Таким чином, зародкові клітини протидіють умиранню живої субстанції та досягають того, що нам може здатися потенційним безсмертям, тим часом як це, ймовірно, означає тільки подовження шляху до смерті. Надзвичайно вагомим є для нас той факт, що зародкова клітина посилює свою функцію, стає більш пристосованою для своєї роботи, за допомогою злиття з іншою, їй подібною, але все ж таки від неї відмінною.
Певна група інстинктів, відповідальних за долю елементарних частинок, що переживають окрему істоту, намагаються помістити їх до надійного місця, доки вони беззахисні проти подразників довкілля, і ведуть їх до з’єднання з іншими зародковими клітинами. Ці інстинкти утворюють групу сексуальних потягів. Вони консервативні у тому таки сенсі, що й інші інстинкти, оскільки відтворюють давніші стани живої субстанції, але на додачу вони ще консервативніші за інші у тому розумінні, що особливо затято опираються зовнішнім впливам і – надалі, у ширшому сенсі – оскільки вони зберігають життя на триваліший час. Вони, власне, і є потягами до життя: те, що вони діють на противагу іншим інстинктам (потягам), які за своєю функцією ведуть до смерті, становить певну між ними суперечність, якій теорія неврозів надає великого значення. Ця суперечність ніби уповільнює ритм життя організмів: одна група потягів веде вперед, щоб якомога швидше досягти кінцевої мети життя, інша, у певному пункті свого шляху, повертає назад, щоб знову пройти його від вихідної точки і таким чином збільшити тривалість шляху. Проте навіть якщо сексуальність і відмінність статей не існували до початку життя, то залишається ймовірним, що інстинкти, які згодом виокремилися як сексуальні потяги, вступили в гру ще напочатку, а не почали свою протидію потягам Я у який-небудь пізніший період.
Повернімося тепер назад, щоб переконатися, що наші міркування небезпідставні. Чи справді немає інших потягів, за винятком сексуальних, які прагнули б до відновлення колишніх станів, і чи немає таких, які прагнуть до чого-небудь іще ніколи не досягнутого? Я не знаю в органічному світі достовірного прикладу, який суперечив би запропонованій нами характеристиці. Не можна встановити загального потягу до вищого розвитку в царстві тварин і рослин, хоча, фактично, така тенденція в розвитку, безперечно, є.
З одного боку, який щабель розвитку ми вважаємо вищим за решту – це, більшою мірою, питання нашої оцінки, а з іншого боку, наука про живі організми показує нам, що прогрес в одному аспекті дуже часто досягається або врівноважується регресом в іншому. Є також чимало видів тварин, дослідження ранніх форм яких показує, що їх розвиток на якомусь етапі набуває регресивного характеру. Прогрес так само, як регрес, може бути наслідком впливу зовнішніх сил, що змушують до пристосування, і роль інстинктів для обох випадків могла обмежитися тим, що закріпити вимушену зміну як джерело внутрішнього задоволення.
Багатьом із нас було б важко відмовитися від віри у те, що у природі людини закладене прагнення до вдосконалення, яке привело її на сучасну висоту духовного розвитку й етичної сублімації і від якого належить очікувати подальшого сприяння її розвитку у надлюдину. Проте я особисто не вірю в існування такого внутрішнього прагнення і не бачу жодного сенсу зберігати цю приємну ілюзію. Розвиток людини, як мені видається, не потребує іншого пояснення, ніж розвиток тварин, і те, що спостерігається у невеликої частини людей як постійне прагнення до подальшого вдосконалення, легко стає зрозумілим як наслідок того витіснення потягів, на якому побудоване все найцінніше в людській культурі. Витіснений потяг ніколи не перестає прагнути повного задоволення, яке полягає у повторенні вперше пережитого задоволення; усіх замін, реактивних утворень і сублімацій недостатньо, щоб звільнитися від стримуваної напруги, а з різниці між отриманим задоволенням і жаданим задоволенням потягу виникає спонукальний момент, який не дозволяє зупинятися на жодному з досягнутих станів, а, натомість, за словами поета, ungebändigt immer vorwärts dringt (Мефістофель у «Фаусті», I, кабінет Фауста)[22]. Шлях назад, до повного задоволення, зазвичай, перекритий перешкодами, які підтримують витіснення, і, таким чином, не залишається нічого іншого, як іти вперед іще вільним шляхом розвитку, без перспективи на завершення цього процесу і досягнення мети. Процеси утворення невротичної фобії, що є нічим іншим, як спробою втечі від потягу задоволення, дають нам прообраз виникнення цього уявного «прагнення до вдосконалення», яке ми, як на те, аж ніяк не можемо визнати за усіма людськими індивідами. Хоча динамічні умови для цього є повсюдно, економічні обставини тільки у рідкісних випадках можуть сприяти цьому феномену[23].
