– Ми з твоїм татом приєдналися до Королівського Ґлостерширського полку в один і той же день, – базікав Стен, торкаючись картуза, ніби віддаючи честь далекому спогаду. – Після дванадцятьох тижнів базового вишколу в казармах Таунтона нас відправили під Іпр воювати з бошами. Коли ми дісталися туди, то переважно ховалися у загиджених пацюками шанцях, чекаючи, аби якийсь вилупок офіцер нам наказав, що за сигналом сурмача маємо вибиратися нагору, прилаштовувати багнети та стріляти з гвинтівок, бо ми атакуємо ворожі позиції.
Після цього наставала пауза, після якої Стен додавав:
– Я був одним із щасливців. Бо повернувся додому з руками та ногами.
Гаррі міг передбачити кожне його наступне слово, але йому залишалося тільки мовчати.
– Ти просто собі не уявляєш, як тобі пощастило, хлопче. Я втратив двох братів, твого дядька Рея і твого дядька Берта, а твій батько не тільки втратив брата, а й батька, твого іншого діда, якого ти ніколи не бачив. Справжній чоловік, який може вихилити пінту пива швидше, ніж будь-який вантажник, котрого я будь-коли зустрічав.
Якби Стен поглянув униз, то побачив би хлопчика, який губами повторює його слова, але сьогодні, на подив Гаррі, дядько Стен додав фразу, якої зроду раніше не промовляв:
– І твій батько досі був би живий, якби командування мене послухалося.
Гаррі раптом нашорошив вуха. Смерть його батька завжди була предметом розмов пошепки й упівголоса. Але дядько Стен затнувся, ніби втямив, що бовкнув зайвого. «Можливо, наступного тижня», – подумав Гаррі, нагнавши свого дядька і крокуючи з ним нога в ногу, ніби вони були двома вояками на параді.
– Отже, з ким сьогодні грає «Сіті»? – поцікавився Стен, повертаючись до сценарію.
– З «Чарльтон атлетик», – відповів Гаррі.
– Та вони – шевці, а не футболісти!
– Але минулого сезону вони нас розбили, – нагадав Гаррі дядькові.
– Їм просто пощастило, якщо хтось захоче мене про це запитати, – відрубав Стен і знову стулив пельку.
Коли вони дісталися до входу в порт, Стен зареєструвався, перш ніж вирушити на своє робоче місце, де працював із гуртом інших вантажників, жоден із яких не міг дозволити собі запізнитися хоч на хвилину.
Безробіття перебувало тоді на найвищому рівні, а біля брами завжди вешталося занадто багато молодиків, готових зайняти вакантне місце. Гаррі не пішов за своїм дядьком, адже знав, що коли попадеться на очі пану Гаскінсу, то отримає по шиї, а потім ще й копняка від дядька за те, що роздратував його. Замість цього він подався у протилежний бік.
Насамперед суботнього ранку Гаррі навідувався до Старого Джека Коломазя, який жив у залізничному вагоні на іншому кінці верфі. Він ніколи не розповідав Стенові про ці візити, адже його дядько попереджав, що дідугана треба уникати за будь-яку ціну.
– Та він ванну не приймав уже впродовж багатьох років! – казав чоловік, котрий мився лише раз на квартал, та й то лише після того, як мати Гаррі скаржилася на сморід.
Але цікавість давно взяла гору, й одного ранку Гаррі підкрався до залізничного вагона навкарачки, піднявся і зазирнув у вікно. Старигань сидів на лаві першого класу й читав книжку.
Старий Джек озирнувся до приблуди і запросив:
– Заходь, хлопче.
Гаррі стрибнув униз і кинувся навтьоки, аж доки не дістався до вхідних дверей своєї оселі.
Наступної суботи Гаррі знову підповз до вагона й зазирнув досередини. Старий Джек, здавалося, міцно спав, але Гаррі почув, як той несподівано запитав:
– Чому б тобі не зайти, хлопче? Я не кусаюся.
Гаррі натиснув на важку латунну клямку й обережно відчинив двері, але досередини не зайшов. Він просто витріщився на чоловіка, який сидів посеред вагона. Важко було сказати, скільки тому років, адже його обличчя затуляла густа сива борода, через що дідуган виглядав, як моряк на пачці цигарок «Плеєрз пліз». Але він дивився на Гаррі з теплом у своїх очах, чого зроду не демонстрував дядько Стен.
– Ви старий Джек Коломазь? – нарешті зважився запитати Гаррі.
