Джайлз не набрав жодної перебіжки наступної суботи, вперше за сезон. Коли Дікінс повернувся до бібліотеки, Гаррі довго гуляв, перебираючи кожну відповідь у своїй голові знову і знову. Це ситуацію не покращило.
У неділю вдень Джайлз влаштував собі довге тренування із сіткою. У понеділок Дікінс неохоче передав свої обов’язки новому бібліотечному ментору, а у вівторок Гаррі прочитав «Подалі від шаленої юрми»[25] і голосно вилаявся. У середу ввечері Джайлз і Гаррі забалакалися після опівночі, а Дікінс міцно спав.
* * *
Задовго до того, як годинник на вежі вдарив десяту вранці у четвер, сорок хлопчиків уже блукали дитинцем, тримаючи руки в кишенях, голови схилені – усі чекали, коли з’явиться директор. Хоча кожен із них знав, що доктор Оукшотт не вийде ні на хвилину раніше й ні на хвилину пізніше. За п’ять на десяту більшість поглядів напружилися в очікуванні, коли відчиняться двері будинку директора. Решта зосередилися на годиннику у великій залі, бажаючи, щоб хвилинна стрілка рухалася трохи швидше.
Коли ж пролунав перший дзвоник, преподобний Семюел Оукшотт відчинив вхідні двері і вийшов назовні. В одній руці він тримав аркуш паперу, а в іншій – чотири кнопки. Цей чоловік нічого не залишив поза увагою. Коли ж він дійшов до мети свого шляху, то відчинив хвіртку і пройшов дитинцем у звичному темпі, ні на кого навколо не звертаючи уваги.
Хлопці швидко розійшлися, створюючи коридор, щоб не ускладнювати директорові ходу. Той зупинився перед дошкою оголошень, коли вдарило вдесяте. Він вивісив результати іспитів на дошці і пішов без жодного слова. Сорок хлопчиків кинулися вперед, утворюючи тісняву навколо дошки оголошень. Ніхто не був здивований тим, що Дікінс очолив список із дев’яносто двома відсотками й отримав стипендію Пелоквіна Бристольської ґімназії.
Джайлз аж підстрибнув, навіть не намагаючись приховати своє полегшення, коли побачив шістдесят чотири відсотки навпроти свого прізвища. Вони обоє обернулися в пошуках товариша. А Гаррі стояв сам-один, далеко від юрби.
Мейзі Кліфтон
1920–1936
11
Коли ми з Артуром побралися, це не можна було назвати святковою церемонією, адже тоді і в Тенкоків, і в Кліфтонів вітер у кишенях свистів. Найбільше довелося виділити на хор – аж півкрони, але це вартувало кожного витраченого пенні. Я завжди хотіла бути учасницею хору панни Мандей, і хоча вона мені сказала, що мій голос цілком непоганий, про це довелося все одно забути, бо я не вміла ані читати, ані писати.
Бенкет, якщо можна було його так назвати, відбувся на терасі будинку Артура у Стілл-Гаус-лейн: діжка пива, канапки з арахісовим маслом і десяток пирогів із свининою. Мій брат Стен навіть приніс свою рибу і смажену картоплю. А до того ж нам довелося піти звідти рано, щоб устигнути на останній автобус до Вестон-Сюпер-Maрe для нашого медового місяця. Артур забронював для нас приморський гостьовий будиночок увечері п’ятниці, проте майже весь вікенд лило, як із відра, тому ми рідко покидали спальню.
Було дивно, що вдруге я віддалася чоловікові також у Вестон-Сюпер-Маре. Була вражена, коли вперше побачила Артура голим. На його животі розтягнувся глибокий червоний, грубо зшитий рубець. Кляті німці. Він зроду не казав, що був поранений на війні.
Я не надто здивувалася, що Артур миттєво збудився, коли я зняла комбінацію, але змушена визнати, що я очікувала, що він зніме хоча б черевики перед тим, як ми станемо кохатися.
Ми виїхали з гостьового будиночка у неділю ввечері, щоб устигнути на останній автобус назад до Бристоля, бо Артуру треба було з’явитися в доках о шостій ранку в понеділок.
Після весілля Артур переїхав жити до нашого помешкання, бо ми наразі не могли собі дозволити власне гніздечко, як сказав він моєму батькові, що зазвичай означало: доки хтось із наших батьків не помре. У будь-якому разі обидві наші сім’ї, скільки себе пам’ятали, жили на вулиці Стілл-Гаус-лейн.
