– Що його порішили на Великій війні. Але я народився 1920 року і ніяк не можу второпати, як таке могло бути.
Старий Джек якийсь час мовчав, а Гаррі застиг на краєчку свого сидіння.
– Його, певна річ, поранили на тій війні, але маєте рацію, не це стало причиною його смерті.
– Тоді як він помер? – наполягав Гаррі.
– Якби я знав, то сказав би, – відповів Старий Джек. – Але в той час поширилося стільки чуток, що я й не знав, кому вірити. Проте є кілька людей, зокрема, троє з них, котрі, без сумніву, знають правду про те, що сталося тієї ночі.
– Мій дядько Стен, вочевидь, один із них, – припустив Гаррі, – а хто інші двоє?
Старий Джек повагався, перш ніж відповісти:
– Філ Гаскінс і пан Г’юґо.
– Пан Гаскінс? – сказав Гаррі. – Він мені й слова не скаже. А хто такий пан Г’юґо?
– Г’юґо Беррінґтон, син сера Волтера Беррінґтона.
– Сім’я, що володіє судноплавною компанією?
– Саме так, – підтвердив Старий Джек, остерігаючись, що зайшов занадто далеко.
– А вони також гідні, мужні та богобоязливі люди?
– Сер Волтер є одним із найкращих, кого я коли-небудь знав.
– А як щодо його сина, пана Г’юґо?
– Боюся, що його зліпили з іншого тіста, – сказав Старий Джек і більше не став нічого пояснювати.
4
Чепурно вдягнений хлопчик сидів поруч зі своєю матір’ю на задньому сидінні трамвая.
– Наша зупинка, – повідомила вона, коли транспорт зупинився.
Вони вийшли і повільно почвалали схилом до школи, сповільнюючи раз по раз кожен крок.
Однією рукою Гаррі тримався за матір, в той час як другою стискав набиту валізку. Обоє мовчали, спостерігаючи за кількома кебами Генсома[8], а також кількома автомобілями з шоферами, які вишикувалися перед воротами школи.
Батьки тиснули синам руки, а матері, загорнені в хутра, обіймали своє потомство перед тим, як клюнути їх у щоку, як пташки, неохоче змушені визнати, що їхні пташенята мусять вилітати з гнізда.
Гаррі не хотів, щоб мати цілувала його перед іншими хлопцями, тому відпустив її руку ще за п’ятдесят ярдів від воріт. Мейзі, відчуваючи незручність сина, нахилилася та швидко поцілувала його в чоло.
– Удачі, Гаррі! Зроби так, аби ми всі пишалися тобою.
– Прощавай, мамо, – сказав підліток, стримуючи сльози.
Мейзі обернулася і пішла назад схилом, а сльози заливали їй щоки.
Гаррі ступив уперед, згадуючи розповідь дядька про те, як він вискакував із шанців біля Іпру, кидаючись у бік ворожих позицій. «Ніколи не озирайся, інакше ти мрець».
Та Гаррі хотілося озирнутися, але він знав, що коли це зробить, то чкурне, доки не опиниться в безпеці у трамваї. Він стиснув зуби і продовжував іти.
– Як минули вакації, друзяко? – питав один хлопець іншого.
– Чудово, – відказував той. – Батечко водив мене до «Лордз»[9] на матч університетської команди.
Гаррі замислився, чи був «Лордз» церквою, а якщо так, то який матч може відбуватися в церкві?
Він рішуче ступив у шкільні ворота і зупинився, коли побачив чоловіка, котрий стояв у дверях школи з планшетом у руках.
– А ви хто, юначе? – запитав він, привітно всміхаючись.
– Гаррі Кліфтон, сер, – назвався підліток і підняв кепку так, як його навчав пан Голкомб, коли розповідав, як мають поводитися джентльмени або леді.
– Кліфтон, – повторив чоловік і провів пальцем по довгому списку імен. – Ага, є.
Він поставив галочку поряд із ім’ям Гаррі.
– Перший курс, хорист. Вітаю і ласкаво просимо до школи Святого Беди. Я пан Фробішер, ваш керівник, а це – Школа Фробішера. Залиште свою валізу в фойє, староста відведе вас до трапезної, де я буду звертатися до всіх новаків перед вечерею.
Гаррі зроду раніше не вечеряв. Чай завжди був останнім прийомом їжі в господарстві Кліфтонів, перш ніж лягати до ліжка, коли стемніє. Електрика ще не дісталася до Стілл-Гаус-лейн, а коштів, які можна було б витрачати на свічки, завжди бракувало.
