумані.
15 лютого. Якою довгою здається мені минула субота й неділя. Вчора пополудні підстригся, потім написав листа до Бл., побув трохи в Макса, у його новій квартирі, тоді – на батьківському вечорі поруч із Л. В., далі – Баум (у трамваї зустрів Кр.), на зворотному шляху Максові скарги з приводу мого німування, згодом бажання накласти на себе руки, потім із батьківського вечора повернулася сестра, нездатна розповісти про нього бодай що-небудь. До десятої в ліжку, без сну, самі страждання й страждання. Листа нема, ні тут, ні в конторі, на станції Франца-Йосифа вкинув листа до Бл., пополудні – Ґ., прогулянка над Молдау, читали вголос у його квартирі, якась дивна мати, коли їла бутерброди й розкладала пасьянс, дві години блукав сам, сповнений рішучості поїхати в п’ятницю до Берліна, зустрів Коля[5], вдома із зятями й сестрами, тоді обговорювали у Вельча заручини (Й. К. гасить свічки), далі вдома спроби мовчанкою домогтися від матері співчуття й допомоги, тепер сестра, розповідає про вечір у клубі, годинник б’є три чверті на дванадцяту.
У Вельча я, щоб утішити його схвильовану матір, промовив: «Через цей шлюб я втрачаю Фелікса теж. Одружений товариш – уже не товариш». Фелікс нічого не сказав, та й не міг, звичайно ж, нічого сказати, але він і не хотів.
Зошит починається з Ф., яка 2 травня 1913 року запаморочила мені голову, цим початком можна й завершити зошита, тільки замість «запаморочила» треба вжити гірше слово.
16 лютого. Змарнований день. Єдиною втіхою стала надія на кращий сон, яку подала вчорашня ніч.
Увечері після роботи я, як завжди, повертався додому, і раптом з усіх трьох вікон Генцмерової квартири, так ніби там чигали на мене, жваво замахали руками, щоб я до них піднявся.
22 лютого. Хоч моя невиспана голова вгорі ліворуч аж колеться від тривоги, я, мабуть, усе ж таки ще здатний закласти спокійний початок чогось більшого й ціліснішого, в якому міг би про все забути й усвідомлювати лише те добре, що є в мені.
23 лютого. Їду. Лист від Музіля[6]. Тішить мене й засмучує, бо я нічого не маю.
З воріт вілли верхи на гарному коні виїздить молодик.
Коли баба помирала, біля неї випадково виявилася тільки медична сестра. Ця розповідала, що перед самою смертю баба трохи звелася на подушці, так що здавалось, ніби вона когось шукає поглядом, а тоді спокійно знов лягла й померла.
Мене, поза всяким сумнівом, з усіх боків облягла пригніченість, але я запевне ще не зовсім із нею зрісся, часом я помічаю, що вона попускає і її можна розірвати. Для цього є два засоби: одруження або Берлін, другий надійніший, перший простіший і привабливіший.
Я пірнув і швидко зорієнтувався. Невеличка зграйка чимдалі щільнішою вервечкою пропливала повз мене й губилася в зелених заростях. Передзвін від води, яка переливається туди-сюди, – фальшивий.
9 березня. Рензе ступив кілька кроків напівтемним коридором, відчинив невеликі, обклеєні шпалерою двері до їдальні й, майже не дивлячись туди, сказав до надміру гамірного товариства:
– Прошу вас, не галасуйте так. У мене гість. Зважте на це хоч трохи.
Простуючи до своєї кімнати й чуючи, що гамір не стихає, він на мить зупинився, хотів був знов піти туди, але передумав і повернувся до своєї кімнати. Край вікна там стояв юнак років вісімнадцяти й дивився вниз у двір.
– Уже спокійніше, – сказав він, коли ввійшов Рензе, й підвів до нього свій довгий ніс і глибоко посаджені очі.
– Де там спокійніше, – промовив Рензе й зробив ковток із пивної пляшки, що стояла на столі. – Спокійно тут узагалі не буває. Доведеться тобі, хлопче, звикати.
Я стомився, я повинен спробувати виспатись і відпочити, а то мені кінець, хоч з якого боку поглянь. Скільки зусиль, щоб себе зберегти! Стільки сили не потрібно навіть для того, щоб поставити на ноги пам’ятник.
Уся аргументація загалом: я втратив себе у Ф.
Рензе, студент, сидів у своїй невеличкій кімнатці в заїзді й готувався до лекцій. Прийшла служниця й сказала, що з ним хоче поговорити якийсь молодик. «Як його звати?» – запитав Рензе. Служниця не знала.
Я тут про Ф. не забуду й тому не одружуся. Невже це саме так і буде?
Авжеж, я можу зробити такий висновок, мені вже майже тридцять один рік, Ф. знаю близько двох років, отож мушу вже складати собі звіт у всьому. А крім того, я тут живу так, що не забув би Ф., навіть якби вона такого значення для мене й не мала. Одноманітність, розміреність, затишок і несамостійність мого способу життя чіпко й неминуче тримають мене там, де я опинився. Крім того, у мене глибша, ніж звичайно буває, схильність до затишного й несамостійного життя, отож усе шкідливе знаходить опору ще й у мені самому. Нарешті я ж бо також старію, переміни даються мені чимдалі важче. І в усьому цьому я вбачаю для себе велике лихо, що може тривати довго й безнадійно; мені доведеться роками животіти на свою платню, стаючи все сумнішим і самотнішим, допоки взагалі стане сили триматись.