Зірка Захаріївна Мензатюк - Казки стр 2.

Розтулила арніка пуп’янок – і розкрилася квітка, мов сонечко: така ж ясна та промениста!

– Це тобі нагорода за те, що розвіяла мій смуток, – всміхнулося сонце й поцілувало арніку.

Звідтоді цвіте вона сонячним цвітом.

А жива вода в її стеблах так і лишилася. Як хто з гуцулів захворіє, то й шукає арніку. Кажуть, нема над неї зілля на всі Карпати!

День народження Місяця

– Приходь до мене на день народження, – запросив Марійку місяць.

– А коли він у тебе: влітку, взимку, весною чи восени?

– Щомісяця, – сказав місяць. – Бо кожного місяця я народжуюся новий. Тепер, бачиш, я повний.

– Та бачу! – засміялася Марійка, бо місяць був круглий та білий, наче свіжий млинець.

– А новий я тонкий, як серпочок. Приходь!

Потім були хмарні дні. Коли небо нарешті прояснилося, Марійка побачила місячний серпик.

– Це вже ти народився? – зраділа вона.

– Ні, тепер я старий, – зітхнув місяць.

– Ой… – розгубилася Марійка. – Ти старий – як серпик і новий – як серпик. Як же тебе впізнавати?

– Коли схожий на літеру «С», то я старий. А молодий я повернуся в другий бік і буду як дужка в літері «Р», бо тоді я росту. Так і впізнаєш.

Якось надвечір закрапав дрібний дощик.

– Це молодий князь умивається, – сказали зірки.

І біла хмарка простелилася в небі.

– Це князь утирається, мов рушником, – пояснили зірки. Нарешті виплив місяць. Ясний, тоненький – такий, як дужка в літері «Р».

– Місяцю новий, князю молодий, світи на щастя, на здоров’я! – повіншувала його Марійка.

Та й почалося свято! Матіоли пригощали солодкими пахощами, цвіркуни сюрчали, нічні метелики танцювали, мов у балеті. І Марійка танцювала, аж утомилася, а тоді сказала: – На добраніч, місяцю! До наступного дня народження! Добре, що їх у тебе аж дванадцять у році.

Бузьків вогонь

Надумали ведмідь, заєць і лелека господарювати.

– Я, – каже ведмідь, – посію цибулю. Восени продам у Косові на базарі, гроші матиму.

– А я, – говорить заєць, – вирощу конюшину. Хай своя буде, щоб не пастися на чужому полі.

– А я вогонь палитиму, їсти варитиму, вас буду частувати, – вирішив лелека.

От ведмідь грядку скопав, колодою заскородив, посіяв цибулю-сіянку: «Рости, цибулько, висока, як трава!» Вона й виросла.

– Тепер я розбагатію! – зрадів ведмідь.

Схопив за пера, вирвав з землі – а воно лиш малий корінець…

– От лихо, – каже ведмідь. – Цибух є, цибулини нема. Негодяще діло цибулю сіяти! – і пішов собі геть.

Заєць також грядку обпорав, сів та й думає: «Якби ж моя конюшина виросла така, щоб і ніжна, і тендітна, і листочки-трилисточки, а стебла мені не треба. З ним тільки косити важче».

То конюшина й виросла: ніжна, тендітна, ще й листочки-трилисточки при самій землі. Скуштував заєць:

– Фе, гірка! Фу, не така! Цур з нею, з конюшиною! Краще піду попасуся на чужому полі.

І поплигав з лісу.

А лелека гарно ґаздує. Горшка придбав, щавлю назбирав, буду, каже, зелений борщ варити. Став на долині при сухій тернині, довгим дзьобом вогонь викресав. Зайнялася тернина, а за нею й долина, – розтеклося по ній рожеве полум’я! Кричить лелека:

– Біда! Википіла в горшку вода! Нема коли долити, бо мушу вогонь гасити!

Ходить по долині, крильми лопоче, а вогонь що в одному місці пригасне, то в друге перекинеться.

Тим часом гуцулочка Дзвінка личко вмила, черевички взула, оббігла ліс і долину, і високу полонину. Прибігла додому:

– Ой, мамо! В полонині ведмежа цибуля, в лісі заяча конюшина, а долиною бузьків вогонь цвіте. То я собі вінок сплела: квітка лілова, квітка рожева, ще й листочок-трилисточок. Ось який гарний віночок!

Білий коник

До полонини далеко, до осені ще дальше. Сидить Аничка на ґанку, поглядає на гірські верхи. Там десь, високо-високо, ростуть сині верховинські айстри, схожі на зорі, там процвітає шовкова косиця. Там її тато пасе отару. Аничка за ним скучила, але він ще не скоро вернеться. Аж восени прижене овець у село. Сидить Аничка, гірко зітхає:

– Ой татусю, як довго на тебе чекати!

