– Навіть якщо я погоджуся, – сказала Мейзі, викладаючи свою останню карту, – це не означає, що й Гаррі на це пристане.
– Минулого тижня я спілкувався з хлопцем, – зізнався пан Голкомб. – Звісно, він боїться такого виклику, і якщо пригадаю достеменно слова, то він сказав: «Я хотів би туди піти, сер, але лише в тому разі, якщо ви вважаєте мене гідним». – Окрім цього, – додав учитель іще до того, як Мейзі змогла щось сказати, – він дав зрозуміти, що навіть не розглядатиме цю ідею, якщо не погодиться його мати.
* * *
Гаррі водночас був сповнений жаху і захвату від думки про вступний іспит, але так само був стурбований і тим, що може провалитися й дозволити розчаруватися стільком людям, які прагнули його успіху за межами дому.
Упродовж наступного триместру він не пропустив жодного уроку в Меррівуді, а коли повертався додому ввечері, то йшов прямо до спальні, яку ділив із дядьком Стеном, і там при світлі свічки годинами студіював предмети, про які раніше навіть не здогадувався, що вони існують. Траплялися навіть випадки, коли мати знаходила Гаррі, який заснув на підлозі, а розгорнуті книжки були розкидані навколо.
Уранці кожної суботи підліток продовжував навідувати Старого Джека, котрий, як виявилося, багато знав про школу Святого Беди і продовжував навчати Гаррі багатьох різних речей, ніби точно знав, де саме зупинився пан Голкомб.
По обіді в суботу, на велике невдоволення дядька Стена, Гаррі більше не супроводжував його на стадіон «Ештон-ґейт», де відбувалися матчі за участі клубу «Бристоль-сіті», а повертався до Меррівуда, де пан Голкомб займався з ним додатково. Минуть іще роки, перш ніж Гаррі дізнається, що пан Голкомб також відмовився і від своїх регулярних візитів підтримки «вільшанок» заради його освіти.
Коли підійшов час іспиту, Гаррі ще більше боявся невдачі, ніж можливого успіху.
Призначеного дня пан Голкомб супроводжував свого зоряного учня до Колстон-холу[7], де проходило двогодинне прослуховування. Він залишив Гаррі біля входу в будівлю зі словами:
– Не забудьте прочитати кожне запитання двічі, перш ніж узятися за свою ручку.
Цю пораду він повторював по кілька разів упродовж усього минулого тижня. Гаррі нервово всміхнувся і потиснув руку пану Голкомбу, ніби вони були давніми друзями.
Він увійшов до зали, щоб побачити там близько шістдесяти інших хлопців, які гуртувалися маленькими зграйками і теревенили. Гаррі втямив, що багато з них уже зналися між собою, а він їх усіх бачив уперше. Незважаючи на це, один чи двоє з них покинули базікати і поглянули на прибульця, коли той пробирався наперед, намагаючись виглядати впевненим.
– Еббот, Беррінґтон, Кебот, Кліфтон, Дікінс, Фрай…
Гаррі зайняв своє місце за столом у першому ряду лише за кілька хвилин до десятої. Кілька викладачів у довгих чорних мантіях, що аж підмітали підлогу, розклали екзаменаційні роботи на столах перед кожним кандидатом.
– Панове, – заявив викладач, який стояв попереду і не брав участі у розподілі документів, – мене звати пан Фробішер, я керівник цього іспиту. Маєте дві години, щоб відповісти на сто запитань. Удачі!
Годинник, якого Гаррі не міг бачити, вдарив десяту. Ручки навколо занурилися в каламарі й узялися люто шкрябати по паперові, але Гаррі просто склав руки, нахилився над столом і повільно прочитав кожне запитання. Він був одним із останніх, хто узяв ручку.
Гаррі не міг знати, що пан Голкомб міряє кроками тротуар на вулиці, почуваючись набагато нервовішим, ніж його учень. Як і те, що його мати кожні кілька хвилин зиркає на годинник у фойє «Королівського готелю», подаючи вранішню каву. Або що панна Мандей стояла на колінах у мовчазній молитві перед вівтарем у церкві Святого Різдва.
За кілька хвилин після того, як годинник вдарив дванадцяту, всі екзаменаційні роботи позабирали, і хлопцям дозволили вийти із зали – дехто сміявся, дехто хмурився, інші ж були в задумі.
Коли пан Голкомб побачив Гаррі, його серце тьохнуло.