– Дякую, сер, – вклонився Гаррі, перш ніж переступити поріг великого фойє, стіни якого були обшиті дерев’яними панелями.
Він поставив валізу на підлогу і поглянув на портрет старого чоловіка з сивим волоссям і густими білими бакенбардами, одягненого в довгу чорну мантію з червоним каптуром, що спадав на його плечі.
– Як тебе звати? – вигукнув голос з-за спини.
– Кліфтон, сер, – сказав Гаррі й обернувся, побачивши високого хлопця, одягненого в довгі штани.
– Не називай мене сер, Кліфтоне. А називай Фішером. Я староста, а не викладач.
– Даруйте, сер, – забувся Гаррі.
– Залиш свою валізу і йди за мною.
Гаррі підсунув свою валізу до інших, шкіряних. Вона була єдиною, на якій не виднілося жодних ініціалів. Він йшов за старостою довгим коридором, стіни якого були обвішані старими світлинами шкільних команд та обставлені вітринами, наповненими срібними чашами, щоб нагадувати наступному поколінню про минулу славу. Коли вони дійшли до трапезної, Фішер заявив:
– Можеш сідати де завгодно, Кліфтоне. Але перестань патякати в ту мить, коли до трапезної зайде пан Фробішер.
Гаррі якийсь час повагався, перш ніж вирішити, за який із чотирьох довгих столів буде краще сісти. Кілька хлопців вешталися навколо зграйками і тихо перемовлялися між собою. Гаррі повільно підійшов до далекого закутка кімнати і зайняв місце в кінці столу. Коли ж звів погляд, то побачив у залі кількох хлопців, які виглядали і почувалися так само, як він. Один із них підійшов і сів поруч із Гаррі, а інший сів навпроти нього. Вони продовжували спілкуватися один із одним, ніби нікого поруч не було.
Без попередження задзеленчав дзвіночок, і всі замовкли, коли до трапезної увійшов пан Фробішер. Він зайняв місце за кафедрою, яку Гаррі раніше не помітив, і посмикав за лацкани свою мантію.
– Ласкаво просимо, – почав він, підіймаючи головний убір для привітання присутніх. – Це перший день вашого першого курсу в школі Святого Беди. За кілька хвилин ви насолодитеся своєю першою шкільною трапезою, і можу вам пообіцяти, що з часом вона кращою не стане.
Один чи двоє хлопців нервово реготнули.
– Після вечері вас відведуть до спалень, де ви розпакуєте свої речі. О восьмій годині почуєте інший дзвоник. Насправді це той самий дзвоник, просто він дзеленчатиме в інший час.
Гаррі всміхнувся, хоча більшість хлопців не второпали цього жарту пана Фробішера.
– Тридцятьма хвилинами пізніше той самий дзвіночок задзеленчить знову, щоб лягати до ліжок, але перед тим маєте помитися і почистити зуби. Ви ще матимете тридцять хвилин на читання до того, як згасять світло, опісля маєте спати. Всіх, кого спіймають за розмовами після вимикання світла, покарає черговий староста. Більше дзвоників ви не почуєте, – продовжив пан Фробішер, – аж до шостої тридцять ранку, коли ви вчасно підніметесь, вмиєтесь та одягнетесь, щоб прибути до трапезної на сьому. Кожен, хто запізниться, позбудеться свого сніданку.
Ранкові збори відбудуться о восьмій годині у великій залі, де до присутніх звернеться директор школи. Після цього о восьмій тридцять проведуть перший урок. Загалом проведуть три уроки по шістдесят хвилин, між якими будуть перерви по десять хвилин, що дасть вам час перейти до іншого класу. Обід відбудеться о дванадцятій. У другій половині дня буде лише два уроки перед матчами, коли ви будете грати в футбол.
Гаррі всміхнувся вдруге.
– Це обов’язково для всіх, хто не є учасником хору.
Гаррі спохмурнів. Йому ніхто не казав, що хористи не грають у футбол.
– Після гри або репетиції хору ви повернетесь до школи на вечерю, після якої отримаєте годину на виконання домашніх завдань, перш ніж знову лягати до ліжка, тоді ви знову зможете почитати, доки не вимкнуть світло, але лише книжки, схвалені матроною[10], – додав пан Фробішер. – Усе це мало б прозвучати дуже незвично для вас.
Гаррі узяв на замітку, щоб знайти це слово в словнику, який йому подарував пан Голкомб. Пан Фробішер знову смикнув за лацкани свою мантію, перш ніж продовжити.