Глава 2
ЮЛІШКА
– Марцело, агой! Куди ти, до бісу, запропастилася?! Казала, що їдеш на два дні, а пропала майже на тиждень!!! – Щойно заїхала за прикордонну рампу, як телефон, наче нюхом відчувши близьке повернення додому, пронизливо роздирав митний простір істеричним голосом редакційного шефа. – З тобою там усе гаразд? Чи та Україна остаточно тебе полонила, відібравши здоровий глузд?! Якщо завтра тебе не буде на роботі – повний завал!!!
– Вацлаве, я стою на кордоні у черзі. Тут робиться щось неймовірне. Тотальна евакуація населення перед фашистським бомбардуванням…
– Марцело, ти знущаєшся? Яка евакуація?! Що ти верзеш?!
– Вацлаве, це – не смішно. Тут щодня так. Для України – звична річ. Як поталанить, то за кілька годин вирвусь на той бік… Аби не гаяти у черзі часу, з людьми потеревеню, зроблю кілька світлин. Привезу цікавий матеріал для наступного номера. Вважай, це – моя відкупна… І враховуй, що до Праги понад вісімсот кілометрів… тож краще облиш мої нерви у спокої. Побачимося…
Не встигла закінчити розмову і взятися за фотокамеру, як телефон знову задзеленчав.
– Що за чортівня? Невже вони не можуть проіснувати без мене й кількох днів? – схопилася за трубку і, помітивши, що номер незнайомий, озвалася стриманіше. – Алло. Слухаю.
– Пані Марцело? Доброго дня. Пані Марцело, вибачте, що вам телефоную, ви мене не знаєте… Мені ваш номер дали знайомі, а їм ще одні знайомі… Сказали, що ви можете допомогти, якби раптом… Словом… Я з України.
– Я це вже зрозуміла. – Марцелі здавалося, що ось-ось вибухне. Черга на кордоні поволі, але рухалася, і обіцяний шеф-редактору репортаж потрапляв під загрозу. – Ви можете коротко? Що трапилося?
– Мене звати Юля, Юлішка… Я приїхала на роботу до Праги… Чоловік, що клопотав про візу, обіцяв зустріти мене, поселити й працевлаштувати… Але його наче водою змило… – Жіночка жалісно хлипала у слухавку. – Взяв удома за візу гроші і щез. Я не знаю, що мені робити… Сиджу майже добу на Флоренці і не маю куди йти…
Марцела залишалася незворушною – такі випадки траплялися не вперше, і те, що чужі люди дозвідувалися її координати через кума – брата – свата, також невдивовижу.
– Юлішко… Мені, звісно, щиро жаль, що з вами отаке трапилося… Але допомогти вам нічим не можу. Наразі я знаходжуся не у Празі, а… у відрядженні, ледь не за тисячу кілометрів від вас…
– Що ж мені робити? – У жіночому голосі вчувався такий розпач, що Марцела не посміла залишитися байдужою.
– Що я можу порадити? Їдьте додому. І не купуйтеся більше на шахраїв. У вас є гроші на зворотній квиток?
– Пані Марцело, я не можу додому… У мене там син-каліка… Він обгорів унаслідок аварії на електростанції. Щокілька місяців потребує операції з пересаджування шкіри. – Жіночка та тому кінці дроту вже не хлипала, здавалося, від безвиході її охопило отупіння. – Я його самотужки виховала, й окрім мене оплачувати лікування нікому… Пані Марцело… Якщо я не надсилатиму грошей, він помре…
– Господи милосердний!!! Цього ще бракувало… – Немов епізоди з гостросюжетного серіалу, майнули у Марцелиній пам’яті жахливі історії, що нанизувались одна на одну чорними намистинками у ланцюжок людських доль… Марцела знала їх чимало, позаяк, будучи єдиною україномовною журналісткою на всю редакцію, повсякчас мчала кудись по «гарячих дзвінках»… Їй писали, її шукали, потребували, на неї покладали сподівання – час звикнути… Та щоразу, почувши чергове «допоможіть», болісно пропускала крізь себе, мов крізь живий млинок, людські поневіряння, роздрібнюючи їх на прискіпливі дослідження, аналіз, аби порозуміти: ЧОМУ?! За які гріхи отим людям пороблено? Чи, може, спокутують помилки минулих поколінь? Пригадала чомусь Івана. Вжеж, не у всіх лихо. Є поміж ними й успішні… Що треба робити, аби вижити у тій занедбаній, забутій Богом державі? Шкода, що не залишив їй адреси… Їм бо є про що поговорити…
На тому кінці дроту панувала напружена мовчанка. Ніколи не бачена Марцелою жіночка очікувала допомоги. Не від своїх співвітчизників, а від неї, празької уродженки з українськими коренями, тридцятирічної жінки (дарма, що нагадувала зовнішністю підлітка), яка так і не встигла поклопотати про власне щастя, бо ж переймалася здебільшого чужими бідами… Недарма ж вона за метрикою Соханич! І оті світлини, з яких бабця з дідом дивляться повз… Вони не дають їй спокою усі тридцять років. Це ж – її рідня, її Вотчина. І ці люди, нехай голодні, бідні й обездолені, втративши почуття гідності – то насправді її народ… Вжеж, якби не трафунок, то й вона залишилась би з родиною потойбіч понині. Життя розпорядилося інакше…
– Алло, Юлішко, ви мене чуєте?
