Біля пристані він, відмовивши мені суворо в дозволі докласти свій пай на витрати, збігав кудись і приніс цілий куль їстівного. Тут же у човні, зануривши задля гігієни руки в ополонку між кавуновими шкірками, ми влаштували найсмачнішу в моєму житті трапезу. Але солодше за їжу було милуватися тим, як їв Серьожа. Велика справа, що англійці звуть: table manners[18] – не просто вміння тримати виделку і ковтати суп без музичного акомпанементу, а взагалі «обряд харчування», ритуал складний, особливий для різного роду їжі й для кожної обстановки, свято второваної поколіннями гастрономічної традиції. Що виделка? Не диво, коли є виделка, діяти так, щоб і дивитися було приємно. Тут не тільки виделки не було, але вона й взагалі була б тут недоречна. Бублик семітаті[19]: Серьожа його не зламав, а розрізав його по екватору, на два кільця, намастив салом обидва розрізи, зішкрябав з глянцюватої поверхні кунжутне насіннячко, – рівно, як досвідчений сівач на ниві, розсипав їх по салу, знову склав дві половинки і тільки тоді, не ламаючи, уп’явся в бублик зубами. Тарань: Серьожа взяв її за хвіст і плиском, разів десять, шльопнув її об свій лівий підбор, пояснивши мені: «шкіра легше злазить». Дійсно, його тарань дозволила себе оголити значно швидше й досконаліше, ніж моя, хоча я над своєю оперував за допомогою його ж фінки; і я все ще підрізав прозорі солені шари на міцних голках її кістяка, коли від його тарані давно лише масний слід залишився на його підборідді, на щоках й на кінчику носа. Але вершиною обряду був кавун. Я було почав його різати на скибки: Серьожа поспішно сказав мені: «Для мене не треба». Він узяв цілу четвертинку, потримав її перед очима, милуючись грою кольорів, – і зник. Зник геть з очей. Переді мною сиділа гімназична форма з маскою зеленого мармуру замість голови. Завидки взяли мене: я з боку відчув, що він у цей момент переживає. Добрий кавун пахне тихою водою, чи навпаки, це байдуже; але втонути так, як він у кавуні, – все одно, що заплисти надвечір далеко в морське затишшя, лягти на спину і забути про все. Ідеал нірвани, ти і природа, і більше нічого. Заздрість мене взяла: я схопив іншу четвертинку і теж розпрощався з землею.
…Потім прийшов той «один з обжорки», і я мимоволі подумав по-берлінськи: «so siehste aus»[20]. Серьожа його відрекомендував: Мотя Банабак. Тому було років двадцять, але, попри різницю в роках, це були, мабуть, нерозлучні друзі. По дорозі назад я заснув і їхньої бесіди не чув; але все інше я згадав коли, після театру, сидів за горнятком східної кави і блюдцем сірського рахат-лукуму в улюбленій грецькій кав’ярні на розі Червоного провулка.
ІІІ. У «Літературці»
На суботнику, у літературно-артистичному гуртку[21], після концерту, поки служителі прибирали стільці для танців у «виноградній» залі, Маруся, тягнучи за рукав, підвела до мене свою матір і сказала:
– Ця жінка хоче з вами познайомитися, але ніяковіє: Анна Михайлівна Мільгром. Між іншим, треба і самій відрекомендуватися: я її дочка, але вона ні в чому не винна.
Анна Михайлівна подала мені руку, а Маруся, наказавши їй стишеним голосом: «поводься як слід», пішла обирати собі кавалера; бо закон, за яким це робиться навпаки, був не для неї писаний.
