У барній залі знову зазвучала музика. Я напружився, притулився до стіни. Вловив за дверима два жіночі голоси. І тут двері відчинились, і дівчина в костюмі чуттєвої Червоної Шапочки вийшла в коридор. Її обличчя зосереджено слухало музику. Вона підлаштовувала своє тіло під ритм цієї музики, але несподівано для неї я зробив крок вперед і перегородив їй дорогу. Щоб уникнути гучної реакції, підніс вказівний палець правої руки до її рота, наказуючи мовчати.
– Тебе замовили, – прошепотів я їй, утримуючи на обличчі майже трагічний вираз.
– Хто? – видихнула вона з жахом.
– Коханка твого шанувальника. Він там, у залі, сивуватий.
– Що ж робити? Що робити? – зашепотіла вона панічно, оглядаючи свій одяг, зиркаючи зелененькими підфарбованими оченятами на всі боки.
– Тікати! – прошепотів я їй. – Терміново тікати і в найближчі п’ять днів нікуди не виходити з дому!
Вона кивнула й кинулася назад у кімнатку, з якої щойно вийшла. Я не поспішаючи пішов у бік барної зали. І тут мене зупинив цокіт каблучків, який прозвучав за спиною.
Обернувся.
І знову побачив Червону Шапочку, тільки тепер у лівій руці вона стискала песцевий кожушок, а в правій – сто доларів одним папірцем.
Вона сором’язливо простягнула мені зелену купюру.
– Візьміть, – прошепотіла. – Ви ж заробіток через мене втратили!
Я взяв. А вона тут же побігла в кінець коридору.
Провівши її поглядом і понюхавши сто баксів – цікаво, хто і куди їй їх засовував? – я все-таки вирішив повернутися до зали. Але, підійшовши до дверного отвору, за яким у сигаретному диму запально звучала музика, зупинився, приголомшений.
Біля жердини танцювала Ія. Її светр уже лежав на підлозі, а в цю мить, граціозно під музику качаючись по підлозі, вона стягувала з себе джинси. Самотні чоловіки, як спокійні удави, дивилися на неї. І так само деякі з них синхронно підносили до ротів свої сигарети в той час, як інші піднімали зі столу чарки та келихи.
Ія залишилась у синіх трусиках і «бюстику» такого ж кольору. Танцювала вона гірше за Снігуроньку, але вигляд мала куди свіжіший і привабливіший, аніж перша стриптизерка.
Вона в танці наблизилася до сивуватого. Зняла «бюстик» і, покрутивши ним над головою, зав’язала його «шаликом» на шиї сивого. Потім сіла йому на коліна, взяла його обличчя в долоні і змусила подивитися на себе уважно. І тут сталося щось дивне. Сивуватий закричав, схопився. Ія впала на столик, зіштовхнувши попільницю та чарку на підлогу.
– Це ти! Це ти! – кричав сивуватий і розозирався на всі боки, немов шукав шлях для втечі.
А Ія піднялася над столом і, упершись у груди сивуватого ніжкою, штовхнула його.
У цей час інший чоловічок, приловчившись, просунув їй під трусики зелену банкноту. Треба було якось «розсмоктувати» цю ситуацію, і я, підбігши, підняв із підлоги її светр і джинси, потім підхопив і Ію. Одягалася вона вже на вулиці. Добре, що навколо нікого не було. Мені ще довелося повернутися до бару за її дублянкою та чобітками. На виході мене зупинили два охоронці. Я простягнув їм зелену сотку, отриману від Червоної Шапочки. Хлопці розступились, і я вискочив на холодну, зимову свободу.
У машині Ія тремтіла. Чи то від холоду, чи то від нервового перезбудження.
Ми приїхали до неї, випили чаю і заснули в обнімку.
– Слухай, а навіщо тобі був потрібен цей сивий стариган? – запитав я її пізнім ранком, коли ми піднялися з ліжка.
– Щоб повернутися до норми, треба пройти через екстрим, – спокійно відповіла вона.
– Якщо він – це екстрим, то що таке норма?
– Норма – це ти, – посміхнулася вона. – До речі, раніше я думала, що ти екстрим.
Сказала і поцілувала мене в щоку.
– Але без білосніжного танка у нас з тобою нічого не вийде.
– У тебе є телефон тієї військової частини, де твій тато був командиром?
Вона кивнула.
Черговий по частині, якийсь капітан із невиразним прізвищем, яке не запам’ятовуються, був дуже люб’язний.
– Ні, ви мене нічим не здивували! – сказав він у відповідь на моє запитання. – Тільки навіщо вам фарбувати танк у білий колір? У нас є два білі танки для зимового бою.
– Мені тільки один потрібен.
– З танкістом, чи самі поведете?
– Ні, з танкістом і з тим, який стріляє…
– Один постріл – п’ятдесят баксів, – попередив капітан. – Снаряди тільки холості! Бойовими можна стріляти лише на полігоні.
– Нехай холості! – кинув я. – Сьогодні ввечері під’їду, годині о дев’ятій!
