– Чи можу я приєднатися до тебе? – попросив Гаррі. – Мені знадобиться будь-яка допомога, яку тільки зможу отримати, якщо є хоч якийсь шанс отримати стипендію Бристольської ґімназії.
– Тільки якщо погодишся мовчати там увесь час, – попередив Дікінс.
Гаррі засміявся б, але він знав, що його приятель не вважає роботу смішною справою.
– Але мені конче потрібна допомога з латинською граматикою, – пожалівся Гаррі. – Я досі не розумію підрядних сполучників, не кажучи вже про кон’юнктиви, а якщо не отримаю прохідну оцінку за латину, мені гаплик, навіть коли добре покажу себе в усіх інших предметах.
– Я можу допомогти тобі з латинською граматикою, – пообіцяв Дікінс, – якщо зробиш мені послугу.
– Лише скажи, що треба, – відгукнувся Гаррі. – Хоча ніколи не зможу повірити, що ти сподіваєшся співати соло цього року.
– Гарний удар, Беррінґтоне, – знову похвалив пан Фробішер, і Гаррі приєднався до аплодисментів.
– Це його третя півсотня цього сезону, директоре, – додав він.
– Будь серйозним, Гаррі, – сказав Дікінс. – Ось що. Моєму татові потрібен хтось, хто зміг би під час літніх вакацій розносити газети щоранку, і я запропонував тебе. Оплата – шилінґ на тиждень, і доти, доки ти зможеш приходити до магазину о шостій годині ранку, робота твоя.
– О шостій годині? – з недовірою перепитав Гаррі. – Коли у вас є дядько, який будить увесь будинок о п’ятій, це – найменша з моїх проблем.
– То ти готовий узятися за цю роботу?
– Авжеж, – погодився Гаррі. – Але чому ти сам цього не хочеш? Шилінґом на тиждень не варто нехтувати.
– І не нагадуй, – відмахнувся Дікінс, – адже я не вмію їздити на велосипеді.
– Хай йому грець! – засмутився Гаррі. – Я ж навіть велосипеда не маю.
– Я не казав, що не маю, – зітхнув Дікінс. – Я сказав, що не вмію їздити.
– Кліфтоне! – гукнув пан Фробішер, коли гравці в крикет пішли з поля пити чай. – Я б хотів бачити вас у своєму кабінеті після уроків.
* * *
Гаррі завжди подобався пан Фробішер, який був одним із небагатьох викладачів, що вважали його рівнею. Він також не мав фаворитів, у той час як деякі інші вчителі не залишали йому сумнівів, що синові вантажника не варто було навіть заходити у священну браму школи Святого Беди.
Коли задзеленчав дзвоник, провіщаючи кінець уроку, Гаррі відклав перо і подався коридором до кабінету пана Фробішера. Він навіть уявлення не мав, чому його захотів бачити класний керівник, і не приділяв великої уваги цій справі. Гаррі постукав у двері кабінету.
– Заходьте, – промовив голос людини, яка зроду не марнувала своїх слів.
Гаррі відчинив двері і був здивований, що його не зустріла звична усмішка Фроба. Пан Фробішер пильно поглянув на Гаррі, коли той зупинився перед його столом.
– До мого відома довели, Кліфтоне, що ви крадете солодощі з магазину.
У голові хлопця запанувала порожнеча, поки Гаррі намагався знайти відповідь, яка не стала б вироком для Джайлза.
– Вас бачив староста, коли ви брали товари з полиць, – продовжував Фробішер із такою ж безкомпромісною інтонацією, – а потім вислизали з магазину, не дочекавшись своєї черги.
Гаррі хотів сказати: «Не брав, сер, а клав», але все, що йому вдалося вичавити, було:
– Я ніколи нічого не брав із магазину, сер.
І густо почервонів.
– Тоді як ви поясните те, що двічі на тиждень відвідували «емпорій», проте немає жодного запису навпроти вашого імені в книзі пана Свайвелза?
Пан Фробішер терпляче чекав, але Гаррі знав, що якщо скаже правду, Джайлза, без сумніву, витурять.
– А цю плитку шоколаду і пуделко асорті з лакрицею знайшли у горішній шухляді вашого столу незадовго після закриття крамниці.
Гаррі подивився на солодощі, але все одно нічого не сказав.
– Я чекаю на пояснення, Кліфтоне, – сказав пан Фробішер.
Після ще однієї тривалої паузи він додав:
– Я, звісно, розумію, що у вас набагато менше грошей, ніж у будь-якого іншого хлопця у вашому класі, але це не виправдовує крадіжки.
– Я в житті нічого не крав! – повторив Гаррі.
