А у мене для тебе сьогодні сюрприз! несподівано й радісно мовила Марина, зупинившись та обернувшись до мене.
Іще один?
Ага, Маринка кивнула, подивилася на годинник, потім підвелася навшпиньки і поцілувала мене в губи. Через десять хвилин нас Дмитро повезе в різдвяну подорож!
Я майже почув «весільну подорож» замість різдвяної, але згадка про Дмитра мене насторожила.
Дмитро був старшим братом Маринки. Людиною з біографією. Солдатом він воював у Афганістані, потім зі своїми хлопцями супроводжував і охороняв контейнери з контрабандними сигаретами по шляху з Одеського порту до Києва. Щоправда, вже два роки, як він займався зовсім легальним бізнесом організацією екстремального туризму. Клієнтів у нього вистачало. Причому більшість туристів-екстремалів приїздила з-за кордону. Старі контакти в цьому бізнесі йому в нагоді. Він міг улаштувати майже все, що завгодно. Від триденного перебування у справжній вязниці в одній камері з десятьма рецидивістами для молодого американського журналіста до ознайомчого туру філіппінських місіонерів-католиків шахтарськими селищами України.
Саме тому я і напружився при згадці про нього, тут же уявивши собі, яку «різдвяну» подорож може нам цей Дмитро влаштувати.
Не бійся! помітивши вираз мого обличчя, сказала Марина. Все буде відмінно!
«Ну, свою сестру він уже точно ні в яку авантюру втягувати не буде!» подумав я і заспокоївся.
Через півгодини ми виїхали за межі міста. Російський джип «Нива-Тайга» їхав по колії невидимої під снігом житомирської траси. Їхав не поспішаючи.
А куди ми їдемо? поцікавився я у Дмитра.
В гості, сказав він, не відволікаючись від засніженої дороги. Є тут одне фольклорне містечко, про яке мало хто знає.
Поруч із Києвом?
Авжеж, він кивнув і ввімкнув музику.
Під музику їхалося веселіше. Я дививсь у вікно. Розглядав казковий зимовий ліс, що повільно пропливав повз машину.
Ти хліба купив? запитала раптом брата Марина.
Не турбуйся. Все купив. Навіть більше, ніж треба!
Незабаром ми звернули з траси на вузьку лісову дорогу. Напівзанесена снігом колія й тут допомагала Дмитрові вести машину, але тепер він нахилявся ближче до лобового скла, уважно стежачи за цією ледь видимою колією, освітленою протитуманними жовтими фарами.
Не заблукаємо? з побоюванням запитав я.
Не бійся! Прорвемося! мовив з посмішкою в голосі Дмитро.
Напевно, так само він відповідав своїм товаришам по службі в Афганістані, коли сидів за кермом бронетранспортера та дивився вперед на наступаючих моджахедів.
У машині ставало спекотно грубка працювала на повну потужність. Я розстебнув дублянку і зняв вовчу шапку. Поклав її поруч на сидінні.
Несподівано машина зупинилася, і Дмитро обернувся до мене.
Ну що, Васильку, зроби добру справу!
Я, кинувши погляд повз вусате обличчя Дмитра, побачив у світлі фар опущений шлагбаум і праворуч від нього будочку постового, пофарбовану в зелений колір.
Яку справу?
Вийди з машини, відкрий багажник і дістань із рюкзака пляшку «Зубрівки». Зайди в будку, постав пляшку на підлогу. Потім піднімеш шлагбаум, почекаєш, поки я проїду, і знову його опустиш! Не складно?
Ні.
У будці постового я, на свій подив, побачив на підлозі дві пляшки шампанського, три горілки та великий трилітровий слоїк із каламутним самогоном.
Піднімаючи шлагбаум, я озирнувся. Машина, навіть з палаючими фарами, здавалася в цьому темному лісі наляканою, незахищеною істотою. І немов спеціально для того, щоб надати цим моїми відчуттями більшої інтенсивності, з-за чорних стовбурів сосон вибігла й застигла тінь на чотирьох лапах. Блиснули в темряві очі. У мене мурашки пробігли по шкірі. Я стояв не рухаючись, стискаючи в руці мотузку від піднятого вгору шлагбаума.
Нарешті «Нива-Тайга» проїхала під шлагбаумом, і я його опустив. Привязав мотузку до вкопаного в землю стовпчика, на який лягала дошка-перекладина, що перекривала дорогу.
Куди це ми вїхали? запитав я, знову влаштувавшись на задньому сидінні.
Заповідник, коротко відповів Дмитро. Та вже недовго залишилося
Він раптом дістав із кишені шкіряної куртки мобільний телефон, набрав номер.
Через годинку будемо! сказав він комусь.
Дивно, але ця коротка телефонна розмова, а якщо точніше всього лише одна фраза, сказана по мобільному, заспокоїла мене, повернула до радісних різдвяних роздумів. Я думав: який би подарунок зробити Маринці? Може, дійсно мобільний телефон? Щоб я міг їй завжди зателефонувати, завжди її розшукати? Але тоді виходить, що це скоріше мені подарунок, аніж їй