Артур дуже зрадів, коли я сказала йому, що при надії, бо він хотів мати принаймні шістьох дітей. Я трохи переживала, що первісток буде не від нього, але позаяк лише ми з моєю мамою знали правду, то в Артура не виникло жодних підозр.
За вісім місяців я народила хлопчика, і дякувати Богові, нічого не могло виказати, що він був не від Артура. Ми охрестили його Гарольдом, що дуже втішило мого батька, бо це означало, що його ім’я житиме іще в одному поколінні.
Відтоді я вважала за належне, що, як мама та бабця, застрягну вдома, приносячи по дитині щороку. Зрештою, в сім’ї Артура було восьмеро дітей, я ж була четвертою з п’ятьох. Але Гаррі виявився моєю єдиною дитиною.
* * *
Артур здебільшого повертався прямо додому ввечері після роботи, щоб мати змогу провести якийсь час із дитиною, перш ніж я вкладала сина до ліжка. Коли він не з’явився увечері в п’ятницю, я вирішила, що пішов до пабу з моїм братом. Але коли Стен приповз одразу після опівночі на бровах, розмахуючи пачкою банкнот, Артура з ним не виявилося. Стен подарував мені одну банкноту, що змусило мене запитати себе, чи не пограбував він часом банк. А коли поцікавилася в нього, де Артур, брат промовчав.
Тієї ночі я не лягала спати, просто сиділа на нижній сходинці при вході, чекаючи, що мій чоловік от-от повернеться додому. Артур ніколи не ночував поза домом, відколи ми були в шлюбі.
Незважаючи на те, що Стен протверезів до того, як прийшов на кухню наступного ранку, під час сніданку він не сказав ані слова. Коли я ще раз запитала в нього, де Артур, він заявив, що не бачив його, оскільки вони напередодні розійшлися в різні боки. Неважко було визначити, коли Стен бреше, бо він у таких випадках не дивився в очі. Я вже хотіла було сильніше натиснути на нього, коли почула гучний грюкіт у вхідні двері. Моя перша думка була, що це, мабуть, Артур повернувся, тому кинулася відчиняти.
Коли ж розчахнула двері, досередини увірвалися двоє поліціянтів, кинулися на кухню, схопили Стена, вдягнули на нього кайданки й повідомили, що це арешт за крадіжку зі зламом. Тепер я знала, звідки з’явилася пачка банкнот.
– Я нічого не крав! – заперечив Стен. – Ці гроші мені дав пан Беррінґтон.
– Гарна казочка, Тенкоку, – глузував перший правоохоронець.
– Але ж це щира правда, офіцере, – божився брат, коли його тягли до в’язниці.
Цього разу я знала, що Стен не бреше.
Я залишила Гаррі з мамою і побігла до доків, щоб дізнатися, чи прибув Артур на ранкову зміну і чи зможе пояснити мені, чому Стена запроторили до буцегарні. Я намагалася не думати про ймовірність і його арешту.
Чоловік біля воріт сказав мені, що цього ранку Артура не бачив. Але після того як перевірив графік, то й сам здивувався, що Артур не відзначився напередодні ввечері. Усе, що він міг сказати, було:
– Не звинувачуйте мене. Я тоді не чергував на воротах.
Лише пізніше я замислилася, чому він заговорив про звинувачення.
Я пішла до верфі й розпитала декого з товаришів Артура, але всі вони трималися однієї лінії: не бачили його, відколи попрощалися минулого вечора. І швидко відходили від мене. Я вирішила їхати у відділок, аби пересвідчитися, чи й Артура не заарештували також, коли побачила стариганя, який чвалав повз мене з похиленою головою.
Я кинулася за ним, очікуючи, що хоч він скаже мені щось або відмовиться, заявивши, що не знає, про що я торочу. Але коли я підійшла, дідуган зупинився, зняв шапку і привітався:
– Доброго ранку.
Я була здивована його вихованими манерами, що додало мені впевненості запитати, чи не бачив він Артура цього ранку.
– Ні, – відповів він. – Востаннє я бачив його учора, коли він працював у вечірній зміні з вашим братом. Можливо, буде краще запитати його.
– Не можу, – зітхнула я. – Його заарештували і кинули за ґрати.