«А він попри все непогана людина», – подумала Марцела. – «Принаймні, йому не байдуже моє особисте…» Погляд її пом’якшав.
– Знайшла, Вацлаве…
– І що ти при цьому відчула? – Йому й справді було цікаво. Щоразу дивувався Марцелиній допитливості й безвідмовності, яка часом виснажувала її більше за ненормований робочий графік. Раз у раз прислухався до її приємної з м’якими шиплячими української, якою щось пояснювала дозвонювачам, заспокоювала, радила, і тоді перепитував: «Тобі це все не набридло? Вони висотують з тебе усі соки! Вжеж ти – не мати Тереза!» Шкодував її по-людськи.
– Я відчула, що все роблю правильно, Вацлаве. – Марцелин погляд був упевненим і твердим, мов грецький горішок. Від того погляду Вацлаву хотілося зменшитися до розміру того горішка і заховатися попід шкарлупку.
…Вечоріло, коли Марцела, нарешті, вимкнула комп’ютер. Очі пекло від перенапруги, та відчуття внутрішнього задоволення розтікалося тілом. Так бувало завжди, коли тішилася результатом.
Підняла руки догори, витягнула стрункою стерплі кінцівки. Її крихка хлоп’яча статура здатна була витримати неабиякі фізичні навантаження, але отак, скоцюрбившись над робочим столом, висидіти робочий день – це справжня мука. У такі хвилини згадувала про роликові ковзани, що добрий місяць сиротливо валялися у передпокої. Ще трохи і загубиться надія почепити їх на ноги і помчати вулицею. Насправді, вимріювала їх упродовж кількох місяців – лискучі, з металевими коліщатками, з амортизаторами – щодня, проходячи вранці повз зачинену крамничку зі спортивними обладунками приспинялася і милувалася ними, наче підліток. І скільки ж то було гордощів і неприхованого тріумфу опісля, коли, вковзнувши у пластик цупкою вовняною шкарпеткою і тримаючись за коване звивисте перилко, що вело сходами «парадного» вниз, до першого поверху, та гупаючи залізними коліщатками, ввічливо перепрошувала сусідок – бабусь, що неодмінно визирали з-за дверей.
– Пробачте… Сто разів перепрошую! – Бо ж востаннє у під’їзді стояв такий грюкіт у сорокових, коли бомбардували Прагу…
– Що, Марцелко, спортуєш?» – перепитували, і Марцела стверджувально, але стримано гойдала головою, бо ж знала напевне – варто зачинитися за нею дверям під’їзду, як доброзичливість заміниться скепсисом: «Збожеволіла зовсім. Краще би віддалася за когось – давно час вийшов…»
І тут Марцела згадала Юлішку. Як вона могла забути? Обіцяла ж допомогти! Ота митниця, і виснажлива дорога, і настирливий Вацлав, і стаття, на яку чекав випускаючий, вибивали з колії. Марцела вхопилася за стільниковий телефон і набрала номер гуртожитку.
– Пані Яндова, доброго дня. Марцела турбує. Пані Яндова, вам вдалося поселити оту українку, про яку вчора йшлося? Справді? Чудово. Я вам дуже вдячна. Скажіть, я можу з нею зв’язатися? Гаразд. Зателефоную через десять хвилин.
Незабаром Марцела почула у слухавці знайомий вже голос, але цього разу жіночка не панікувала й не плакала, а розмовляла цілком виважено й розсудливо.
– Пані Марцело, величезне вам «дякую». Пані Яндова дуже чуйно до мене поставилася, я вже хоч на людину стала схожа – відмилася, відіспалася, повернула собі здатність розсудливо мислити, врешті-решт… Ви вибачте за мій розпач учора – я й справді злякалася, що доведеться повертатися додому. В моєму випадку це неприпустимо. Тепер спробую шукати собі роботу.
– Поволенка є? – перебила Марцела.
– Що-що? – не збагнула Юлішка.
– Поволенка, запитую, є? – повторила Марцела. – Папір, у котрому зазначено місце роботи та ім ’я роботодавця? Вам її мала віддати людина, що клопотала про вашу візу.
– Нічого у мене нема, пані Марцело. – Жінка вкрай розгубилася. – Все, що є – паспорт з візою. Нічого не залишається, як спробувати десь «начорно» влаштуватися…
– Цього ще не вистачало… – Марцела й справді добряче змучилася за останні дні – у голосі прослизали зазвичай непритаманні їй нотки роздратування. – Бракувало мені вас із поліції визволяти. Гаразд. Побудьте наразі удома. Я щось вигадаю. З пані Яндовою домовлюся про оплату в кінці місяця без жодного завдатку. Кишенькові гроші бодай маєте?
