* * *
Анна Михайлівна виявилася зблизька зовсім моложавою пані з дивними добрими очима; дуже вибачалася за витівку дочки – «вам не до старих, ви хочете танцювати». Я правдиво пояснив, що ще в гімназії вчитель танців Цорн прогнав мене з класу, виявивши, що я ніяк не можу осягну- ти різницю між кадриллю і вальсом на три па. Ми сиділи в куточку за фікусом і розбалакалися; причому я спочатку намагався вести бесіду галантно («моїй дочці скоро двадцять» – «хто вам, пані, дозволив вийти заміж у підготовчому класі?»), але вона просто відмахнулась і без церемоній відразу перевела мене в дитячу:
– Слухайте, я дійсно хотіла з вами зустрітися. Мій чоловік знав вашого батька колись, на Дніпрі; ми часто про вас говоримо, і я хотіла вас запитати: чого ви, людина здібна, тиняєтесь без фаху?
Для першого знайомства це було дуже образливе питання; але в неї був особливий хист (потім ще більшою мірою я знайшов його в Марусі) говорити найнедоречніші речі якось по-милому, немов їй усе можна.
– Без фаху? Та я вже стільки років газетяр.
Вона подивилася на мене з непідробним подивом, немов я сказав, що ось вже десять років стрибаю на одній нозі.
– Це ж не кар’єра. Писати можна ще рік, ще два; не можна усе життя писати фейлетони. Ігнац Альбертович (це мій чоловік) залюбки влаштував би вас до себе в контору; або подумайте про адвокатуру; або ще щось, тільки не можна ж бовтатися людині у повітрі без справжнього заробітку.
Я було став доводити корисні якості мого ремесла, але відчув, що не допоможе йому захист; в її уяві про соціальні сходини просто не було для нього щаблини; за старих часів, кажуть, так дивилися всі порядні люди на акторів; або, можливо, це проявився атавізм єврейський, і моє заняття здавалося її чимось на кшталт професії меламеда[27], за яку береться людина тому, що нічого іншого не знайшлося. Я кинув апологію і перейшов у наступ:
– Відвертість за відвертість. Я знаю двох ваших дітей: цю старшу панянку і Серьожу. Скажіть: як у них прищеплюються ваші розсудливі поради? Обидва вони диво, але дещо, боюся, не на ваш смак…
– О, це інша річ. Вони мої діти; я скоріше на дах гуляти полізу, ніж стану їм радити.
– Як це так?
– Остання людина, кого будуть слухати, це мати або батько, все одне. У кожного покоління повторюється трагедія батьків і дітей, і завжди одна й та сама: саме те, що проповідують батьки, одного чудового дня виявляється дітям остогиділо, разом і батьки остогиділи. Дякую, не хочу.
«Розумниця пані», подумав я, і вирішив, що цікавіше вечір, ніж з нею, я не проведу. Ця сім’я мене вже зацікавила; я почав розпитувати її про дітей, вона радо розповідала, хвилинами із такою відвертістю, яка від іншої людини мене б різонула, якби не виходило в неї це все «любенько».
Між танцями підбігла до нас Маруся; сказала мені, вказуючи на матір: «бережіться, вона справжня демі-в’єрж[28] – зачарувати зачарує, а на роман не погодиться»; і тут же повідомила матері: «весь вечір танцюю з Н. Н.; закохана; шкода, у нього вуса, але я сподіваюсь, що м’які, дряпати не будуть», – і втекла.
– Від слова не стане, – сказав я втішно, думаючи, що Анна Михайлівна знітилася від конкретності цього прогнозу: але це її зовсім не збентежило.
– У дівчат цього покоління, що слово, що діло – різниця їх не лякає.
– А вас?
– Кожна мати за своїх дітей бентежиться; але найменше я турбуватимусь саме за Марусю. Ви в дитинстві каталися на велетенських кроках? Злітаєш мало не до місяця, падаєш немов у прірву – але це все тільки так здається, а насправді є прив’язь і міцна межа. У Марусі є межа, далі якої її жодні вуса не подряпають, – хоча я, звичайно, не хотіла би точно знати, де ця межа, – а ось мій чоловік.