– Так.
– Я спробую вам допомогти. Не обіцяю, чуєте? Але спробую…Зателефонуйте за кілька хвилин.
Перервавши розмову, Марцела набрала номер давньої знайомої – власниці «окупованого» емігрантами гуртожитку, з якою колись записувала інтерв’ю.
– Пані Яндова, доброго дня. Марцела турбує… Марцела Соханичова. Маю до вас прохання…
Незабаром Марцела стримано, але вдоволено сповіщала новій знайомій, котрої ніколи у житті не бачила:
– Я знайшла місце, де вас поселять. Як приїду, подумаємо, що з вами робити далі. Записуйте адресу…
Глава 3
СПЛЕТІННЯ ІСТОРІЇ
Марцела не виходила Іванові з голови. То ж треба… Приїхати самотужки у таку далину, до забитого гірського села, аби знайти поховання не баченої ніколи рідні… Не побоятися страхіть, які приписують Україні там, «за бугром»… Вжеж, не раз доводилося чути: «А це правда, що у вас там ведмеді вулицями ходять?» У таких випадках кепкував, мовляв, ведмеді у нас не ходять, а їздять на «хамерах», бо ж вибоїн багато, а оскільки дороги ще й не освітлюються, доводиться «хамери» інкрустувати камінцями від Сваровскі – вони найкраще відображають зустрічне світло… Чехи здебільшого не розуміли українського «стьобу» і «для годиться» всміхалися крізь зуби…
Заїхавши у село, Іван звернув у провулочок, наприкінці якого бовванів старий монастир. До монастиря притулилася хата, у якій народився.
Монастир утримував невеличкий сиротинець, і дітлахи у пошуках ласого шматочка винаймалися по хатах на «господарку». Ледь не у кожній родині існував шмаркатий підопічний, що залюбки отримував за «лавор» налущеної кукурудзи та шмат біленької пухкої булки з «лекварьом».
Не встиг Іван заглушити двигун попід парканом, як зелені допитливі очиська вже зазирали крізь вікно у розкішний шкіряний салон.
– Привіт, тезко, як життя-буття? – Іванові був до вподоби цей рудий кирпатий хлопчисько, що ніколи не нарікав на сирітське животіння, а натомість зі знанням справи бомбардував запитаннями.
– Дядь Вань, а це у вас «хач-бек»? Дядь Вань, а що краще – ручна коробка передач чи автомат? Дядь Вань, а скільки вона максимально витискає на трасі?
Іван потай підсміювався над дитячою всеобізнаністю – добре бо знав, з якого джерела черпається інформація. Всі куповані ним часописи про новинки автомобільного життя за збігом терміну актуальності перекочовували до маленького Іванка попід залізне казенне ліжко. Іншим хлопчакам було до скарбу зась – у обидва ока беріг дорогоцінну спадщину. І варто було комусь із зухвальства на те зазіхнути, як негайно мав розмову з великим Іваном – непохитним авторитетом усього села. От і зараз, покуйовдивши малечі палаючого чуба, Іван перепитав:
– Як у тебе там? Все гаразд? Ніхто не ображає?
– Ну що ви, дядь Вань!!! Хто би наважився? – Хлопець задирливо постукав носаком завеликої, але фірмової кросівки, що також дісталася у спадок від великого Івана, по колесі машини. – Тьху-тьху… Всі ж знають, що у мене – «криша»!
– «Криша» кришою, а ти сам маєш вчитися себе боронити. Не завжди дядя Ваня під боком буде. Матиму час – покажу тобі кілька потаємних прийомчиків самозахисту, так і бути… А наразі… – напорпав у кишені джинсів цілу жменю дріб’язку і пересипав у дитячу довірливо вивернуту долоньку. – На ґаздівстві був сьогодні? Допомагав?