Всего за 209 руб. Купить полную версию
Іди, іди, дощику!
Купила мама Василькові гумові чоботи. Тільки нема як їх взути: сонячно, сухо, ніде ні калюжі. А дощ іти не спішить. Дрімає собі у хмарині, в тій, що зачепилася за верхівку найвищої тополі.
Оглянув Василько чоботи, приміряв та й подався надвір до тополі.
– Дощику, – гукає, – іди, щоб калюжі були! В мене чоботи нові, хочеться походити!
Дощик ліниво глянув додолу.
– Не піду. Ще подрімаю.
Вернувся Василько ні з чим. Ходить по двору, нудьгує. Зазирнув у квітник, а там чорнобривці, які сестра Мирося посадила, посхиляли головки, зів’яли. Знову побіг Василько до тополі:
– Чуєш, дощику! Миросині чорнобривці сохнуть. Поможи, полий!
А дощеві на хмарині м’яко, як на перині. Перевернувся він з боку на бік, солодко потягнувся. Треба полити. Але неохота…
Що з ледарем удієш? Узявся Василько сам за коновку. Аж тут ластівка сіла біля вікна.
– Ой, натомилася, – каже. – Ліплю гніздо, а всюди сухо. Мушу аж від річки мокру землю носити.
– Бідолашка, – пожалів її Василько. – І тобі треба дощу. Може, ще раз його покликати?
Прийшов та й знову гукає:
– Дощику! Вже й ластівці без тебе скрутно. В’януть бабусині помідори й капуста, в’яне квітник у Миросі, мої нові чоботи стоять без діла, все на тебе чекає!
– Добре, – погодився дощ. – Піду… коли-небудь.
– Не колись, а вже іди! – просить Василько.
Але дощ заплющив очі і спить собі далі.
Вертається хлопець, а на вулиці Мирося з подружками.
– Чого ти, Васильку, похнюпився? – питають малого.
– Не можу дощ покликати.
– Ой, чи ти ж умієш?
– Чому не вмію? Іди, кажу, бо всі тебе чекають…
– Хіба так його кличуть? – засміялася Мирося. – Треба он як:
Миросині подружки побралися за руки та й собі заспівали:
Дощ почув, з-за хмари виглянув.
– Гарно ви співаєте! І танцюєте… Я теж так хочу!
Та як припустить! На городи, на левади, на прив’ялі квітки, на бабусині грядки… Чорнобривці ожили й головки попідводили, ластівка з радості злинула ген понад хмару. А чобітки гумові в хаті лишились. І хай собі. Калюжі теплі – по них можна й босоніж!
Сім барв
Були собі царівни-барви. Одягли вони шовкові сукні, кожна інакшу: червону, оранжеву, жовту, зелену, блакитну, синю, фіолетову – та й подалися мандрувати.
Примандрували до квітника.
Там красувалися червона троянда, оранжева красоля, жовтий соняшник, зелена м’ята, блакитні дзвіночки, сині волошки й фіолетові пахучі матіоли, які розцвітають увечері.
– Гарно в квітнику! – сказали царівни-барви. – Тут ми й спочинемо.
А день гарячий, спекотний. Захотілося їм пити.
– Хмарко-білявко! – покликали царівни. – Освіжи нас, полий нас!
– А що ви за те дасте мені? – спиталася хмарка.
– Барвистий віночок!
То вона й сипнула рясним дощиком.
Взяли царівни по квачику, вмочили в сонячний промінь та й намалювали віночок для хмарки кожна своєю барвою: червоною, оранжевою, жовтою, зеленою, блакитною, синьою й фіолетовою.
Марійка глянула і зраділа:
– Ой, веселка семибарвна!
Весело Марійці, весело квітам, весело хмарці-білявці. На те й веселка, щоб усім було весело!
Український прапор
Марійка сиділа й малювала. Спочатку взяла блакитний олівець:
– Хай небо буде погідне, ясне! – сказала вона й намалювала небо.
– У небі хай сяє сонечко, – сказала вона і взяла жовтий олівець.
Намалювала сонце, і небо повеселішало.
А внизу поле, чорне та сумне.
– Розвеселімо його! – мовили жовта і блакитна барви.
Взялися за руки і злинули додолу: одна блакитним дощиком, друга ясним проміннячком.