Ми випиваємо по другій чарці, і дід знову закурює. Взагалі, він багато палить, а ще більше п’є. Хильнути чарку-другу – улюблена справа. Бува, не п’є роками, але коли вже починає, зупинити його практично неможливо. Може пити тиждень, а то й місяць. І жити своїм чортячим життям, де не існує місця сьогоденню чи майбутньому. Усе там наповнюється пам’яттю й тугою за минулим. За його молодістю. За часами війни та революції. За Диктатором, якому він був близьким другом.
Дід правий у його твердженні про безглуздість теревень про Диктатора.
– Вони його не знали, а я знав. Усі їхні балачки – пусті. Вони не заслуговують уваги. Я відчував його біль і тривоги, знав його бажання та сподівання, розумів ті методи, які він обрав, аби зробити нашу Україну сильною й самодостатньою, – говорить дід.
І тут я не стримуюся і кажу йому:
– Діду! Ти написав стільки книжок. Отримав купу премій. За твоїми творами знято стільки фільмів. Я й сам захоплююся твоїми романами. Але ти ніколи не написав жодного слова про Диктатора. Нічогісінько! Бодай би маленьку замітку! Ніц не вийшло про нього за твого авторства. Чому так? Адже кому, як не тобі, говорити про ті часи.
Дід слухає мене, бере до рук келих холодного пива, робить два великих ковтки, ставить келих назад на столик, витирає рукою свої губи і каже:
– Ти напишеш про нього. Про усіх нас. Ти створиш правдиву історію моєї України, нашої боротьби, перемог та поразок. Ти розповіси усім, як було і як не було. І в жодному разі не смій перечити мені! Вважай, що це моя остання воля. Виконай її, синку! Виконай, бо в інакшому випадку усі мої скарби, усе, що я нажив за свого життя, я заповім притулкам та жебракам, розкидаю вулицями мого міста, а після пущу собі кулю в лоба. Ти цього хочеш?
Звісно, я цього не хотів. Але писати про Диктатора людині, яка обрала професію лікаря, це занадто.
Про це я і сказав дідові.
Він усміхнувся, увімкнув свою улюблену музику на слова Василя Симоненка і сказав:
– У родині письменників, художників та політичних діячів не може бути нездар! Я вірю в тебе, синку! Вірю, що краще за тебе ніхто не впорається з цією справою.
– Чому тобі не написати це самому? Чому не найняти якогось журналіста чи письменника врешті-решт? Тільки натякни і завтра біля твого під’їзду буде ціла черга на авторство.
– Бо це зробиш ти. Ти або ніхто. І звісно ж, мій заповіт.
Більше він не сказав ані слова. Ми мовчки допили пляшку горілки, дід пішов відпочивати, я прибрався у вітальні, власноруч помив посуд і пішов собі геть, аби наступного ранку стояти перед дверима квартири, в якій мали ожити усі таємниці української трагедії, що стала переломним моментом у становленні нашої нації та держави.
– Аби зрозуміти історію Диктатора, потрібно розпочати з Томаса Лейла. Без того пройдисвіта революція ніколи б не була такою, якою вона була. Янукович би залишився у країні, були б якісь перевибори, поступки, але нічого б далі не трапилося. Тому сідай, синку, і слухай. Перед тим як розповісти тобі про усіх інших, я маю повідати історію нелегала ЦРУ Томаса Лейла. З ходом нашої розмови, аналізуючи події та роки, ти зрозумієш, чому він важливий. А потім ми говоритимемо про москаля Шевцова, про шакалів, про Диктатора та Івана Принципа. Я знав їх усіх. Усі вони робили свою справу на моїх очах, – сказав дід, я увімкнув функцію диктофона на своєму смартфоні, аби згодом аудіозаписи перетворити у текстовий формат.
За вікнами дідової квартири цвіла весна 2068 року. Ми жили в Україні, яка виросла на уламках пострадянського світу, народжувалася у крові знищеного російською артилерією Донбасу, озиралася навкруги очима вкраденого Криму, що нині перебував під наглядом і протекторатом коаліції різних країн, плакала гіркими сльозами, які лилися з величезних дірок українського бюджету, а почали лататися саме за часів Диктатора.
