ІІ. Серьожа
Хтось мені сказав, що прізвище рудої панянки Мільгром; і, покидаючи театр, я згадав, що з одним із членів цієї родини я вже знайомий.
Зустрілися ми незадовго перед тим улітку. Я гостював тоді у знайомих, що доживали кінець серпня на дачі біля самого Ланжерону[8]. Якось вранці, коли господарі ще спали, я пішов униз купатися, а потім вирішив погребти. У моїх друзів була плоскодонка на дві пари весел; я так-сяк зрушив її на воду з грубозернистої рінні (у нас вона просто називалася «пісок»), і тільки тоді помітив, що хтось уночі обламав кочети з правого боку. Запасних теж не знайшлося. Недоладні були у нас на узбережжі кочети – просто дерев’яні цурки, до яких мотузками прив’язувалися незграбні товсторукі весла: потрібна ще була майстерність навіть на те, щоб весла не викручувалися, не ляскали по воді плиском. Проте жодної майстерності не потребувало виготовлення такого кочета: обстругати сучок. Але це мені і на думку не спало. Наше покоління немов без пальців виросло: коли відривався ґудзик, ми скорботно опускали руки і мріяли про сімейне життя, про дружину, дивовижну істоту, що не боїться жодних подвигів, знає, де купити голку і де нитки, і як до всього цього взятися. Я стояв перед човном, сумно схиливши голову, немов перед складною машиною, де щось зіпсувалося таємниче, і потрібен Едісон, аби врятувати пропаще діло.
У цьому лихові підійшов до мене гімназист років сімнадцяти на вигляд; потім з’ясувалося, що йому ледь 16, але був він високим, як на свій вік. Він подивився на уламки кочетів діловитим поглядом бувалої людини й поставив мені діловито питання:
– Хто у вас на березі за сторожа?
– Чубчик, – сказав я, – Автоном Чубчик; такий рибалка.
Він відповів презирливо:
– Тому й безлад, Чубчик! Його й інші рибалки всі мають за босявку.
Я радісно підняв голову. Лінгвістика завжди була справжньою пристрастю мого життя; і, живучи в колі освіченому, де всі намагалися вимовляти слова на великоруський лад, уже давно я не чув справжньої говірки Фонтанів, Ланжерону, Пересипі й Дюківського саду[9]. «Мати за босявку». Яка краса! «Мають», значить вважають. А босявка – це й перекласти неможливо; в одному слові ціла енциклопедія несхвальних відгуків. Мій співбесідник і далі говорив тим самим складом, але біда в тому, що я ж рідну мову забув; доведеться передавати його слова здебільшого казенною мовою, з болем усвідомлюючи, що кожна фраза – не та.
– Стривайте, – сказав він, – це легко полагодити.
Ось переді мною людина іншої породи, людина з десятьма пальцями! По-перше, у нього в кишені виявися ніж, і не складний, а фінка. По-друге, він тут же роздобув деревний матеріал: озирнувшись, чи немає когось у полі зору, упевнено підійшов до сусідньої купальні зі сходинками й виламав з-під поруччя нижню балясину. Зламав її навпіл об коліно; половинку обстругав; примірив, чи влізе в дірку, знову постругав; виколупав уламки старих кочетів і вставив нові. Тільки й не вистачало, щоб завершив віршами: «Ну, старий, тепер готово…». Замість цього він, з тою ж безпосередністю, діловитістю, що б’є просто у ціль, запропонував мені спосіб сплатити за послугу:
– Візьмете мене зі собою покататися?
Я, звісно, погодився, але при цьому ще раз подивився на його герб і, щоб мати чисте сумління, запитав:
– Адже навчальний рік уже почався – ви, колего, маєте сидіти зараз на першому уроці?
– Le cadet de mes soucis[10], – відповів він байдуже, вже нанизуючи кільця з мотузки на кочети. По-французьки це в нього вирвалося невимушено, не для хизування: я потім дізнався, що в них у молодших дітей були гувернантки (але не в Марусі і не в Марка, батько тоді ще не так багато заробляв). Узагалі він не хизувався, і більш того – не опікувався співбесідником і тим, про що співбесідник думає, а був заглиблений у справу: помацав вузли на кільцях; підняв настил – подивитися, чи немає води; відсунув шухляду під кормовим сидінням – подивитися, чи там черпачка; десь постукав, щось потер. У той же час встиг доповісти, що вирішив правити казну[11], бо дізнався від співучня, який пансіоном мешкає у грека, тобто чеха, який викладає грецьку мову, що цей педагог вирішив сьогодні викликати його, мого нового друга, до дошки не за чергою. Тому він залишив записку матері (вона встає пізно): «якщо прийде педель, скажи йому, що я пішов до дантиста», депонував ранець у сусіднього тютюнника і відправився на Ланжерон.
