Френк Лейл, який був рідним дядьком Томаса та єдиним чоловіком, котрого той поважав і слухав, посміхається племіннику недоброю посмішкою.
– Вона мені так і не сказала, від кого тоді завагітніла. Що я не робив, як не просив, як тільки не допитувався. Все марно, – каже Френк.
– Тобто?
– Не знаю я, хлопче, хто твій батько. Навіть гадки не маю. Одне лишень знаю – то був якийсь гастролер, заїжджий, не з нашого кварталу і навіть не з нашого міста. Чужинець. Така вже в тебе доля, Томасе. Не переймайся.
Томас слухає дядька, замовляє подвійну порцію віскі і випиває її.
– Кажеш не перейматися? – посміхається він. – А потім питаєш, чому я п’ю? Якісь дивні ви усі люди, родичі мої милі. Дивні чи дурні. Хто вас знає.
За вікнами бару панує весна. Холодна й дощова. Сірою зграєю танцюють над Нью-Йорком похмурі хмари. І то не танок щастя. То рухи про смерть, про надії, яким не судилося стати реальністю, про те, що небо плаче не просто так, а з певною метою, з особливим розрахунком, з нагадуванням людям, що в цьому світі від них не залежить абсолютно нічого. Томас дивиться у вікно, переводить свій погляд на дядька, б’є кулаком по столу і кричить не своїм голосом:
– Врятуй мене, Френку! Забери з цих клятих вулиць! Я пропаду тут. Це місто вб’є мене. Воно мене поглинає, засмоктує, і якщо так продовжиться й надалі, я просто захлинуся у його каламутних брудних водах.
З очей Томаса котяться сльози. Френк Лейл зустрічає їх мовчанням.
Він не п’є шість днів, а потім знову зривається і пірнає у чергову гулянку. Його оточують випадкові, незнайомі йому люди, які живуть за рахунок Томаса, наповнюють його чарку, за яку платить теж він, їздять його автомобілем, у баку якого бензин, оплачений кредитною карткою Лейла. Йому ж байдуже на те все. Він хоче забути чергову жінку – красуню Елізу, яка вкотре розбила його серце і пішла геть з одним багатієм, старшим за неї на тридцять чотири роки.
– Сука-а-а-а!!! – кричить Томас, і його обличчя перекошує недобра посмішка. Така посмішка з’являється у вбивць, психопатів та інтелектуалів у стані лютого відчаю.
Френк Лейл сидить на лавці у Центральному парку. Він намагається упіймати перші промені квітневого сонця, що вже другий день поспіль заливають своїм теплом вулиці Нью-Йорку. В його руках «New York Times». Час від часу він гортає газету, читаючи заголовки й кінцівки статей. Він нікуди не поспішає, насолоджується спокоєм і самотою. Дихання рівне, проте думки – бентежні. За декілька хвилин біля нього сідає чоловік у сірому пальті. Прямий ніс, тяжкий погляд, сиве волосся, жорстока доля.
– Привіт, Френку! – вітається він з Лейлом, але руки не подає.
У відповідь Френк Лейл тільки кашляє і дивиться в небо.
Чоловіки мовчать. Кожен думає про своє.
– Скільки ми не бачились? – врешті-решт питає Френка його співрозмовник.
– П’ять років, сім місяців і тринадцять днів. З вересня 1988 року, – відповідає Лейл.
– Ти завжди відповідально ставився до дат і цифр.
– Такий вже я є, – каже Френк, і співрозмовник чує якийсь хрип у грудях Лейла.
– Як здоров’я? – питається він.
– Ще дихаю, – у відповідь тихо мовить Френк.
І знову мовчання. Занадто сильні і вперті ті двоє, що сидять на одній лавці і споглядають квітневе небо їхнього Нью-Йорку.
– Майкле! – каже Френк, і слова застрягають у нього в горлі.
– Так, Френку, – Майкл обертається до нього.
– Ти знаєш мене усе життя. Ми… те, що було… але… не знаю… в тому є і моя провина…
– І моя теж, – Майкл кладе руку йому на плече і легенько стискає.
Вони мовчать, усі слова зайві.
– Ми неодмінно потрапимо до пекла, Майкле, – каже Френк.
– Не ми перші, не ми останні. Та й ти ж знаєш, що я не вірю ані в пекло, ні в рай. Ні в Бога, ні в чорта.
– Знаю, друже. Твоя віра – ЦРУ. У цих трьох страшних та холодних буквах викарбовано усю твою долю, весь твій шлях.
– А твій?
– Я відійшов від справ. І це трапилось п’ять років сім місяців і тринадцять днів тому. У день нашої останньої з тобою зустрічі.
У пам’яті Френка і Майкла виникає одна й та сама картина.