Ми збудували країну, про яку так мріяли наші батьки й діди. Ми створили величну європейську націю і навіки відрізали від себе цинічну й ненажерливу імперію страху, погроз та брехні. Ми сформували національну ідею не на шароварах, козаках чи Бандері, а… але про усе по порядку, бо відповідати нам перед Господом нашим Богом та історією, а ще перед нашими дітьми, що підуть у цей прекрасний та незвіданий світ після нас – народжених у вільній країні щасливих людей вже після правління величного та жорстокого Диктатора, якого і любили, і ненавиділи, славили та проклинали. Але нікого він не залишав байдужим, тому що те, що зробив він, гідне вічної пам’яті.
Частина перша
Чужинці
Американець
2013 рік
«Нікому не знати, в яких землях лежатимуть наші кістки, якими вітрами розвіє наш прах і над якими могилами плакатимуть наші жінки. Нікому не знати, коли і де застане усіх нас смерть, як увійде вона в наше життя, аби навічно перекреслити його. Ніхто з нас і не думає про це. Якщо увесь час думати про смерть, краще й не жити. А ми всі живемо. Тут і зараз. Усе інше – або вже було до нас, або буде без нас. І тільки мить сьогодення визначає наше буття. І в цій миті жевріє єдине полум’я. Яскраве полум’я сподівань і надій, що колись, коли нас уже не буде, разом і з нами мине підступне лихо, яке навіки вкарбувалося у наші долі.
Народжені у жорстокі часи глобального протистояння двох держав, ми продовжуємо жити на перетині боротьби різних сил, які намагаються взяти владу над світом. Війна йде повсюди, на усіх рівнях, і це війна не за золото та діаманти, не за нафту і рідкоземельні метали, не за воду і зерно. О ні! Це страшніша й цинічніша війна за усі попередні. Це війна, яка не знає доброти і прощення, не розуміє каяття і благородства, не бачить способу дійти згоди, бо ведеться вона за душі людські, за наш розум і нашу свідомість. Ніхто не бажає знищувати усіх фізично. Знищується одна лишень ідентичність, особистість, право на власну думку, на своє «Я». А ті, хто стають цьому на заваді, що ж, таких чекає смерть. Бо так вирішують ті, хто веде цю війну. На цьому і крапка! Все інше – мине…»
Так думав Томас Лейл, який за інших обставин мав усі шанси стати чесною людиною.
Іноді, коли його душу охоплював сум, Лейл уявляв собі суто американську ідилію. Він – професор-лінгвіст у одному з провінційних університетів Східного узбережжя, вже який рік живе з покірною, тихою і милою дружиною. Жінка вона домашня, не дуже розумна, але й не зовсім дурна, звичайна така жінка, які, як ніхто, мають право на кохання і щастя.
Будиночок у два поверхи, невеличка галявина, де бавиться малеча, а по неділях вони усі разом кличуть на барбекю сусідів та «нових знайомих», які дуже компетентні у тому чи іншому питанні, перспективні та зі зв’язками у важливих суспільних колах.
То були його діти, яких він ніколи не мав, а поруч із ним стояла дружина. Обійнявши Томаса, вона посміхалася сонцю і новому дню. Дружини в нього теж не було, а ті жінки, які іноді з’являлись в його житті, не були створенні для сімейного затишку, домогосподарства, турботі за малюками. Відчайдушні та вродливі, фатальні і небезпечні, трагічні і безталанні, вони жили за рахунок його енергії й чоловічої сили. Томас розумів це, але був не проти таких відносин, адже в обраній ним долі не залишалося місця ні для будиночка, ні для дітей, ні для вірної дружини, яка щовечора виходитиме на ґанок, аби зустрічати чоловіка з роботи. Та й обрана Лейлом професія не передбачала нормованого робочого дня, де є чітко визначені години праці, вихідні й термін відпустки. В його житті усе було набагато складніше.
У квітні йому виповнилося сорок три роки. Останні двадцять із них визначалися трьома буквами – ЦРУ.
Блискучий мовознавець із неймовірними аналітичними здібностями, він присвятив себе нелегальній оперативній роботі, простіше кажучи – шпигунству та спецопераціям в інтересах Сполучених Штатів Америки. У нього навіть не було друзів. Лише завдання. І, звісно ж, його шеф, який щоразу відсилав Лейла до однієї з тих країн, де планувалася чергова небезпечна гра.