Югославія у 1995 році, коли серби мали стати агресором, США, коли у терміновому порядку 11 вересня 2001 року потрібно було евакуювати саудівських шейхів, Ірак 2003 року, коли йому потрібно було надати докази наявності хімічної зброї у Саддама. Зброї, якої, по суті, і не було. Україна й отруєння кандидата в президенти, яке теж залишалося під великим питанням. Киргизія у 2005-му, коли потрібно було зробити перший постріл, аби пролити кров, здатну вигнати геть з країни президента-корупціонера. Грузія напередодні й під час трагічних і несправедливих шести днів, які відірвали від країни два шматки. Пакистан, коли він йшов на ліквідацію Усами бен Ладена. І ось цієї осені знову Україна. Держава, де ніхто і ні в чому не може бути певен. Навіть при найстабільнішому режимі. Навіть коли усе начебто й не так погано.
«Саме в часи спокою та розвитку, стабільності і певного добробуту відбуваються революції. Коли люди живуть у злиднях, у них немає часу думати про зміни. Вони зайняті одним лишень виживанням. Все інше – пусте й недоречне», – казав собі Томас Лейл, коли літак йшов на посадку у Борисполі.
– Жодних контактів з посольством! Жодних зносин з резидентом та нашою агентурою! Ніхто не має знати про тебе. Ніхто не повинен тебе бачити. Ти сам по собі. І твоя перемога, як і твій провал, теж тільки твої. Ти чекаєш. Як завжди. В тебе буде тільки один вихід на сцену. І навіть у ньому ти маєш залишатися за лаштунками, – казав йому шеф, а Лейл слухав і хитав у відповідь головою.
Таксі везло його вулицями Києва, яким усміхалося сонце. Ті вулиці ще не знали, що живуть в останні дні спокою, а тисячі українців не мали й гадки, що вже через декілька місяців вони почнуть гинути від ворожих куль.
Не знав цього і Лейл, але щось таке вже закрадалося у його розумну голову, яка ніколи не знала відпочинку, а увесь час працювала, перебуваючи у напрузі. Томас казав собі, що колись прийде такий день і він просто впаде, бо його голову наповнить кров, яка литиметься потужними струмками із судин. Він не боявся смерті, розуміючи, що вона неминуча і нікому ще не вдалося від неї втекти. Але він мав наміри затриматися на цьому світі, бо у нього були тут ще справи.
В Україну він їхав не вперше. Він був уже у Києві того року, коли помаранчеві прапори й стрічки летіли над усією країною. Тоді їм усе вдалося. Шкода тільки, що Вашингтон прорахувався з кандидатами. А так усе вийшло доволі гарно.
«Ми ж усе прорахували. І те, що президент не дасть наказу стріляти у натовп, не допустить силового розгону Майдану, і те, що прихильники помаранчевих будуть більш рішучі та ефективні, і те, що опонент врешті-решт відійде у сторону».
Та не могли прорахувати американці тільки одного – корупцію, яка й була мірилом усіх владарів України. Несамовита жадібність та чвари між вчорашніми друзями стали тим фундаментом, на якому опонент спочатку став прем’єр-міністром, а пізніше і президентом. І ось тепер, майже після дев’яти років розлуки з Україною, Томас Лейл ішов вулицями, на яких влада належала тільки йому – синові донецьких степів.
У Києві ще з часів Помаранчевої революції Лейл мав дві квартири. Цього разу шеф прийняв рішення придбати ще й будинок.
«Конспіративних квартир не буває забагато», – вчив його шеф, коли підібрав Томаса на вулицях Нью-Йорку, де Лейл заливав свій талант і чергову любовну трагедію міцним шотландським віскі.
Тоді він ще не знав, що ось цей непримітний чоловік скоро стане його поводирем у світі таємних ігор і цинічних зрад, введе його в коло, де правлять інші закони та діють за інакшими правилами. Бо в тому світі, куди з головою пірнув Томас Лейл, не існувало справедливості й чеснот. Усе визначалося лише боротьбою за владу.
