Я дозволю собі на цьому місці коротко торкнутися питання, яке заслуговує на ґрунтовне вивчення. Кантове твердження про те, що час і простір становлять необхідні форми нашого мислення, сьогодні, з огляду на деякі встановлені психоаналізом дані, підлягає певному перегляду. Ми переконалися, що несвідомі душевні процеси лежать «поза часом». Це, перш за все, означає, що вони не впорядковані хронологічно, час нічого в них не змінює, уявлення про час немає сенсу до них застосовувати. Цю негативну властивість можна ліпше зрозуміти шляхом порівняння зі свідомими психічними процесами. Наше абстрактне уявлення про час майже залежить виключно від якості роботи системи W-Bw і має відповідати самосприйняттю цієї останньої. За такого способу функціонування системи має обиратися інший шлях захисту від роздратування. Я знаю, що ці твердження видаються доволі туманними, але змушений тут обмежитися такими натяками.
Ми зазначали, що жива бульбашка має бути забезпечена захистом від подразників із довкілля. Перед тим ми також стверджували, що найближчий її корковий шар має бути диференційованим органом для сприйняття подразнень ззовні. Цей чутливий корковий шар, майбутня система Bw, отримує збудження також зсередини. Розташування цієї системи між зовнішніми і внутрішніми впливами та відмінності умов для впливів із того чи іншого боку є вирішальними обставинами для роботи цієї системи та всього психічного апарату. Проти зовнішніх впливів існує захист, який зменшує силу цих подразнень до вельми помірних доз; щодо внутрішніх впливів, такий захист неможливий, збудження глибоких шарів безпосередньо і не зменшуючись поширюється на цю систему, причому характер перебігу цих процесів викликає низку відчуттів задоволення і невдоволення. У всякому разі збудження, що походять від них, ліпше відповідають способу роботи цієї системи за своєю інтенсивністю і за іншими якісними властивостями (наприклад, за своєю амплітудою), ніж роздратування, спричинені подразниками з довкілля. Усі ці обставини остаточно визначають дві речі: по-перше, переважання над усіма зовнішніми подразненнями відчуттів задоволення і невдоволення, які виступають індикаторами процесів, що відбуваються всередині апарату; по-друге, діяльність, спрямовану проти таких внутрішніх збуджень, які призводять до надмірного збільшення невдоволення. Звідси може виникнути схильність ставитися до них таким чином, ніби вони здійснюють свій вплив не зсередини, а ззовні, щоб до них можна було застосувати ті ж самі захисні заходи, що застосовуються проти зовнішніх подразників. Таким є походження проекції, що їй належить така вагома роль у виникненні патологічних процесів.
У мене складається враження, що ми наблизилися до розуміння панування принципу задоволення; але ми ще не з’ясували, як бути з тими випадками, які цьому принципу суперечать. Тому зробимо наступний крок. Подразники ззовні достатньо сильні, щоб пробити захист від зовнішніх роздратувань, ми називаємо травматичними. Я вважаю, що поняття травми передбачає виникнення загрози для захисту від роздратувань, в інших випадках ефективному. Така подія, як зовнішня травма, напевне викличе величезний розлад в енергетиці організму й урухомить усі захисні засоби; принцип задоволення у цій ситуації безсилий. Організм виявляється неспроможним стримати переповнення психічного апарату настільки великою кількістю подразнень. Перед ним постає інше завдання, яке полягає в тому, щоб подолати це роздратування, психічно зв’язати навалу зовнішніх подразнень, щоб потім їх нейтралізувати.
Ймовірно, специфічне невдоволення від фізичного болю є наслідком того, що захист від подразнень у певний момент і у певному місці пробито. Від цього місця, з периферії, рухаються до центрального психічного апарату постійні зовнішні збудження у такий спосіб, як вони, зазвичай, можуть приходити тільки зсередини[15]. То якої реакції ми можемо очікувати на цей прорив? З усіх боків буде залучена активна енергія [Besetzungsenergie, «енергія, що заряджає»], щоб створити відповідно високе енергетичне наповнення навколо ушкодженого місця. Створюється найсильніша компенсація [Gegenbesetzung, «зворотне заряджання»], для здійснення якої поступаються своїм запасом енергії інші психічні системи, через що помітно послаблюються і втрачають звичний рівень працездатності, інші психічні функції. На таких прикладах ми хочемо навчитися застосовувати наші метапсихологічні моделі до такого роду первинних фактів.
