То яким чином пов’язані між собою інстинкти і нав’язливе повторення? Тут ми приходимо до думки, що натрапили на сліди загального, досі чітко не визначеного характеру цих потягів чи, можливо, навіть усього органічного життя, досі для нас неясного або, у всякому разі, недостатньо чітко окресленого. Інстинктивне, з цього погляду, можна було б визначити як присутнє у живому організмі прагнення до відновлення будь-якого давнішого стану, який під впливом зовнішніх чинників ця жива істота змушена була залишити, певною мірою органічна еластичність або, якщо завгодно, вияв консерватизму в органічному житті[20].
Це визначення інстинктивного потягу звучить дивно, адже ми звикли бачити в інстинктивних імпульсах прагнення до зміни та розвитку, а тепер маємо визнати зовсім протилежне, вияв консервативної природи живого. З іншого боку, нам дуже часто трапляються приклади з життя тварин, які нібито підтверджують історичну обумовленість потягів. Коли деякі види риб здійснюють важкі мандрівки на нерест для того, щоб відкласти ікру у певних водах, віддалених від їхнього звичного ареалу існування, то, згідно з інтерпретацією багатьох біологів, вони шукають лише попередні місця свого поширення, які вони колись поміняли на інші. Те саме стосується мандрів перелітних птахів, але пошук подальших прикладів стає зайвим, якщо ми згадаємо, що у явищах спадковості та у фактах ембріології маємо найпереконливіші докази органічного примусу до повторення. Ми бачимо, що зародок тварини змушений повторити у своєму розвитку – нехай навіть у побіжному зародковому вигляді – структуру всіх тих форм, від яких походить ця тварина, замість того, щоб поспішити найкоротшим шляхом до кінцевого образу. Цю обставину ми можемо пояснити з суто механічного погляду тільки незначною мірою і не можемо обминути історичний бік справи. Так само далеко вглиб історії тваринного світу заводить здатність заміщення втраченого органу утворенням іншого, ідентичного.
Слід одразу відзначити що, крім консервативних потягів, які змушують до повторення, є інші, які прагнуть до створення нових форм і ведуть до прогресу. Ми передбачаємо заперечення, що з цієї обставини випливає, і згодом повернемося до нього у наших міркуваннях. Однак на разі нас приваблює нагода простежити до останніх висновків припущення про те, що всі потяги прагнуть відновити попередній стан. Нехай це здасться надміру «глибокодумним» або прозвучить містично, однак ми всі прагнули до чогось подібного. Ми шукаємо тверезих результатів дослідження або обґрунтованого ним міркування, та прагнемо нічого іншого, лише достовірності.
Якщо всі органічні потяги консервативні, придбані історично і спрямовані до регресу, себто до відновлення колишніх станів, то всі наслідки органічного розвитку ми маємо зарахувати на кошт зовнішніх перешкод і ворожих впливів.
Елементарна жива істота від самого свого початку не повинна прагнути до зміни, а має постійно і за незмінних умов повторювати звичайний життєвий шлях. У кінцевому рахунку, саме історія розвитку нашої Землі та її динамічне розташування відносно Сонця наклали свій відбиток на розвиток організмів. Консервативні органічні потяги увібрали кожне з вимушених відхилень від життєвого шляху, зберегли їх для повторення, з чого виникає оманлива уява сил, що прагнуть до зміни та прогресу, тим часом як вони намагаються досягти давнішньої мети способами водночас старими й новими. Прикінцеву мету всіх органічних прагнень теж можна визначити. Консервативному характеру інстинктів суперечило б прагнення якоїсь мети, яка ніколи досі ще не була досягнута. Вона, радше, має бути стародавньою відправною точкою, яку живі істоти давно полишили і до якої вони знову повертаються всіма обхідними шляхами розвитку. Якщо ми хочемо зрозуміти, як досвід, у цьому розумінні, не допускає винятків, то визнаємо, що все живе вмирає від причин, які містить усередині себе, і повертається до неорганічного стану. Ми можемо ствердити: «Мета будь-якого життя – це смерть», і, озираючись назад: «Неживе з’явилося раніше за живе».
Свого часу, якісь зовсім невідомі нам сили пробудили у неживій матерії властивості живої. Можливо, то був процес, подібний до того, унаслідок якого у певному шарі живої матерії згодом утворилася свідомість. Напруга, що виникла тоді у до того неживій матерії, прагнула до врівноваження: це було перше прагнення до повернення у стан неживого. Тоді жива субстанція, мабуть, легко помирала – життєвий шлях, імовірно, був короткий, а напрямок його зумовлювався хімічною структурою молодого життя. Упродовж тривалого часу жива субстанція могла створюватися все знову і знову і легко могла померти, аж доки визначальні зовнішні обставини змінилися настільки, що стали змушувати живу субстанцію до дедалі більших відхилень від початкового життєвого шляху і до більш складних обхідних шляхів до досягнення кінцевої мети – смерті. Оці манівці до смерті, що надійно охороняються консервативними потягами, дають нині картину життя у розмаїтті його виявів. Якщо дотримуватися думки про винятково консервативну природу потягів, не можна прийти до інших припущень щодо походження і мети життя.
Виходячи з таких висновків, нам дивно констатувати все те, що ми приписуємо цілим групам потягів, що є життєвими виявами організмів. Зокрема, теза про інстинкт (потяг до) самозбереження, який ми вважаємо притаманним кожній живій істоті, перебуває у виразній суперечності з твердженням, що всі потяги живого спрямовані на досягнення смерті. У такому світлі, потяги до самозбереження, до влади та самоствердження теоретично дуже обмежуються; вони є індивідуальними імпульсами, покликаними забезпечити організму власний шлях до смерті та уникнути інших можливостей повернення до неорганічного стану, крім іманентних саме цьому організмові. Таким чином пояснюється, ні з чим ніби не пов’язане, загадкове прагнення організму до самоствердження. Адже кожен організм хоче померти тільки по-своєму і «охоронці життя» були початково слугами смерті. Тут вступає у дискусію парадоксальне твердження, що живий організм у найенергійніший спосіб опирається небезпекам, які могли б допомогти йому досягти кінцевої мети у найкоротший спосіб (так би мовити, шляхом короткого замикання), але ця поведінка характерна лише на рівні примітивних інстинктів на противагу розумним прагненням організму[21].
Однак поміркуймо: таке пояснення не може претендувати на вичерпність. Зваживши на сексуальні жадання, яким теорія неврозів надає особливого значення, ми побачимо ту саму картину у зовсім іншому світлі.
Не всі організми підпорядковані зовнішньому примусу, який стимулював би їхній дедалі вищий розвиток. Багатьом вдалося зберегти себе до сьогоднішнього часу на найнижчому щаблі розвитку; ще й досі існують, нехай не всі, але ще чимало видів живих істот, які мають становити примітивні вихідні форми вищих тварин і рослин. Так само не всі елементи, що складають тіло вищого організму, проходять повністю цим шляхом розвитку до природної смерті. Деякі серед них, наприклад, зародкові клітини, зберігають, імовірно, первісну структуру живої субстанції і до певного часу відокремлюються від організму, наділені усіма успадкованими і знову набутими здібностями. Ймовірно, саме ці дві властивості дають їм можливість самостійного буття. У сприятливих умовах, вони починають розвиватися, тобто повторювати гру, якій вони зобов’язані своїм існуванням, і це закінчується тим, що одна частина їх субстанції продовжує свій розвиток до кінця, тим часом як інша, у формі нового зародкового залишку, знову починає розвиток від початку.