– Ні.
У будці постового я, на свій подив, побачив на підлозі дві пляшки шампанського, три – горілки та великий трилітровий слоїк із каламутним самогоном.
Піднімаючи шлагбаум, я озирнувся. Машина, навіть з палаючими фарами, здавалася в цьому темному лісі наляканою, незахищеною істотою. І немов спеціально для того, щоб надати цим моїми відчуттями більшої інтенсивності, з-за чорних стовбурів сосон вибігла й застигла тінь на чотирьох лапах. Блиснули в темряві очі. У мене мурашки пробігли по шкірі. Я стояв не рухаючись, стискаючи в руці мотузку від піднятого вгору шлагбаума.
Нарешті «Нива-Тайга» проїхала під шлагбаумом, і я його опустив. Прив’язав мотузку до вкопаного в землю стовпчика, на який лягала дошка-перекладина, що перекривала дорогу.
– Куди це ми в’їхали? – запитав я, знову влаштувавшись на задньому сидінні.
– Заповідник, – коротко відповів Дмитро. – Та вже недовго залишилося…
Він раптом дістав із кишені шкіряної куртки мобільний телефон, набрав номер.
– Через годинку будемо! – сказав він комусь.
Дивно, але ця коротка телефонна розмова, а якщо точніше – всього лише одна фраза, сказана по мобільному, заспокоїла мене, повернула до радісних різдвяних роздумів. Я думав: який би подарунок зробити Маринці? Може, дійсно мобільний телефон? Щоб я міг їй завжди зателефонувати, завжди її розшукати? Але тоді виходить, що це скоріше мені подарунок, аніж їй…
– Дивись, дивись! – обірвала мої роздуми Маринка, обернувшись і показуючи рукою вперед по ходу машини.
Джип уповільнив хід. Я нахилився вперед і побачив могутнього лося, що стояв просто на дорозі. Він явно дивився на нас.
А ми під’їхали і зупинилися перед ним, як солдат перед генералом.
– Може, посигналити? – задумливо запропонував Дмитро, глянувши на годинник.
– Не треба, – попросила Марина. – Ти йому краще поблимай фарами.
Дмитро кілька разів перемкнув світло з ближнього на дальнє та назад. І лось хитнув головою, розвернувся і пішов у темний ліс.
– Бачиш! – радісно видихнула Марина.
Ліс закінчився раптово. Машина виринула на засніжене поле і, здавалося, стала легшою. Тут уже не було колії, і Дмитро орієнтувався по укопаних уздовж ґрунтівки дерев’яних стовпах. Тут уже не було так темно, як у лісі. Над полем висів яскраво-жовтий місяць, і його світло іскрилося на снігу.
– Краса! – вигукнула Марина і обернулася, щоб мені всміхнутися.
Попереду показалася село.
Машина зупинилася біля присадкуватої хатки, у трьох вікнах якої горіло жовте домашнє світло.
– Приїхали! – повідомив Дмитро і заглушив мотор.
Дві господині – Галина Іванівна і Ольга Іванівна – зустрічали нас на вході різдвяною піснею. Вони були сестри. Старшій, Галині Іванівні, було вісімдесят два, молодшій – сімдесят п’ять.
Як тільки ми увійшли до цього будинку, настрій мій перемінився. Тут було тепло – навіть у передпокої було чутно, як тріщать дрова, що горять у печі. Вся хата, що складалася з невеликої кухоньки, зали та двох спаленьок, була прибрана і прикрашена. На вікнах наклеєні вирізані з білого паперу янголята. У кутку зали під стелею на поличці – ікона Божої Матері, а перед нею – палаюча свічка. Внизу на тумбочці під іконою – величезний радянський телевізор «Горизонт», накритий вишитою скатеркою. У центрі – великий круглий стіл.
– Проходьте, проходьте, гості різдвяні! – співуче весело заголосили сестри-бабусі.
Залишивши у передпокої верхній одяг і роззувшись, ми з Мариною пройшли до зали. Дмитро залишився. Із машини він переніс до хати великий рюкзак і тепер розбирався з його вмістом.
Старша бабуся посадила нас на диван і ввімкнула телевізор, знявши з нього вишиту скатертину.
– Ви поки що подивіться, а ми тут з Олечкою ще мусимо на кухні закінчити! – сказала вона. – Тільки він у нас старенький, усе в одному кольорі показує.