А в Чорногорі на піднебесній полонині, на семи дощах, на семи вітрах пасуться овечки. Стоїть вівчар, топірцем підпирається, білий світ оглядає. Хмари пливуть під його ногами, смереки мурмочуть, мов зелене море, вівці дзеленькають лункими дзвіночками, а він стоїть, задумався. «Ба що моя Аничка діє? Чи не сумує, чи не плаче?» Збіг би, як вітер, крутими стежками, бистрі потоки, як олень, перескочив і провідав би, і розважив свою Аничку.

Та хто вівці постереже від вовка, від ведмедя? Хто вранці, ввечері їх видоїть, сир зробить, хто наповнить ним діжки-бербениці, щоб стало на зиму? Не можна отару кинути, нема як домівку провідати.

– Чого сумуєш, пане-товаришу? – мовив йому старий ватаг. – Зроби Аничці коника з сиру. Вона й забавиться.

Стрепенувся вівчар, узявся за роботу. Розпалив у колибі смерекові дрова, нагрів овечий сир у крутому окропі. Розім’яв, попробував – добрий сир, м’який, пругкий, можна з нього ліпити. Виліпив коника, сідельце, білу сирну збрую, ще й діжки-бербениці. Поклав усе те в солону воду-сировицю:

– Гартуйся, конику, бо чекає тебе далека дорога!

Коник загартувався, на полиці просушився та й ударив білим копитом:

– Уже я готовий!

Вівчар убрав на нього сіделечко, приладнав бербениці:

– Біжи, коню, до Анички! Розваж її, хай не тужить.

То коник і побіг полониною. Біжить, а назустріч заєць:

– Конику, я тебе з’їм.

– Не їж мене, зайчику-побігайчику! Бачиш, який я білий? Я з сирого тіста, ще не спечений. Якщо з’їси мене, розболиться живіт!

– І не треба! – махнув лапкою заєць. – Трава запашна, росяна, я собі попасу.

Біжить коник смерековим лісом. Ліс темний, густий. Вискочив з гущавини вовк-сіроманець та й теж до коника:

– Я тебе з’їм!

– Не їж мене, вовчику-братику! Бо я з білого каменю, вкусиш мене – гострі зуби поламаєш!

Злякався вовк – як же йому без зубів? Підняв морду до неба, завив з досади: у-у-у! А коник помчав далі.

Біжить зеленими зворами, дрімучими хащами, тільки за ним шелестить. Добіг до потоку, а над потоком – руда лисичка, срібну рибу форель ловить. Побачила коника:

– Конику, я тебе з’їм!

– Не їж мене, лисичко-сестричко! Я з гір, з верхів, зі снігу зліплений, з того, що не розтає і влітку. Сніг не можна їсти, бо горло простудиш!

– Усе ж я лизну, покуштую.

Метнувся коник навтьоки! Річку перескочив і помчав щодуху, лиш біла грива мерехтить. А лисичка – за ним навздогін. Коник тікає – не втече, лисичка біжить – не дожене. Але в коника тануть сили, утомився він, біжучи з полонини. Вискочив на узлісся, а на узліссі – хата. І хто ж у вікні? Аничка надвір виглядає! Побачила білого коника, вибігла з хати. Лисиця від неї мерщій сховалася в кущах, тільки рудий хвіст майнув.

– Що ти за диво, біле-білесеньке? – здивувалася Аничка.

– Я коник з овечого сиру, мене тато зліпив для тебе. Візьми з’їж мене, бо я смачний!

Зраділа Аничка: це ж тато про неї дбає, бо дуже її любить!

– Який ти, конику, гарний та білий! Може, ти не з сиру, а з сонячного проміння, тому що аж світишся! Я з’їм діжки-бербениці, а тобою буду гратися.

І Аничка дзвінко засміялася. Бо хіба осені довго чекати? Не зогледишся, як і настане. Хіба далеко до Чорногори? Коникові в три скоки. Як же ж добре, що є на світі білі коники з сиру!

Як дощик цвіте

Весна стояла в теплі та в сонці, мов у повені.

– Ми теж – наче сонечка! – похвалилися кульбабки. – Бо ми жовті й променисті.

– Подумаєш! – обізвалися з клумби тюльпани. – Наші квітки гарніші. Ми – як червоні чаші! І в кожній бджола або джміль.

– Ми глянули на світ і здивувалися, що в ньому стільки весни, – мовили низенькі братки. – Тому ми – як здивовані очі.

– Я цвіту білими перлами, – забриніла на це конвалія.

– А я – блакитними вітрячками, – залепетав барвінок.

– А я граю на дзвінкій сурмі! – подав голос жовтий нарцис.

– А я, а я! Таж я цвіту райським цвітом! – зашуміла рожева райська яблунька біля фонтана.

– А я, – сказав на це дощик, – зацвіту парасольками!

Закрапав – і справді: на вулицях парасольки, на майданах парасольки, усе місто в парасольках, наче в лапатих яскравих квітках.

Вийшла веселка в небо, задивилася на барвисті парасольки та й спустила край на вулицю Хрещатик.