Я почекав, поки вони доспівали колядки до кінця, і поклав у долоню кожному по бляшанці м’яса камчатських крабів.
А вони поклонилися, розвернулися, вийшли з двору і закрокували вздовж по засніженій дорозі. Розчинилися в мороці цього різдвяного вечора.
«Дивно, – думав я, – в усіх казках і фільмах колядки співають діти, і їм потім за це дають цукерки або гроші…»
– Гей, зачини двері, а то застудиш нас усіх! – долинув до мене голос Дмитра.
Я повернувся, все ще перебуваючи в задумливому настрої.
– О! Дивіться! Зроби голосніше! – Дмитро розвернув мене своїми словами та жестом до телевізора.
На екрані з’явилося рожеве обличчя президента. Президент привітав усіх із Різдвом і з екрана перехрестив нас.
– Це добре, що він усю країну перехрестив, – сказала старша бабуся. – Минулого року забув це зробити, і все відразу, з першого січня, і подорожчало. І м’ясо, і яйця, і молоко…
– Ну гаразд, гаразд! – зупинила сестру Ольга Іванівна. – Гріх скаржитись, і так добре живемо! – Потім вона повернулася до Дмитра і сказала: – Збережи тебе Бог, Дмитрику!.. Ну все, тепер спочивати! Молодята – в першу спальню, – вона показала рукою на подвійні двері, – а ти, Дмитрику, на кухні будеш, ми тобі там розкладачку поставимо. Добре? Тут-то не можна.
– А чому не можна? – здивувався я. – І для кого цей шостий стілець тут стояв?
– Для духів предків. Так має бути, – терпляче пояснила мені молодша бабуся. – Але вони можуть і вночі прийти, то вже краще, щоб тут ніхто не спав.
Спальню нам відвели з великим подвійним ліжком. На стіні в узголів’ї – ікона.
– Ну що, ти готовий? – прошепотіла мені, роздягаючись, Маринка.
Я зрозумів питання. І дійсно, було в цьому вечорі щось дивовижне, дивне, урочисте і не зовсім зрозуміле. Напевно, саме в таку ніч і треба зачинати дітей…
Під теплою пуховою ковдрою ми з Маринкою миттєво зігрілися.
– Тепер ми запам’ятаємо це Різдво назавжди! – Гарячий шепіт Маринки зігрів мені вухо, і я сильно притиснув її до себе.
Глибокої ночі мене розбудив якийсь шурхіт, що долинав із зали. Маринка спала, як байбачок. У будинку і за вікном було тихо. Казкова різдвяна ніч тривала, і я завмер, прислухаючись до цього галасу, ніби перевіряв: чи справжній це шерех, чи казковий.
Але шерех тривав і ставав голоснішим. І я, трохи побоюючись, підвівся з ліжка, підійшов до зачинених дверей до зали. Відхилив одну половинку.
Місячне світло падало крізь віконце на частину круглого столу. І в цьому світлі я побачив на столі двох мишок, які доїдали нашу різдвяну вечерю.
На моєму обличчі виникла усмішка полегшення. Я зайшов до зали і тихенько причинив за собою двері.
Мишки, здавалося, не боялись мене. Але як тільки я ввімкнув світло – вони зістрибнули зі столу і втекли під диван. Електрика, мабуть, була тут «непостійною». Лампочка під стелею то спалахувала яскравіше, то притухала. Я озирнувся на всі боки і побачив на підвіконні якийсь чорний прилад. Підійшов, узяв його в руки.
І тут же мені стало холодно. Прилад, який я тримав в руках, виявився радіаційним дозиметром.
Я тут же згадав і шлагбаум із постовою будкою, і шістьох військових, які заспівали нам різдвяні колядки та отримали за це по бляшанці консерви. Згадав я і біографію Дмитра, Маринчиного брата.
«Ах сволота! – подумав я. – Він нас затягнув у чорнобильську зону. А ми тут зачали дитину… Про що він думав! Це ж його сестра! Ось тобі й екстремальний туризм! Він що, хотів показати, що справжні традиції зберігаються тільки завдяки радіації?»
Я повернувся до спальні. Одягнувся, намагаючись не розбудити Маринку. Знову зайшов до зали.
Він спить на кухні! Мені дуже захотілося взяти щось важке, піти туди і стукнути його по голові. Але нічого важкого в залі я не знайшов. Я ще раз озирнувся і, на свій подив, побачив Дмитра. Він заглянув до зали з передпокою. Він був одягнений, а в руці стискав за горлечко пляшку шампанського.
– Не спиться? – запитав неголосно. На його обличчі з’явилася пустотлива усмішка.