– Так мене називають, – підтвердив старигань.
– А ви тут живете? – поцікавився Гаррі, оглядаючи вагон і зупинивши погляд на стосику старих газет, що займав сидіння навпроти.
– Атож, – відповів господар. – Це моє житло останні двадцять років. Чому б тобі не зачинити двері й не присісти, юначе?
Гаррі обміркував пропозицію, перш ніж вистрибнути з вагона і знову накивати п’ятами.
Ще наступної суботи Гаррі прочинив двері, але тримався за клямку, готовий кинутися навтьоки, якщо старигань хоча б м’язом ворухне. Якийсь час вони лупали один на одного очима, перш ніж Старий Джек запитав:
– Як вас звати?
– Гаррі.
– А в яку школу ви ходите?
– Я не ходжу до школи.
– Тоді що ви сподіваєтесь робити у своєму житті, юначе?
– Працюватиму зі своїм дядьком у доках, певна річ, – відповів Гаррі.
– Ви справді хочете робити саме це? – на вгавав дідуган.
– Чом би й ні? – сіпнувся Гаррі. – Гадаєте, що я для цього недостатньо хороший?
– Ви аж занадто хороший, – відповів Старий Джек. – Коли я був у вашому віці, – продовжував він, – то хотів вступити до війська, і мій батько так і не зміг щось сказати або вдіяти, аби завадити мені.
Іще цілу годину Гаррі стояв, немов води у рот набравши, між тим Коломазь згадував доки, місто Бристоль і землі за морем, про які він чув на уроках географії.
Наступної ж суботи й усі інші суботи Гаррі продовжував навідувати Старого Джека Коломазя. Але він ніколи не казав про це своєму дядьку чи матері, остерігаючись, що йому заборонять бачитися з його першим справжнім товаришем.
* * *
Коли Гаррі постукав у двері залізничного вагона вранці тієї суботи, Старий Джек явно чекав гостей, бо його звичне помаранчеве яблуко лежало на сидінні навпроти. Гаррі узяв його, відкусив і сів.
– Спасибі, пане Коломазь, – подякував Гаррі, втираючи сік із підборіддя.
Він ніколи не питав, звідки бралися яблука; це просто додавало таємничості цьому великому чоловікові.
Останній дуже відрізнявся від дядька Стена, який повторював те, що знав, знову і знову, тоді як Старий Джек щотижня навчав Гаррі нових слів, нових вражень і навіть нових світів. Хлопець часто дивувався, чому пан Коломазь не став учителем, адже він, здавалося, знав навіть більше, ніж панна Мандей, і майже стільки ж, скільки пан Голкомб. Гаррі був упевнений, що пан Голкомб знає все, хоча той ніколи не відповідав на жодне запитання, яке йому ставив Гаррі.
Старий Джек усміхнувся гостеві, але не озвався, доки Гаррі не доїв своє яблуко і не викинув качан у вікно.
– Що ви дізналися у школі цього тижня такого, чого не знали тиждень тому? – запитав старигань.
– Пан Голкомб мені сказав, що є інші країни за морем, які є частиною Британської імперії, й усі вони коряться королеві.
– Він має цілковиту рацію, – визнав Старий Джек. – А можете назвати хоч якусь із цих країн?
– Австралія, Канада, Індія, – хлопець завагався. – Й Америка також.
– Ні, Америка вже ні, – виправив Старий Джек. – Вона була раніше, але це вже не так – завдяки слабкому прем’єр-міністру та хворому королю.
– А хто тоді був королем, а хто – прем’єр-міністром? – жадібно запитав Гаррі.
– 1776 року на троні сидів король Ґеорґ III, – повідомив Старий Джек. – Але заради справедливості треба сказати, що він тоді занедужав, а лорд Норт, його прем’єр-міністр, просто ігнорував те, що відбувалося в колоніях, і, на жаль, врешті-решт наші близькі та родичі взялися за зброю та спрямували її проти нас.
– Але ж ми їх усе одно здолали? – припустив Гаррі.
– Ні, не здолали, – заперечив Старий Джек. – Правда була на їхньому боці, хоча це не завжди передумова для перемоги.
– А що таке передумова?
– Необхідна умова, – пояснив Старий Джек і продовжив так, ніби його не перебивали: – Також їх очолював блискучий генерал.
– А його як звали?
– Джордж Вашинґтон.
– Минулого тижня ви мені казали, що Вашинґтон – столиця Америки. Його назвали на честь міста?