– Що? – Юлішка знову впадала у розпач, та так, що частково інформація котилася повз її схарапуджену подіями свідомість.
– Їсти щось маєте, запитую? – голосно, ледь не криком, перепитала Марцела.
– А-а-а… Їсти… – Юлішка нарешті збагнула. – У мене тут повна сумка з дому напакована – консерви, крупи, всяка всячина… З голоду, словом, не помру.
– Це вже добре. – Марцела тим часом метикувала, що робити далі. – Що ви вмієте робити, Юлішко?
– Взагалі-то я за фахом кравчиня. Але робити умію все – прибирати, на полі поратись, їсти готувати, худобу доглядати, хворих виходжувати чи дітей бавити (при згадці про дітей голос на тому кінці дроту помітно потеплів). Та що вам казати – все те, що залюбки робить кожна українська жінка…
– Знаєте що, Юлішко… – перебила перелік Марцела. – У мене є один знайомий – власник невеличкої приватної фабрики… Спробую з ним переговорити. Може, щось і вийде… Але це вже завтра. У нас не заведено турбувати поза робочим часом. Будьте на телефоні у пані Яндової завтра о десятій. Все. До зв’язку…
Глава 5
ВІРНИЙ ЖОРИК
Повернувшись до міста, де впродовж кількох років винаймав невеличку квартиру, Іван найперше зателефонував приятелеві.
– Жорику, привіт, брате… Треба зустрітися, тема є. Чекаю тебе за годинку у «Ф’южені». – Не встигав вимикати телефон, як дзвінки сипалися один за одним.
– Ванічка, привіт… Як ся маєш? – Солодкавий масний дівочий голосок наче вилизував трубку. – Що увечері робиш? Як – на рахунок зустрітися? Я сумую за тобою…
– Хто це? – обрубував на півслові, бо ж отим Таням-Свєтам-Машам, що отруювали його приватний простір настирними дзвінками, не міг дати ради.
– Ну ти даєш, зайчику. – Цукровий голос потойбіч не ображався на труднощі з ідентифікацією. – Ти забув, як ми зависали у «Колібрі» того тижня?
– Але я тобі номера, здається, не давав, – цинічно зауважив Іван, ледь утримуючись від грубощів.
– Авжеж… Твій дружбан мені сам його у телефонну пам’ять і записав… Хвилювався, що останній коктейль вже недоречний і завадить мені запам’ятати… Та я твій номер запам’ятала би навіть будучи, боронь Боже, непритомною.
– Слухай, щось тобі пораджу. – До таких дзвінків Іван звик – респектабельний вигляд та відповідна автівка робили свою справу – неповнолітки вішались йому на кирк, мов дешеві коралі з паперових безвартісних намистинок. – Не перенапружуй свої мізки зайвою інформацією. Викинь її з голови і зітри з телефонної пам’яті… Па-па.
Іван вимикав телефон, але дзвінки турбували знову й знову.
– Іване, агов. Ти коли їдеш на Чехи? – Цього разу голос належав двоюрідному брату. Іван його любив і шанував. У Славчика – двійко дітей і дружина-інвалід.
– Чому запитуєш? – Івановий голос набув теплого відтінку. – До Європи тягне, чи щось привезти треба?
– Я би з тобою скочив, може би, щось накосили трохи… Мар’янка стогне, що ліки їй треба, одна конвалюта на три сотні тягне… Де взяти? Хіба красти піду…
– Наступного тижня виїду. Кінець місяця – час виплат. Все як при совдепі – получка за графіком, – розсміявся Іван. – Не журися, брате, купимо твоїй Мар’ні ліків. Ще й малим цукриків на решту. Я дам знати, коли виїжджаємо.
Телефон не вгавав. На дроті – Мітяй, що підторговував нелегальною зброєю.
– Ваню, привіт. Ти у місті? Заїдь, зиркни на залізяку, що замовляв… Увечері буду вдома…
– Гаразд. Попід вечір гляну. Така, як я просив?
– Аякже ж!!! Маленька, важкенька… Марки «Шарк», у простонародді «шарик». Дев’ятий калібр. Все, як книжка пише…
– Ну-ну, ти обережніше по телефону… Детально при зустрічі.
Домовившись про надибанку з приятелем Жориком, за годинку Іван сидів у безлюдній затишній кав’яренці на околиці міста і обговорював подробиці запланованого відрядження.