Настала черга червоніти панові Фробішеру. Він підвівся з-за столу.
– Якщо це так, Кліфтоне, а я хочу вам вірити, то вам доведеться прийти до мене після репетиції хору з детальним поясненням того, як у вашому розпорядженні опинилися ласощі, за які ви явно не платили. Якщо звіт мене не задовольнить, ми обоє будемо змушені навідатися до директора, і не сумніваюся, якою буде його рішення.
Гаррі вийшов із кабінету. Щойно двері зачинилися за його спиною, він відчув, що йому стало зле. Хлопець повернувся до своєї кімнати, сподіваючись, що Джайлза там не буде. Коли ж відчинив двері, то перше, що побачив, – ще одну плитку шоколаду на столі.
Джайлз поглянув на прибульця.
– Ти добре почуваєшся? – запитав він, побачивши перекошене обличчя Гаррі.
Той не відповів. Він прибрав шоколад до шухляди і вирушив на репетицію хору, не сказавши ні слова своєму товаришу. Джайлзстежив за ним поглядом, і щойно двері зачинилися, обернувся до Дікінса та поцікавився:
– У нього якісь клопоти?
Дікінс продовжував писати, так ніби не почув цього запитання.
– Ти мене не чув, тетеря? – не вгавав Джайлз. – Чому Гаррі такий сумний?
– Усе, що я знаю, це те, що він зустрічався з Фробом.
– Навіщо? – запитав Джайлз, виявляючи іще більше зацікавлення.
– Не знаю, – відрубав Дікінс і не покинув свою писанину.
Джайлз підвівся і пройшовся кімнатою до Дікінса.
– Ти не хочеш мені сказати? – запитав він, схопивши товариша за вухо.
Дікінс впустив ручку, нервово торкнувся дужки окулярів і посунув їх далі на ніс, перш ніж нарешті сказати:
– У нього великі неприємності.
– Що за неприємності? – поцікавився Джайлз, викручуючи приятелеві вухо.
– Гадаю, його навіть можуть вигнати! – просичав Дікінс.
Джайлз відпустив його вухо і засміявся.
– Вигнати Гаррі? – усміхнувся він. – Та швидше Папу Римського позбавлять престолу!
Джайлз вернувся до свого столу, коли помітив, що на чолі Дікінса з’явилися намистинки поту.
– За що? – запитав він тихіше.
– Фроб вирішив, що він краде солодощі із магазину, – пояснив Дікінс.
Якби Дікінс звів погляд, то побачив би, що Джайлз зблід як крейда. За мить він почув, як зачинилися двері. Хлопець узяв ручку і спробував зосередитися, але вперше в житті не закінчив своє домашнє завдання.
* * *
Коли Гаррі через годину вийшов після репетиції хору, то помітив Фішера, який підпирав стіну, не в змозі приховати свою посмішку. Саме тоді він і збагнув, хто саме, ймовірно, повідомив про нього. Гаррі проігнорував Фішера й повернувся до своєї кімнати, ніби нічого не сталося, хоча насправді почувався тим, кому висіти на шибениці, знаючи, що якщо не видасть свого найкращого приятеля, покарання буде жорстоким. Він повагався перед тим, як постукати у двері класного керівника.
– Заходьте, – цього разу це пролунало набагато м’якше, аніж раніше, але коли Гаррі увійшов до кабінету, його зустрів такий само безкомпромісний погляд. Учень схилив голову.
– Хочу щиро попросити у вас вибачення, Кліфтоне, – сказав Фробішер, підводячись з-за свого столу. – Тепер я знаю, що ви не винні.
Серце Гаррі все ще тріпотіло, але тепер він тривожився за Джайлза.
– Спасибі, сер, – подякував він, але голову все одно не підвів.
У нього було стільки запитань, які хотілося б поставити Фробу, але він знав, що на жодне з них відповіді не отримає.
Пан Фробішер вийшов з-за столу й потиснув Гаррі руку, чого раніше зроду не робив.
– Краще покваптесь, Кліфтоне, якщо сподіваєтесь устигнути на вечерю.
Коли Гаррі вийшов із кабінету Фроба, то повільно почвалав до трапезної. Фішер стояв біля дверей із здивуванням на обличчі. Гаррі пройшов повз нього і зайняв своє місце на кінці лави поруч із Дікінсом. Сидіння навпроти було порожнє.
8
Джайлз так і не з’явився на вечерю, а в його ліжку цієї ночі ніхто не спав. Гаррі підозрював, що якби школа Святого Беди не програла свій щорічний фінал проти «Ейвонгерста» за тридцять одну пробіжку, небагато хлопців і навіть учителів помітили б його відсутність.