«Виноградна» зала так звалася тому, що стіни її прикрашені були опуклим плетінням лози і грон. Приміщення гуртка займало цілий маєток; кому він належав і хто там жив раніше, не пам’ятаю, але, мабуть, багаті пани. Він був у кращому місці міста, на самій межі двох його світів – верхнього і гаванного. Дотепер, замруживши очі, можу воскресити перед собою, хоча вже крізь туман, що затушовує подробиці, ту велику площу, пам’ять шляхетної архітектури заморських майстрів першої третини дев’ятнадцятого сторіччя і свідоцтво про тиху витонченість стародавнього смаку перших будівничих міста – Рішельє, де Рібаса, Воронцова[22] і всього того піонерського покоління негоціантів і контрабандистів з італійськими та грецькими прізвищами. Просто переді мною – крило міської бібліотеки; ліворуч на тлі широкої, майже безмежної затоки – перистиль[23] думи; обидва не осоромили б ані Коринфа, ані Пізи. Обернись праворуч, до перших будинків Італійської вулиці, за моїх часів вона мала ім’я Пушкіна, який там писав Онєгіна; обернися назад, до Англійського клубу і, трохи подалі, лівого фасаду міського театру: усе це будували в різні часи, але все з тою самою любов’ю до іноземного, латинського й еллінського генія міста з незрозумілою назвою, немов узятою з легенди про царство «на схід від сонця, на захід від місяця». І тут же, біля самого маєтку «літературки» (теж по-братськи схожого на вілли, що я бачив у Сієні), починався один зі спусків у прірву порту, і в тихі дні звідти тягнуло смолою і линула луна елеваторів.
У той підцензурний час «літературка» була оазою вільного слова; ми всі, її учасники, самі не розуміли, чому її дозволило начальство і чому не закрило. Прямої крамоли там не було, усі ми були настільки видресирувані, що слова на кшталт «самодержавство» і «конституція» самі по собі якось не втискалися до нашого публічного словника; але про що б не йшлося, від дрібної земської одиниці до Ґауптманова «Затонулого дзвона»[24], – у всьому рокотала крамола. Чеховська туга сприймалась як протест проти ладу і династії; вигадані босяки Горького, аж до Мальви[25], – як набатний заклик на барикади; чому і як, я б зараз не взявся пояснити, але так воно було. Партій ще не було, крім підпільних; легальні марксисти і народники не завжди достеменно знали, чим вони один від одного різняться, і покірно значилися, разом із прийдешніми кадетами, у загальному безбережжі «передового табору»; але разом з тим, не маючи програм, ми примудрялися виявляти запальну програмну нетерпимість. Хтось представив доповідь про Надсона, де доводилося, що він не поет-громадянин, а поет-обиватель. «Кіфа Мокійович у віршах»[26]; дві години поспіль його громили опоненти за реакційність цього погляду, і грек, що головував, за фахом страховий інспектор, власною волею позбавив доповідача права на останнє слово, і він так і залишився зганьбленим навіки; а в чому був склад злочину, не пам’ятаю, і неважливо. Але тоді це було приголомшливо важливо; і, як той маєток стояв у головній точці міста географічно, так були наші четверги «літературки» осередком нашої духовної суєти.
Озираючись на все це через тридцять років, я, однак, думаю, що найцікавіше тоді в нас було мирне братання народностей. Усі вісім чи десять племен старої Одеси зустрічалися в цьому клубі, і дійсно не приходило на ум хоча б мовчки для себе помітити, хто є хто. Мине ще два роки, і це зміниться, але на самій зорі століття ми щиро ладили. Дивно; дома в себе всі ми, здається, жили порізно від інородців, відвідували й запрошували поляки поляків, руські руських, євреї євреїв; винятки траплялися порівняно рідко; але ми ще не замислювалися, чому це так, підсвідомо вважаючи це явище просто тимчасовим недоглядом, а вавилонську строкатість загального форуму – символом прекрасного завтра. Можливо, краще за всіх висловив цей настрій – його примирливу поверхню й підземну загрозу – один чесний і недоумкуватий мій товариш по чарці, оперний тенор з українським прізвищем, коли на суботнику після вечері підійшов напідпитку обійняти мене за якусь застільну промову:
– За саму печінку ви мене сьогодні зачепили, – сказав він тричі цілуючись, – водою нас тепер не розіллєш: побратими на все життя. Шкода тільки от що патякають люди про віру: один руський, інший – єврей. Яка різниця? Була б душа спільна, як у нас з вами. А ось Х. – той інша справа: у нього душа єврейська. Підла ця душа…