VI
Поточний підсумок нашого обговорення, що встановлює різку протилежність між потягами Я і сексуальними потягами, коли перші прагнуть до смерті, а другі – до збереження життя, багато в чому нас не задовольняє. До цього треба також додати, що тільки для першого ми припускаємо консервативний або, точніше, регресивний характер, який відповідає нав’язливому повторенню, оскільки, за нашою концепцією, потяги Я безпосередньо походять від виникнення життя з неживої матерії та підвладні тенденції повернення до неорганічного стану. У картині сексуальних потягів, навпаки, упадає в око, що вони відтворюють примітивні стани живої істоти, але головна їх мета полягає у поєднанні двох диференційованих зародкових клітин. Якщо цього поєднання не відбувається, зародкова клітина вмирає, подібно до решти елементів багатоклітинного організму. Тільки за умови їх поєднання, статева функція може продовжити життя, надаючи йому подобу безсмертя. Проте яка важлива подія процесу розвитку живої субстанції повторюється статевим розмноженням або його попередником – копуляцією двох особин серед найпростіших? Ми не знаємо, як відповісти на це запитання, і нам було б тільки легше, якби вся наша гіпотетична побудова виявилася помилковою. Тоді зникла б суперечність інстинктів Я (смерті) і статевих (життєвих) інстинктів, а відтак втратило б сенс надавати особливого значення нав’язливим повторенням.
З цією думкою повернімося до однієї з порушених нами гіпотез і побачимо, чи можна буде її цілковито спростувати. Виходячи з нашого припущення, ми виснували, що все живе має померти внаслідок внутрішніх причин. Ми зробили це припущення так впевнено, бо давно звикли до цієї ідеї. Так заведено вважати, і наші поети зміцнюють нас у цьому переконанні. А можливо, ми вбачаємо в ньому певну розраду. Якщо вже судилося самому померти та втратити перед тим своїх коханих рідних, то хочеться радше коритися в цьому невблаганним законам величної природи, ніж випадковості, якої нібито можна б уникнути.
А що, якщо віра у внутрішню закономірність смерті теж одна з ілюзій, створених нами, «щоб витримати тягар існування»? В усякому разі, це вірування не є первинним – первісним народам чужа ідея про «природну» смерть; вони приписують кожен випадок смерті лихим діям ворога чи злого духа. Тому для перевірки цього вірування ми маємо звернутися до наукової біології. А вчинивши так, ми будемо здивовані тим, наскільки розходяться біологи у питанні про природну смерть – настільки, що поняття смерті у них взагалі залишається вкрай невизначеним. Факт більш-менш сталої середньої тривалості життя, принаймні у вищих тварин, свідчить, звісно, на користь внутрішніх причин смерті, але та обставина, що окремі великі тварини та великі дерева досягають дуже поважного і досі чітко не встановленого віку, знову робить цей доказ сумнівним. Згідно з концепцією В. Фліса, усі прояви життя організмів – зокрема, й смерть – пов’язані з конкретними термінами, серед яких виділяється залежність живих істот, чоловічої та жіночої статі, від сонячного року. Проте спостереження, головним чином за рослинами, що вказують, наскільки легко і в яких межах зовнішні впливи можуть змінювати прояви життя у часовому аспекті, тобто пришвидшувати або затримувати їх, суперечать чітким формулам Фліса і змушують принаймні сповнитися сумнівів щодо переважання висунутих ним законів.