У той перший вечір, коли він сидів у шкіряному кріслі, вкотре перечитуючи Вольтера, йому раптом спало на думку, що цього разу він може не повернутися до Америки. І справа не тільки у тому, що його могли вбити. Ні. Лейл просто усвідомлював, що цього разу битва буде більш жорсткою, кривавою і затяжною. Ніхто вже не гратиметься у ненасильницькі спротиви. Як казав Гай Фокс[2], якому судилося стати організатором лондонської «Порохової змови» 1605 року, «відчайдушні хвороби лікуються небезпечними засобами». І саме такою відчайдушною хворобою страждала в ті дні Україна. Шкода, правда, що вона про це ще не знала.
Лейл ніколи не розумів українців. Вони здавалися йому затурканими, такими, що легко піддаються маніпуляціям, продажними у своїй більшості. Ті ж одинаки, які час від часу народжувалися з бажанням жити згідно з законами та принципами честі, не затримувалися надовго на цьому світі. Їх життєвий шлях закінчувався або автомобільною катастрофою, або «самогубством», або ж відвертим вбивством. І вже інші йшли далі, аби вести Україну у темне майбутнє олігархічних кланів.
Проте бували моменти, коли Томасу ставало справді шкода той безталанний народ. Він бачив доброзичливість і працьовитість людей, бажання змін, яким не давала дорогу емоційність українців, адже емоції там завжди брали верх над розумом. І так було в усі часи та при усіх імперіях.
«Віками їм вбивали у голови, що вони є частиною різних держав. Століттями вони не могли зрозуміти, хто ж вони такі. Національна ідея – те єдине начало, яке і визначає шлях народу у майбутнє, так і не сформувалося на цих землях. Але як вірно зазначав їх другий президент, Україна – не Росія. В чому різниця? У прагненні до свободи. За нинішніх умов диктатура тут неможлива. Принаймні надовго», – казав собі Томас Лейл, відкладав Вольтера і намагався прорахувати, що саме трапиться цього разу.
«Про теперішнього їхнього президента говорять різне. Але в одному я впевнений точно. Йому відводиться ключова роль, здатна змінити існуючий стан речей у світі. Росія та ми будемо грати цього чоловіка на свій власний лад. І переможцем виявиться той, хто зіграє на випередження».
Томас вирішив, що на сьогодні вистачить роздумів. У нього був ще час і на роздуми, й на аналіз, і на прогнози. Але також він усвідомлював, що коли настане момент дії, він буде сам, як завжди одинак між декількох вогнів, здатний як переламати хід історії, так і стати її черговою безвісною жертвою.
Лейл вимкнув світло, поклав поруч із собою пістолет і заснув, не знаючи, яким буде наступний його день у країні, яка пливла за течією долі, вигаданої для неї іншими.
1993 рік
– Чому ти п’єш?
– А чому б і ні?
– Ти ж проп’єш свій розум.
– Навіщо мені розум? Він не робить мене щасливим. Іноді мені хочеться бути тупим. Такі люди живуть своїм простим щастям. Не задумуються ні про що. Від народження і до смерті. А так… що мені від мого розуму? Одні біди. Я ж рік тому ледь не збожеволів! Гаразд, тобі зізнаюся. Прочитав Ніцше, і вдень, і вночі думав лишень про одне: я теж смертний. І теж колись помру. А звідси й одвічне питання: чи треба щось робити, чогось досягати, комусь щось доводити, коли усе закінчується у сирій землі?
– Не мели дурниць! Правду казали, що розумна голова, але дісталася дурному. Це про тебе, Томасе. Схаменись, хлопче! Мені набридли твої вибрики. Пожалій матір хоча б…
– А хто пожаліє мене?
– Чоловік, який хоче, аби його жаліли, не чоловік! Я був кращої думки про тебе.
– Як же мені усе це набридло, – каже Томас і робить чергові два ковтки віскі.
Він п’яний, але ще контролює себе. Навпроти нього сидить сивий чоловік десь за п’ятдесят. Глибокі зморшки ріжуть його лоб. У нього доволі розумний і сконцентрований погляд. Одягнений він у темний костюм і світлу сорочку. Плечі тримає прямо – результат багаторічної служби в армії США.
– Слухай, Френку, коли вже у нас пішла така відверта розмова… – Томас затихає на хвильку, а потім питається: – Хто мій батько? Де ця паскуда?! І якого дідька я його ніколи не бачив?