– Дядь Вань, ображаєте… Йдіть додому, мама вам розповість, скільки всього я переробив…
– То чого стоїш? Гайда за цукерками!
Малого наче вітром здуло, а Іван попрямував углиб подвір’я. Мама розвішувала на линвах випрану білизну й, забачивши сина, радісно витирала руки фартухом.
– Йой, Іванку, дубрі, жесь приїхав.
– Мамо, я вам скільки разів казав – не райбайте у потоці. – Від білизни пахло крижаною свіжістю, протічною водою, та аж ніяк не пральним порошком. – Я вам для чого машинку-автомат купив? Пак жалієтеся, же поперек болить.
– Айбо я, Іванку, пак не годна спати, коли од постелі хімійов смердить…
– Ви, мамко, такоє, геби у минулому столітті жиєте. Весь світ райбать у машинці, а ви – у потоці…
– Хай хоч у позаминулому, а я, Іванку, буду робити так, як моя мамка та й баба робили… І можеш ти хоть шо мені казати. Я тя другоє хотіла зазвідати… Вже би час вино здоймати… Я натігуватися на лазиві уже не годна, а твій «замєстітєль» ще замалий тому всьому раду дати. Але позирай – за пару неділь заморозки будуть, то най би вже у бочках бродило…
– Муй «замєстітєль» понісся за «чупа-чупсом», – розсміявся Іван. – А з вином порадимо… Я винайму когось у селі вам на підмогу.
– Ти свого «замєстітєля» далі балуєш? – Мама взяла порожній лавор, витрусила з нього краплі протічної води і рушила до хати. – Тобі, Іванку, давно час настав своїх дітей бавити, а не сиротинських… Хто то видів, аби хлопові на носі – тридцятка, а він сам собі ґаздує… Ади, у твоїх однокласників уже по троє коплаків селом гонять.
– Ага… І вітер жебом гуляє… – Івана дратували оті нескінченні мамині розмови про женячку. – Я, мамко, скільки не приїду, ви все лем про єдно… Не хочу я, як антоті сараки, дітей наплодити, а пак пустити їх по жебрах. Я хочу жону посадити у файний мотор, привезти до парадної хижі, оби чулася ге принцеса…
– Поки ти, Іване, на тоту парадну хижу заробиш, то й зістарієшся… – зітхала. – А я би вже онуків сокотила… Шкода, же няньо на тім світі тото видить, царство йому небесноє…
– Скоро, мамко, скоро вже всьо буде. – Іван знав, що, пригадавши батька-небіжчика, мама заведеться надовго. У таких випадках намагався перевести розмову у інше русло. – Послухайте лем, шо хотівім ся зазвідати… Ци зналисьте тоту файту Соханичів?
– Соханичі? – Мама, пригадуючи знайоме прізвище, присіла на ослінчик попід пецом, на якому парувала запахуща поливка, і нарешті ляснула себе по чолі. – Соханичі! Та де бим не знала? То антот Соханич, же у дальньому куті жив? Тать він за нашою мамкою, за твоєю бабою, йой як припадав! А як вна ся за твого діда віддала, та й він ся вженив, айбо всі знали, што не по любові, а лем так, на зло… Пак ся дівка їм вродила, айбо вна туй не жиє – як побралася, утекла з ґаздов десь на Чехи, лем слід простив… А Соханичів уже давно ниє – у їхній хижі чужі люди жиють. Чом ся звідаєш за них?
– Тут така історія… – Іван не знав, розповідати чи ні, бо ж звістка миттєво розлетиться селом – варто тільки натякнути. Але не втримався.
– Я онуку їхню на цвинтарі зустрів… Ходив-ім Стьопку провідати…
– Як онуку? – Мама з несподіванки аж руками сплеснула. – З неба упала ци вудкидь?
– Не з неба… З Праги приїхала… Маму, каже, вже кілька років, як поховала. Пообіцяла їй бабину й дідову могилу відвідати.
– То яка вна?! Ци хоть парадна? – Маму точила цікавість.
– Парадна, мамко… Журналістков робить…
– А ци говорить по-нашому? – накриваючи синові на стіл не вгавала.
– Ще й як говорить… Май ліпше, як ми з вами. Грамотна…
– Та ж ти там по Прагах ходиш! У гості тя не кликала? – У маминих обрамлених зморшками очах змигнув лукавий вогник. – Ци видиш, який світ тісний…
– У гості не кликала, айбо телефон ми лишила, – Іван витягнув з кишені візитівку й помахав мамі попід носом.