Телевізор нагрівався хвилини три. Потім з’явилося зображення. Воно виявилося рожевим і тремтячим. На екрані співав і танцював у своєму кліпі рожевий Майкл Джексон.
До вітальні зайшов Дмитро.
– Ну, як вам тут? – запитав він весело.
– Клас! – відповіла Маринка. – І бабусі чарівні! Де ти їх знайшов?
– Комерційна таємниця! – посміхнувся Дмитро.
– Ти в телевізорах розбираєшся? – запитав його я. – Може, покрутити там що-небудь, аби він нормально показував?
– Уже пробував, – Дмитро махнув рукою. – Тут справа не в телевізорі. Або антена така, або взагалі якісь перешкоди в повітрі… Можу перевести на чорно-біле!
– Ні, нехай уже краще все буде рожевим! – погодивсь я.
Знову зайшли бабусі – у кожної в руці по складеній вишитій червоними півниками скатертині. Спочатку вони вдвох накрили стіл важкою скатертиною, потім, поверх неї, другою.
– А чому дві скатертини? – поцікавилася Маринка.
– Так має бути, за традицією, – відповіла голосом доброго екскурсовода молодша бабуся Ольга Іванівна. – Нижня скатертина для предків, а верхня – для нас.
Потім старша бабуся попросила молодшу порахувати, скільки нас.
– Шестеро, – відповіла молодша.
І вони розставили навколо столу шість стільців.
Я перерахував усіх присутніх. Вийшло п’ять. Подумав, що ми чекаємо когось іще. І знову спрямував свій погляд на телевізор. Тепер там співала і танцювала рожева Брітні Спірс. Очі поступово звикали до цього тремтячого рожевого кольору. Виникло таке відчуття, ніби я дивлюся старовинну шоу-хроніку якогось давно минулого століття.
А бабусі тим часом не поспішаючи накривали на стіл. У центрі столу поклали одна на одну три паски – три круглі хліби з діркою в середині. У цю дірку поставили високу свічку. Потім розставили навпроти кожного стільця тарілки, розклали виделки-ложки.
– Ти коли-небудь по-справжньому Різдво відзначав? – запитала мене Марина.
Я похитав головою.
– Тоді тобі обов’язково сподобається! – сказала вона й усміхнулася.
А в цей час старша бабуся занесла та поставила на стіл великий глиняний горщик, накритий кришкою. А молодша з Дмитром принесли дві таці й переставили на стіл із десяток страв з рибою, варениками та голубцями.
Після цього обидві бабусі й Дмитро запитально подивилася на нас із Мариною.
– Що, сідати? – запитав я.
– Ні, спочатку надвір! – солодким голосом повідомила старша бабуся. – Хто першу зірку побачить, то і свічку запалить, – вона показала на центр столу. – Тоді й сядемо!
Небо було затягнуте хмарами, і тільки в одному місці виднілася білувата пляма: там намагався пробитися своїм блідим світлом до землі місяць.
Морозне повітря обпекло мені горло. Я теж задер голову догори та дивився на хмарну пелену, яка затуляла від нас зоряне небо.
З боку лісу долинуло вовче виття. Я здригнувся.
– Тут у вас багато вовків? – запитав я Ольгу Іванівну.
– Ой багато, синку, – відповіла вона. – І вовків, і всякої звірини!
– Он, он! – закричала раптом дзвінко Маринка, рукою показуючи на маленьку зірочку, що виглянула з-за хмар.
– Буде тобі щастя, донечко! – пообіцяла старша бабуся, потім обвела всіх добрим поглядом і покликала за стіл.
Ми швидко повернулися в тепло хати. Сіли за стіл.
Маринка запалила свічку, що стояла в середині трьох поставлених один на одного калачів. Бабусі співуче прочитали різдвяну молитву. Потім молодша зняла з глиняного горщика кришку і кожному на тарілку поклала куті: пшоняної каші, звареної з медом і маком. Потім був борщ із вушками та інші десять страв. І узвар – компот із дванадцяти фруктів. А коли ми вже наїлися, за вікном почувся хрускіт снігу. Хтось зупинився перед порогом хати, і тут же зазвучали різдвяні колядки. Тільки голоси все були чоловічі, немов колядки ці виконував хор донських козаків.
– Вийди до них, – попросив мене Дмитро. – Там, на підлозі в передпокої, кульок із рибними консервами. Дай кожному по одній!
Із кульком у руці я відчинив двері і обімлів: переді мною стояли та співали шестеро дядьків, одягнених у військовий камуфляж.