Але, на жаль для Джайлза, це був домашній матч, тому кожен мав свою думку про те, чому перший бетсмен школи не зайняв свою позицію, і не в останню чергу Фішер, який патякав кожному, хто хотів його слухати, що не того учня відлучили від уроків.
* * *
Гаррі без великого бажання чекав канікули; не лише тому, що запитував себе, чи побачить він іще Джайлза, а й тому, що це означало повернутися до будинку номер двадцять сім на Стілл-Гаус-лейн і знову ділити кімнату з дядьком Стеном, який усе частіше повертався додому п’яний як чіп.
Провівши вечір за перегляданням своїх старих екзаменаційних робіт, Гаррі лягав у ліжко близько десятої. Він швидко засинав, десь після опівночі його будив дядько Стен, який нерідко бував такий захмелілий, що навіть не міг знайти власного ліжка. Звук того, як Стен намагався дзюрити в горщик, не завжди потрапляючи куди слід, був чимось, що залишилося в пам’яті Гаррі до кінця життя.
Щойно Стен падав на своє ліжко – він рідко коли намагався роздягнутися – Гаррі пробував засинати знову, але його часто будило гучне п’яне хропіння. Він мріяв повернутися до школи Святого Беди, де ділив спальню з двадцятьма дев’ятьма іншими хлопцями.
Гаррі все ще сподівався, що Стен якоїсь миті може викрити якісь деталі смерті його батька, але більшу частину свого часу той був такий неадекватний, що не міг відповісти навіть на найпростіше запитання. В одному з рідкісних випадків, коли чоловік був достатньо тверезим, аби спілкуватися, він порадив Гаррі йти до дідька і попередив, що якщо знову торкнеться цієї теми, він його віддухопелить.
Єдиним позитивним моментом ділити кімнату з дядьком Стеном було те, що Гаррі не мав жодного шансу запізнитися на розповсюдження газет.
Дні Гаррі на Стілл-Гаус-лейн набули добре впорядкованої процедури: підйом о п’ятій, один тост на сніданок – він більше не вилизував миску після свого дядька; поява в газетному кіоску пана Дікінса о шостій, складання примірників у правильному порядку і потім доставка їх. Уся процедура займала близько двох годин, дозволяючи йому повернутися додому вчасно на горнятко чаю з мамою, перш ніж вона виходила на роботу. Близько восьмої тридцять Гаррі вирушав до бібліотеки, де зустрічався з Дікінсом, який завжди сидів на горішній сходинці, чекаючи, поки хтось відімкне двері.
У другій половині дня Гаррі відвідував репетицію хору в церкві Святої Марії у Редкліффі, що було частиною його зобов’язань перед школою Святого Беди. Він зроду не вважав це обов’язком, адже дуже любив співати. Правду кажучи, він не раз шепотів: «Будь ласка, Боже, коли мій голос зламається, дозволь мені стати тенором, і я більше ніколи не буду просити в Тебе нічого іншого».
Після того як повертався додому на чай увечері, Гаррі студіював за кухонним столом кілька годин перед сном, боячись повернення свого дядька не менше, ніж Фішера у перший тиждень перебування у школі Святого Беди. Але принаймні Фішер відбув до ґімназії в Колстоні, тому Гаррі вирішив, що їхні шляхи більше вже ніколи не перетнуться.
* * *
Гаррі з нетерпінням чекав свого останнього року в школі Святого Беди, хоча й не сумнівався в тому, що його життя відчутно зміниться, якщо його шляхи з друзями розійдуться: Джайлз не знав, куди піде, а Дікінс намірявся вступити до Бристольської ґімназії, а якщо він не зможе отримати стипендію цього начального закладу, то, цілком імовірно, повернеться до Меррівудської початкової школи, а потім, коли йому виповниться чотирнадцять, кине школу і вирушить шукати собі роботу. Хлопець намагався не думати про наслідки такої невдачі, незважаючи на те, що Стен ніколи не пропускав нагоди нагадати йому, що він завжди зможе знайти роботу в доках.
– Хлопцеві взагалі не варто було дозволяти їхати до цієї престижної школи, – регулярно розпатякував він Мейзі, коли та ставила перед ним миску з кашею. – Після неї він занадто високої думки про себе, – додавав він, ніби Гаррі не було поряд.
Гаррі вважав, що Фішер із радістю погодився б із цією думкою, але він уже давно дійшов висновку, що дядько Стен і Фішер мали між собою багато спільного.