Ігнац Альбертович був набагато старший, повний, з поголеним підборіддям, в окулярах; я й з вигляду б сказав хлібник[29] – так і виявилося. Судячи з акценту, він у руській школі не вчився, сам над собою попрацював; з особливою ретельністю, як було заведено в його поколінні, читав німецьких класиків – згодом цитував з пам’яті ледь не сторінки з Берне[30], а з поетів особливо любив чомусь Шаміссо та Ленуа[31]. Як наслідок, був на ньому почасти той невизначений відбиток, який ми передаємо смішним словом «інтелігент»; слово настільки ж хиткого змісту, як в англійців «джентльмен». У справжнього джентльмена можуть бути нестерпно погані манери, як і справжній інтелігент може спокійно, навіть позіхнувши, виявити незнання Мопассана або Гегеля; річ тут не в реальних ознаках, а в якійсь внутрішньої припорошености культурою взагалі. Але разом з цим в Ігнації Альбертовичу перш за все відчувалася людина зі світу «ділов», яка знала ціну речам і людям, яка була впевнена, що ціна, ймовірно, і є сама сутність. Усе це я дізнався згодом, коли зійшовся з сім’єю, хоча і в тій першій бесіді мені закарбувалися в пам’яті деякі його оцінки.
Анна Михайлівна відразу йому поскаржилася, що в контору я не хочу, а збираюся «весь вік свій писати».
– Що ж, – сказав він, – молодий чоловік, певно, має свою фантазію в житті. У нашого сина Марка що не місяць, то нова фантазія; я йому завжди кажу: «З Богом, бажаю успіху; тільки пам’ятай: якщо тобі вдасться, я скажу молодець, я завжди передбачав, що з тебе будуть люди. А як провалишся, я скажу: та чи я не знав від самого його народження, що Марко дурень?»
Я подякував за науку, але вважав за краще перевести бесіду подалі від себе, на їхніх власних дітей; це було легко – Анна Михайлівна явно любила цю тему, і чоловік теж її не цурався. Серьожу вони змалювали точно таким, як я його вже знав; Ігнац Альбертович, протираючи окуляри, закріпив цей опис формулою дещо несподіваною:
– Узагалі шарлатан; люблю шарлатанів.
Зате про Торіка (його звали Віктор), наймолодшого, Анна Михайлівна говорила шанобливо: добре вчиться, багато читає, ходить на гімнастику, непогано грає на скрипці, ввічливий, залюбки послужливий: коли в матері було запалення легень, а Маруся тоді була за кордоном, Торік ходив за хворою краще за будь-яку доглядальницю.
– Є, – сказав Ігнац Альбертович, – люди, котрі люблять суп із локшиною, а є і такі, що люблять його з галушками. Це не просто, це двоє характерів. Локшина – діло слизьке: якщо повезе, набереш цілу копицю; але є й ризик, що усе зіслизне. А з галушками жодної бентеги: більше ніж одну не виловиш, зате з м’ясом, і вже напевне. У нас Серьожа любить суп із локшиною, а Торік – з галушками.
Я довго сміявся, хоча чув цю притчу і раніше, у багатьох версіях; але він дуже соковито все це виклав. Я запитав:
– Тепер мені знайома вся галерея сімейних портретів, але Серьожа говорив, що є ще сестра – Ліка?
Анна Михайлівна подивилася на чоловіка, а він – на підлогу, і сказав роздумливо:
– Ліка. Хм… Ліка – це не сюжет для розмови під час танців.
IV. Навколо Марусі
Незабаром я став частим гостем в їхньому домі; і при цьому, дивно сказати, попервах ніби й втратив з поля зору самих господарів дому – матір і батька і дітей. Усі вони потонули у строкатій і гомінкій товкотнечі Марусиних «пасажирів»; минуло багато тижнів, поки я крізь це щільне плетення сторонніх людей почав розрізняти спочатку Марусю, а потім і решту сім’ї.
У житті я, ні раніше, ні потім, не бачив такого гостинного дому. Це була не російська гостинність, активно привітна, ласкаво просимо. Тут скоріше доводилося пригадати слово з обряду єврейської Пасхи: «будь-хто, кому завгодно, нехай прийде та їсть». Пізніше я дізнався, що Ігнац Альбертович висловлював цю саму думку формулою мови свого житомирського дитинства, і це була одна з улюблених приказок: «а гаст? мит-н коп ин ванд!»[32], тобто відкрий йому, гостю, двері на дзвінок, скажи: ось стільці, а ось чай і здобні булочки: і більше нічого, не пригощай його, не піклуйся про нього, нехай робить, що завгодно – «хоч головою об стінку». Повинен зізнатися, що це і справді допомагало гостям відразу почуватись як удома.