– Ти куди нас привіз? – сердитим шепотом відповів я.
Посмішка не зникла з його обличчя. Він подивився повз мене на вчорашній різдвяний стіл. Я зрозумів, що він дивиться зараз на дозиметр, залишений мною на столі навпроти шостого стільця.
– Це ж чорнобильська зона! – мовив я вже голосніше, не дочекавшись від Дмитра відповіді на своє попереднє запитання.
– Ти вмієш відкривати шампанське беззвучно? – запитав він. – Ти ж умієш, я пам’ятаю! На, відкрий!
Я взяв у руки пляшку. А він кивнув мені всередину зали, в бік столу, мовляв, проходь і сідай!
Ми сіли за стіл. Я зняв із пробки фольгу, акуратно скрутив олов’яний дріт, який міцно з’єднував пробку з пляшкою. Потім акуратними рухами хірурга потягнув пробку на себе. А коли вона вже пішла сама, під силою тиску шампанського, почав притримувати.
– А тепер наливай! – прошепотів він.
– А пити за що будемо? – запитав я похмуро. – За Різдво в чорнобильській зоні?
Дмитро знову посміхнувся.
– Ні, за відкриття нового маршруту екстремального туризму. Моє ноу-хау. Називається: «Російська рулетка в українській провінції».
– Що ти хочеш цим сказати?
– Те, що у мене п’ять таких місць. Одне – в чорнобильській зоні, чотири – у звичайних селах, замаскованих під чорнобильську зону. Це для нових росіян, які вже все бачили і більше не вміють дивуватися. Купив тур, отримав номерок маршруту – і поїхали! До речі, дарма ти чорнобильської зони боїшся! Знаєш, як радіація нерви заспокоює?
– Ти мені не відповів: це чорнобильська зона чи ні?
– Не бійся, не чорнобильська.
Я з полегшенням зітхнув і ковтнув шампанського.
– Так ти що, все це спеціально для нас підстроїв? Для гострих відчуттів?!
– Це мій вам різдвяний подарунок. До речі, хочете наступне Різдво в одній шахті під Донецьком зі страйкарями-шахтарями відзначити?
– Наступного Різдва у нас буде малюк, – спокійно і з упевненістю повідомив я Дмитрові. – А йому навряд чи сподобається в шахті з шахтарями…
– Нічого, – посміхнувся Дмитро. – Ще цілий рік попереду. Я для вас що-небудь інше придумаю. Таке, щоб і малюкові сподобалося!
Моя улюблена різниця
Різдвяна розповідь
«Я приїду до тебе під вікно зимової ночі на білосніжному танку».
Щоночі в черговому сні пролітала ця фраза, вимовлена моїм голосом. І мені здавалося, що уві сні, почувши її, я киваю. Я згоден приїхати до тебе під вікно на білосніжному танку.
Тільки звідки взявся цей білосніжний танк?
Я перебираю всі слова, звалені в моїй пам’яті. Пам’ять – не архів. У ній ніколи не буває порядку. У ній якщо навіть щось і знайдеш, навряд чи точно зрозумієш: коли і ким це було сказано або зроблено.
«Мій тато був командиром танкової частини…» – прошепотів звідкись здалеку твій голос.
Ти це сказала на другий день нашого знайомства. Точніше, це була твоя відповідь на мою пропозицію випити у тебе вдома чаю.
Ми так і не випили у тебе чаю. Замість цього ми кілька разів посиділи в барі, де ти завжди замовляла червоне мартіні, а я куштував то кальвадос, то справжній портвейн із Португалії. Потім, це було наприкінці травня, з’їздили до Ялти і провели там три дні. Сонце тільки-тільки починало оживляти, розморожувати людей. Весна була пізня. Мені за тиждень до цього виповнилося 45, тобі наступного вересня «стукало» 22. Чудова різниця. Пам’ятаєте такий рекламний слоган «Відчуйте різницю!»? Я її дійсно відчув. І запам’ятав назавжди.
І ось цієї ночі знову згадував її в одному зі своїх звичайних, присвячених тобі снів.
Від Нового року поменшало яскравості, зате додалось її до Різдва. Я завис між двома цими святами з чітким відчуттям необхідності щось зробити, взяти щось із минулого і перетягнути якщо не в майбутнє, то вже точно в сьогоднішній день, точніше – в сьогоднішню ніч.
Хтось пустив за вікном ракету. Над будинком вибухнув різнокольоровими іскрами салют. Я розплющив очі. Фосфор стрілок на старовинному будильнику вказав час – чверть на другу ночі.