– Але ж Гаррі має отримати шанс покращити своє життя? – заперечила Мейзі.
– Задля чого? – не вгавав Стен. – Якщо доки достатньо хороші для мене і його старого, то чому вони недостатньо хороші для нього? – резюмував він із упевненістю, що не передбачала арґументів проти.
– Можливо, хлопчик розумніший за нас обох, – зауважила Мейзі.
Це на якийсь час заспокоїло Стена, але після чергової ложки каші він заявив:
– Залежить від того, що розуміти під словом «розумний». Бо є розумні, а є мудрі.
Він набрав іще одну ложку, але нічого більше не додав до цього глибокого твердження.
Гаррі розрізав шматочок тосту на чотири частини, коли слухав, як дядько грає ту ж саму платівку знову й знову щоранку. Він зроду не захищав себе, позаяк було очевидно: Стен уже все вирішив щодо майбутнього Гаррі, ніщо не зможе змінити його рішення. Стен не усвідомлював, що його постійні допікання лише надихали Гаррі працювати ще старанніше.
– Не можна сидіти тут весь день, – наприкінці коментував Стен, особливо коли відчував, що втрачає арґументацію. – Дехто з нас має й працювати, – додавав він, встаючи з-за столу.
Ніхто не заперечував.
– І ще одне, – видихав він, відчиняючи двері кухні. – Ніхто з вас не помітив, що хлопчик розм’як. Він навіть не облизує мою миску з-під каші. Бозна, чого їх там навчають у цій школі.
Двері за ним зачинилися.
– Не звертай уваги на свого дядька, – порадила мати Гаррі. – Він просто заздрить. Йому не подобається той факт, що ми всі пишаємося тобою. І навіть йому доведеться змінити свою платівку, коли ти здобудеш цю стипендію, так само як і твій приятель Дікінс.
– У цьому й проблема, мамо, – сказав Гаррі. – Я не такий, як Дікінс, і починаю задумуватися, чи воно того варте.
Усі мовчки витріщалися на Гаррі, доки не озвався дідусь, уперше за кілька днів:
– Хотілося б і мені отримати можливість учитися в Бристольській ґімназії.
– Чому, дідусю? – вигукнув Гаррі.
– Бо якби я це зробив, то нам не довелося б жити з твоїм дядьком Стеном усі ці роки.
* * *
Гаррі насолоджувався своїм ранковим достачанням газет, і не лише тому, що це давало причину звіятися з дому. За кілька тижнів він познайомився з кількома постійними клієнтами пана Дікінса, дехто з них чув, як він співав у церкві Святої Марії, і коли передавав їм їхній примірник, Гаррі часто пропонували горнятко чаю або й навіть яблуко. Пан Дікінс його попередив, що на маршруті трапляються дві собаки; упродовж двох тижнів вони обидві вже махали хвостами, коли експедитор злазив зі свого велосипеда.
Гаррі із задоволенням виявив, що пан Голкомб був одним із постійних клієнтів пана Дікінса, і вони часто мали нагоду перекинутися словом, коли він щоранку привозив примірник «Таймс». Його перший учитель не сумнівався в тому, що учневі не потрібно повертатися до Меррівуда, і додав, що коли знадобиться додаткове навчання, то він зазвичай вільний увечері.
Коли Гаррі повертався до газетного кіоску після свого маршруту, пан Дікінс завжди клав у кошик плитку шоколаду «П’ять хлопчиків Фрая», перш ніж відпускати його з роботи. Це нагадало підлітку про Джайлза. Він часто міркував, що сталося з його приятелем. Ні він, ні Дікінс нічого не чули про Джайлза відтоді, як пан Фробішер вибачився перед Гаррі після репетиції. І перш ніж вийти з крамниці, щоб податися додому, він завжди зупинявся перед вітриною, щоб помилуватися годинником, який, як він знав, ніколи не зможе собі дозволити. Він навіть не потурбувався запитати пана Дікінса, скільки той хронометр коштує.
У щотижневому перебігу життя Гаррі були лише дві відмінності. Він завжди намагався провести ранок суботи зі Старим Джеком, прихопивши з собою по примірнику газети за минулий тиждень, а ввечері неділі, щойно закінчував зі своїми обов’язками в церкві Святої Марії, поспішав через місто, щоб устигнути на вечірню до церкви Святого Різдва.