Вони сидять у засідці. Їх десятеро. Двоє американців та вісім моджахедів. Молоді хлопці, яким щойно усміхнулося життя. Радянська колона має йти за півгодини. Інформація точна і перевірена. Френк намагається не дивитись на Майкла. Він ще не знає, що повернутися мають тільки двоє – він та Майкл. Це його не бентежить. Як і сама війна. Як і таліби, яких вони з Майклом створювали, навчали, приборкували та вели у бій.
То не перша спільна війна для них. Були й інші. Але цього разу Френк Лейл прийняв рішення, що для нього вона стане останньою. Він навіки покінчить зі своїми війнами. Так само він зробить і з ЦРУ. Раз і назавжди. Урешті-решт він має право жити життям чесної людини. Так хотів його батько. Так колись хотів і він сам.
– Ти знаєш, Френку, іноді я заздрю тобі. Але… чи став ти щасливим за той час, який минув із дня нашої останньої зустрічі?
Френк Лейл ігнорує питання Майкла.
– Не мовчи! Не в тому ми з тобою вже віці, аби уникати незручних для нас питань. Сміливість – вона не у нашій спроможності вбивати інших. Вона у нашій силі визнавати правду і свої помилки.
Френк кладе газету на лавку, і вітер одразу підхоплює її. Френк проводжає сторінки своїм поглядом, а потім каже:
– Напевно, я народжений не для щастя. Моїм народженням було визначено і мій обов’язок. Права та бажання не мали жодного значення. Армія, потім Управління, відставка, тиха сімейна гавань, діти, їхні успіхи, бейсбольні матчі, пиво з сусідом у неділю, відпустка один чи два рази на рік… Якщо це і є щастя, значить, я щасливий.
– Я тобі не вірю, Френку. Спокій не може бути твоїм щастям.
– Може, Майкле.
– Не обманюй хоча б себе, – каже Майкл і закурює.
– Ти так і не кинув палити? – питає його Френк Лейл.
– А навіщо? Це не врятує мене від зустрічі з нашим Творцем.
– Але може подовжити твій шлях до цієї зустрічі.
– Я не боюся смерті. Ти знаєш про це, – говорить Майкл і випускає дим.
Він відчуває, що Френк призначив зустріч не через сентиментальність чи то ностальгію. Не таким був Френк Лейл. Якщо він вже зателефонував Майклу С’юті, значить на те була причина, про яку Френк ще не сказав.
«Він щось хоче попросити. Але не може переступити власну гордість», – думає собі Майкл С’юті.
Тим часом Френк не збирається просити. Він зараз далеко – у жорстоких джунглях В’єтнаму, йому тільки-но виповнилося двадцять п’ять, він у розвідувальній роті, яку ось вже третій місяць поспіль кидають уперед. Генерали та полковники армії США покладають на неї великі надії, поки рота йде у невідомість, яка з кожним новим кроком все дужче тхне смертю.
– Я часто згадую наше знайомство, Майкле. Ми були молоді. Хлопчаки зовсім. І знаєш, тоді я дійсно вірив у нашу країну. Чи то може вона була іншою.
– Знаєш, Френку, в чому різниця? – каже Майкл С’юті.
– В тому, що ти і зараз віриш в Америку. Або ж хочеш, аби усі думали, що ти в неї віриш, – спокійно говорить Френк Лейл.
С’юті підморгує другу і каже:
– Чи не випити нам чогось старенького та приємного, поки будемо обідати? Ходімо, друже! Квітень у цьому році не залишає нам вибору.
– Вибір є завжди, – каже Френк, і вони йдуть у той ресторан, де колись один з них стріляв у радянського шпигуна, а інший покохав вродливу жінку, якій приніс один лишень суцільний страх, множений на безсонні ночі.
2013 рік
Він ходив містом і слухав людей. Він не розмовляв з ними, не сперечався, не філософствував на теми національної ідентичності та повалення олігархічного режиму, не намагався переконати українців у тому, що вони помиляються. Ні. Томас Лейл просто слухав, що кажуть на вулицях Києва.
У вересні 2013 року люди казали різне.
– Пам’ятаєш Павла? Ну того, що з Одеси. Супермаркети і туризм. Так ось. На нього наїхали і почали віджимати бізнес. Він домовився про зустріч із Самим, дав 300 штук за організацію зустрічі, зустрівся, вийшов, а поки їхав назад, все вже віджали і забрали. Ось так! «Донбас порожняк нє гоніт», – казав пузатий дядько в модному пивному ресторані, звертаючись до доволі вродливої і юної панянки, якій так кортіло шампанського та устриць, але дядько любив пиво і тому його коханка теж була змушена пити пиво.