– Усе було аж так погано? – поцікавився він.
Гаррі не відповідав, аж поки не переконався, що жоден інший хлопець не зможе почути його слова.
– Зовсім не те, що я очікував, – сказав він.
– Що ви маєте на увазі? – з тривогою запитав пан Голкомб.
– Запитання виявилися занадто легкими, – пояснив Гаррі.
Пан Голкомб відчув, що йому ніколи в житті ще не виголошували кращого компліменту.
* * *
– Два костюми, мадам, сірі. Один гранатовий блейзер. П’ять білих сорочок. П’ять білих жорстких комірців. Шість пар шкарпеток – довгих сірих. Шість комплектів білої білизни. Й одна краватка школи Святого Беди, – ретельно перевірив список продавець. – Гадаю, що нічого не забув. О, ні, хлопчику ще знадобиться й шкільна кепка.
Він зазирнув униз, відсунув шухляду і витягнув із неї червоно-чорну кепку, яку вдягнув Гаррі на голову.
– Ідеально пасує, – похвалив він.
Мейзі з гордістю всміхнулася синові. Гаррі вже кожним порухом нагадував учня школи Святого Беда.
– Загалом три фунти, десять шилінґів і шість пенсів, мадам.
Мейзі намагалася не виказувати свого сум’яття.
– Чи не можна якісь речі придбати вживаними? – прошепотіла вона.
– Ні, мадам, це не магазин вживаного краму, – заперечив продавець, який уже вирішив, що цьому клієнтові кредит надавати не варто.
Мейзі розкрила гаманець, передала чотири банкноти і чекала на здачу. Вона зітхнула з полегшенням, коли школа Святого Беди виплатила першу стипендію наперед. Особливо тому, що їй ще треба було купити дві пари шкіряних черевиків – чорних із шнурівками, дві пари білих кедів із шнурівками і одну пару капців для спальні.
Продавець кашлянув:
– Хлопчику також знадобляться два комплекти піжам і халат.
– Так, звісно, – погодилася Мейзі, сподіваючись, що їй вистачить грошей у гаманці, щоб покрити витрати.
– І якщо я правильно зрозумів, цей хлопчик – хорист? – продовжував продавець, придивляючись до списку.
– Атож, – гордо відповіла Мейзі.
– Тоді йому знадобиться одна чорна ряса, два підрясники, червоний і білий, а також медальйон Святого Беди.
Мейзі захотілося втекти з крамниці.
– Ці речі йому надасть школа, коли він прийде на свою першу репетицію хору, – додав продавець перед тим, як передати їй здачу. – Іще щось треба, мадам?
– Ні, дякую, – відповів замість матері Гаррі, підхопив дві торби, схопив жінку за руку і швидко вивів її з крамниці: «Т. С. Марш, найкращі кравці».
* * *
Ранок суботи перед тим, як вирушати до школи Святого Беди, Гаррі провів із Старим Джеком.
– Нервуєте перед тим, як їхати до нової школи? – поцікавився Старий Джек.
– Та ні, – відказав Гаррі зухвало.
Старий Джек усміхнувся.
– Я дуже наляканий, – зізнався зрештою підліток.
– Як і будь-який новак, як тепер вас будуть називати. Намагайтесь сприймати все так, ніби вирушаєте у пригоду до нового світу, де кожен починає, як рівний.
– Але як тільки вони почують, як я балакаю, то відразу ж збагнуть, що я їм не рівня.
– Можливо, але коли вони почують, як ви співаєте, одразу ж второпають, що вони – не рівня вам.
– Більшість із них походять із заможних сімей, де є слуги.
– Це стане втіхою лише для дурників, – заспокоїв Старий Джек.
– Але дехто з них має братів у школі, і навіть батьки й діди вчилися там до них.
– Ваш батько був чудовою людиною, – сказав на те Старий Джек, – і ніхто з них не має кращої матері, можу вас запевнити.
– Ви знали мого батька? – стрепенувся Гаррі, не в змозі маскувати свій подив.
– Знав – це перебільшення, – зронив Старий Джек, – але я спостерігав за ним здалеку, як і за багатьма іншими, хто працював у доках. Він був гідною, мужньою та богобоязливою людиною.
– Але ви знаєте, як він помер? – Гаррі зазирнув Старому Джекові у вічі, сподіваючись, що нарешті отримає чесну відповідь на запитання, яке його вже давно турбувало.
– А що вам розповіли? – обережно запитав Старий Джек.