– Айбо, Іванку, вни там, на Чехах, докусь иншакі, як ми… Наші дівки робутні, май прості, а там – панство…
– Нич там не панство, мамко… Вна – така проста, геби у селі виросла… Та й що за розмова глупа… Ви би мене вже нараз сватали, ге? – наївшись досхочу, Іван підвівся з-за столу, розцілував маму у обидві щоки і, сміючись по-дитячому, підлещувався. – Знаєте, шо я вам повім? Докить ся невіста не навучить так варити їсти, як ви, я її не возьму… Хоть би й з Америки була, не лем з Праги…
– Йой, Іванку, тобі лем фіглі у голові.
… Мама довго ще стояла на воротах, махаючи синові услід, а Іван, вправно об’їжджаючи вибоїни просілкової дороги, подумки розмірковував:
– І справді, світ тісний… Колись давно старий Соханич закохався у мою бабцю… Пройшло понад півсторіччя, а зв’язок з родиною, яка, здавалося, не залишила по собі жодних слідів, раптом відновлюється. Таке випадково не трапляється…
Глава 4
ЗАНУДА ВАЦЛАВ
– Нарешті! – Забачивши Марцелу, що фурією влетіла у редакцію, Вацлав зрадів. – Я вже було гадав, що ти вирішила попросити в українців політичного притулку.
Гучно розсміявшись власному дотепу, прокашлявся, й тут же спохопився – Марцела не сміялася. Її ставлення до шеф-редактора було мінливим. Часом глузувала з його напускної суворості – добре бо знала, що без неї він ні на крок… Часом дратувалася його безглуздими жартами, позбавленими гумору, часом зворушувалася жалюгідними залицяннями у вигляді дармової кави з тістечком, що означало для нього неабияке марнотратство, позаяк ходив неодруженим «підстарком», довівши власну заощадливість до блюзнірства… Часом навіть шкодувала його, коли, прийшовши вранці на роботу, ловила його «на гарячому»: інколи Вацлав потай ночував у редакції. І тоді, похапцем зірвавшись з незручної зачухраної канапи у приймальні, пригладжував рукою масне відстовбурчене волосся, начебто перепрошував за несвіжий вигляд.
– Зімкнув на хвилю очі і треба ж такому трапитись – задрімав… Та Марцела добре знала: йому просто не хочеться додому, позаяк там його ніхто не чекає.
Марцелу також ніхто не чекав, але оте нечекання було інакшим. З того часу, як не стало мами, у їхній малесенькій, ледь не іграшковій квартирці у прадавньому кам’яному будинку на Подибродах залишився особливий дух, що не вивітрюється роками й притягує додому… І Марцела привчилася все робити, як мама – прокинувшись уранці, за першим порухом відчиняти кватирку, заварювати у джерзі каву по-турецьки, скрупульозно слідкуючи, аби та не «втекла», затримуватися перед люстром, пересвідчуючись, що за ніч не з’явилося підступних зморшок, ставати задля гартування під прохолодний душ, підсмажувати тости… Докупи це все нагадувало певний ритуал, від якого отримувала задоволення, і часом ловила себе на думці, що якби, боронь, Боже, хтось втрутився у її особисте життя, це принесло би чимало небажаного клопоту…
Марцела витягла з сумочки флешку і переможно потрясла нею у повітрі просто перед носом у шефа:
– Матеріал з кордону! «Зашрубоване вікно в Європу»! Аби потрапити звідти сюди, необхідно пережити ряд принижень, включно допит митників, огляд автівки та валізи аж до особистих речей. Нагадує пропускну фашистську систему у гетто. Зйомки на кордоні без спеціального дозволу заборонено, але поталанило потай відзнімкувати очі жіночки у той час, коли митник бридливо копирсається у її спідній білизні.
– Ну, Марцело, ти даєш! Я знав!!! Я відчував, що з порожніми руками ти не повернешся. – Вацлав підлабузницьки поплескав її по плечі. – І коли тільки встигла?! За кермом писала, чи що?
Марцела не коментуючи увімкнула комп’ютер.
– Дай мені трохи часу опрацювати матеріал, і завтра даємо на шпальти.
Ох, уже ця Марцела… Вона відрізнялася неабиякою працездатністю, за що Вацлав повсякчас захоплювався нею. І навіть українська кров, що нуртувала в ній, не відштовхувала, а навпаки підкуповувала – поруч з холодними, цинічними чешками Марцелина турбота про співвітчизників виглядала зворушливо.
– Марцело… – Вацлав довірливо нахилився над її вухом. Він був обізнаний у істинній причині відрядження. Марцела підвела голову і відсутнім поглядом уперлася в його вим’яте, як і сорочка, обличчя. – Марцело… Ти знайшла те, чого шукала?