Ія домоглася свого. У різдвяну ніч ми з нею і двома солдатами на білосніжному танку виїхали на Вишгородську трасу. Зупинилися перед якимось селом. Випили з танкістами шампанського. А потім видобулися з білосніжної бойової машини та знову пили шампанське. Тільки вже вдвох.
– Коли стріляти? – запитав солдат, який визирнув із люка танка.
Ми з Ією перезирнулися.
– Зараз! – крикнув я танкісту.
– Напрямок? – запитав він.
– П’ять пострілів на схід і п’ять на захід!
– Слухаюсь!
У моєму віці вже нудно пускати ракети або влаштовувати приватні феєрверки. Танк дійсно енергетичніший за будь-яку ракетницю. Після гуркоту пострілів я, здавалося, втратив на час слух. Але це не заважало нам із Ією цілуватися.
– Гей, – долинув знову з боку бойової машини голос танкіста, – у нас іще кілька снарядів є… Хочете, ще постріляємо? Абсолютно даром! На честь Різдва!
– Давай! – крикнув я. – Вогонь!
Після будь-якої війни на руїнах розквітає любов. Так вони і змінюють одна одну постійно: любов, війна, любов, війна, любов…
– Слухай, давай я до тебе переїду! Або ти до мене! – запропонував я Ії.
Вона дзвінко засміялася.
– Добре! – відповіла, насміявшись. – Тільки з завтрашнього дня ніяких танків! Навіть білосніжних!
– О’кей! – погодився я. – І ніяких стрип-барів!
Вона кивнула.
І тут нас, щасливих, оглушив новий танковий постріл.
Шенгенська історія
Роман
Пам’яті Марцеліюса Мартинайтиса, великого литовського поета
Автор висловлює щиру подяку за допомогу і підтримку при написанні цього роману:
Гражині Мартінайтенє, Альгірдасу Кумжі, Томі Кумженє, Аудрюсу Сяурусєвічусу, Пятрасу Вайтекунасу, Руті Малікенайте, Віргініюсу Стролі, Йонасу Басалікосу, Лаурасу Лучюнасу, Владасу Лучюнасу, Сігуті Лучюненє, Ромуалдасу Баурі, Ігорю Майстренку, Рамунасу Вішняускасу,
Франсуа Деверу, Ніколь з Лілля, Колетт Дебле, Марку Саньолу, Мішелю Сігалла,
Світлані Азаровій, Сташеку Новаку, Марюсу Януконісу, Інґриді, Асті, Елізабет Шарп, Рімантасу, Кястутісу Масальскісу, Андрюсу,
добрим жителям англійського графства Кент, особливо Майку і Джакі Шарп,
Еріку Ле Бруну, Людовику Пасков’яку, Шарлю Делькуру,
Адольфасу Терезіусу.
Розділ 1. Шештокай. 20 грудня 2007 року
Земля не сліпа, вона свої очі навіть на ніч не заплющує. Дивиться величезними зіницями – океанами, морями й озерами – в темряву, в небо! Все бачить і все віддзеркалює. І тільки ніхто не знає, мабуть, чи зберігає вона побачене в пам’яті. Й якщо береже, то як? І де її пам’ять криється? Можливо, через ось такі безмовні запитання людина часто вважає себе очима землі і намагається зберегти побачене, переказати його, занотувати та сховати в архіви. І так людина намагається писати історію землі, хоча насправді пише лише історію, побачену власними очима.
Людина звикла довіряти своїм очам, своїм вухам, своїй пам’яті.
Але одна річ – людський погляд, а зовсім інша – погляд землі, бездонний і нескінченний. У ньому легко потонути і думками, і тілом. У ньому – в цих океанах, морях та озерах – уже потонули мільйони людей. І тих, хто намагався писати історію землі, насправді нотуючи лише свою власну історію, і тих, хто не намагався.
Є одна велика різниця між поглядом землі та поглядом людини. Земля завжди дивиться вгору, в небо, а людина – навколо себе, іноді вдалину, іноді в небо, коли відчуває на собі чийсь погляд, що вигулькує звідти. Земля дивиться в небо завжди. Землі байдуже все, крім того, що нагорі, над нею. А над нею завжди воно – то синє, то чорне, то сіре. А ще іноді сонце, іноді хмари, іноді миготливий вогник авіалайнера чи блискуча точка засланого людьми, зробленого ними ж із блискучого металу космічного шпигуна з узагальнюючою назвою «Супутник», що рухається поміж зір. Ці «супутники» – єдина спроба людства розгорнути свій погляд униз, на землю. Мабуть, перші вчені мріяли, щоб погляд землі та «погляд» супутника колись зустрілися. І щоб супутник сфотографував реакцію землі на цей жарт розумних людей. Перші вчені вже померли. А наступні забули або не знали про задум перших. Вони намагалися за допомогою супутників розгледіти всі стежки в лісах і всі кораблі, особливо військові, на морях. І не було для них серйознішої перешкоди в своєму спогляданні землі, ніж важкі, навантажені снігом хмари, що поспішають укрити землю білосніжною шубою, щоб могла вона перезимувати в теплі.