– Компанійська людина ваша мама, – сказав я із щирою похвалою. Ми вже гребли.
– Жити можна, – підтвердив він, – tout à fait potable[12].
– Так навіщо тоді ранець у тютюнника. Залишили б удома, якщо мати згодна.
– Через тата неможливо. Він усе ще необстріляний. Досі не може заспокоїтися, що я замість нього розписуюсь під оцінками. Нічого, звикне. Завтра я всю записку напишу його почерком: «син мій, Мільгром Сергій, п’ятого класу, не був певного числа через зубний біль».
Ми добряче від’їхали; він чудово гріб, і знався на всіх човнярських словах. Вітер сьогодні знову розгуляється до п’ятої години, і не просто вітер, а саме «трамонтан»[13]. «Затабаньте правим, бо наскочимо на той дубок[14]». «Дивіться – подохла морська свиня», – при цьому вказуючи пальцем на тушу дельфіна, що була викинута вчора бурею на нижнє підмостя хвилеріза неподалік від маяка.
У проміжках між морехідними примітками він надав мені багато уривчастих відомостей про сім’ю. Батько кожного ранку «шкварить конкою до контори», тому він такий небезпечний, коли не хочеться йти до гімназії – мусиш виходити з дому разом з ним. Увечері дома «товчок» (тобто товкучки): це до старшої сестри приходять «її пасажири», здебільшого студенти. Є ще старший брат Марко, людина нічого собі, «портативний», але «тютя» (цього терміна я не знав: мабуть, на зразок фофана[15] або роззяви). Марко того року «ніцшеанець». Серьожа про нього склав такого вірша:
– Це у нас вдома, – додав він, – мій фах. Маруся вимагає, щоб про кожного її пасажира був вірш.
Сестра Ліка, мабуть, теж старша за Серьожу, «догризла останні нігті, і тепер нудьгує і злиться на всю Одесу». Наймолодший – Торік, але він «опора престолу»: про все «міркує настільки вірно, що здалеку можна скиснути».
До маяка, я забув вам сказати, ми потрапили таким чином: угледівши дубок, на який ми б наскочили, якби він не велів «табанити», Серьожа згадав, що тепер біля Андросівського молу[16] багацько дубків із Херсона – везуть монастирські[17] кавуни.
– Хочете, подамося туди? Там і пообідаємо, я пригощаю.
Дуже затишно і кумедно мені було з ним, а на дачі човен до вечора нікому не знадобиться, до того ж він обіцяв по дорозі назад підібрати «одного з обжорки», той буде гребти, а я відпочину. Я погодився, і ми «подалися» до порту, обігнувши маяк і витративши на цю справу години три, через вітер і брижі і необхідність кожні півгодини вичерпувати з-під настилу все Чорне море.
– Сухопутні вони у вас адмірали, – сварився Серьожа на адресу моїх друзів, що так недбало утримували човен.
До пристані серед дубків мусили пробиратися крізь тисняву, наче в базарні години на Товчку: малі судна ледь не терлися одне об одного, і Серьожа знав, де дубок, де баркас, де фелюка і ще п’ять чи десять назв. Мабуть, і його тут багато хто знав. З палуб, захаращених кавунами, разів зо три його кликнули ласкаво, приблизно так:
– Ого, Серьожка, – ти куди, гобелка? Чєго у клас не ходиш, сучий сину? Як живеться?
На що він незмінно відповідав:
– Скандібобером! – тобто, судячи з тону, відмінно живеться. З однієї «фелюки» йому, скалячи білі зуби, молодець у червоній фесці щось вигукнув по-грецьки, і Серьожа обізвався тією ж мовою; я її не знаю, на жаль, але розібрав закінчення фрази – «тін мітера су», знахідний відмінок від слова, що означає: твоя мати. У бесідах зі мною Серьожа від цього стилю утримувався. Утім, викладаючи мені свої погляди на учениць різних одеських гімназій, він і раніше трохи збентежив мене своєю фразеологією: сама шпацька форма в Куракиної-Текели – фіолетовий колір добре облягає, логарифми стирчать, як облуплені!