Отже, ми доходимо висновку, що навіть система з високим енергетичним потенціалом може сприймати надходження нової незв’язаної енергії, перетворюючи її на статичну, тобто психічно її «зв’язуючи». Що вищий потенціал власної статичної енергії, то вища її сила зв’язування; і навпаки, що нижчий цей потенціал, то меншою мірою система здатна сприймати та засвоювати енергію, то більш руйнівними будуть наслідки порушення захисту від зовнішніх подразників. Неправильно було на заперечення проти такого пояснення висувати начебто набагато простіше, за яким збільшення енергетичного потенціалу навколо місця прориву є прямим наслідком проникнення сюди подразників. Якби це було так, у психічному апараті відбулося б тільки збільшення енергетичного потенціалу, а послаблення болю і виснаження всіх інших систем залишилися б непоясненими. Навіть найсильніші захисні дії проти болю не суперечать нашому поясненню, оскільки вони виникають рефлекторно, тобто без посередництва психічного апарату. Невизначеність усіх наших теоретичних побудов, які ми називаємо метапсихологічними, пов’язана з тим, що ми нічого не знаємо про природу процесу збудження в елементах психічних систем, а тому не маємо права бодай на якісь припущення; у цьому розумінні ми оперуємо невідомою величиною X, яку переносимо у кожну чергову формулу. Нам легко допустити, що цей процес відбувається з кількісно різною енергією; не вважатимемо неймовірним, що він може мати більше ніж одну якість (наприклад, форму амплітуди); ми приймаємо припущення Бройера про дві форми енергії: вільну рухому, яка прагне розрядження, і статичний запас енергії психічних систем (або їх елементів). Можливо, ми маємо також пристати на припущення, що «зв’язування» енергії, яка проходить у психічний апарат, полягає у її переведенні з вільного рухомого стану в статичний.
Я вважаю, що варто спробувати пояснити звичайний травматичний невроз наслідком великого прориву захисту від зовнішніх подразнень. Тим було б відновлено в своїй основі старе наївне вчення про шок, на противагу – нехай новішому і психологічно вимогливішому – вченню, яке надає етіологічне значення не механічному впливу, а переляку і страху за життя. Зрештою, обидва підходи нескладно примирити; психоаналітичне розуміння травматичного неврозу майже ідентичне теорії шоку в її загальному формулюванні. Якщо остання пояснює сутність шоку безпосереднім ушкодженням молекулярної або гістологічної структури нервових елементів, то ми намагаємося зрозуміти вплив травми, виходячи з концепції прориву захисту від подразнень і викликів, які ця подія створює для організму. Умовою виникнення неврозу є брак підготовленості у вигляді тривожності [Angstbereitschaft][16], який створює надлишок енергії в системах насамперед у тих, що сприймають подразнення. Унаслідок зниженого енергетичного потенціалу системи не в змозі зв’язувати збудження у тому обсязі, що надходить до них, і тим легше здійснюються вже згадувані наслідки прориву захисту від подразнень. Ми вважаємо, таким чином, що підготовленість у вигляді тривожності з поліпшенням енергетичного потенціалу системи сприйняття становить останню лінію захисту від зовнішніх подразнень. Для цілої низки травматичних чинників різниця між непідготовленістю і підготовленістю у вигляді підвищення енергетичного потенціалу систем може стати вирішальною для кінцевого результату – він не залежатиме безпосередньо від сили самої травми. Якщо сни травматичних невротиків так регулярно повертають їх до ситуації катастрофи, то ці сни, в усякому разі, не виступають виконанням бажання, галюцинаторне здійснення якого стало функцією за панування принципу задоволення. Проте ми мусимо припустити, що вони здійснюють інше завдання, яке має бути реалізоване раніше, ніж почне здійснювати своє панування принцип задоволення. Ці сни намагаються впоратися з подразненням через розбудову почуття тривожності, брак якого став причиною травматичного неврозу. Вони висвітлюють, таким чином, функцію психічного апарату, яка, нітрохи не суперечачи принципу задоволення, здійснюється незалежно від нього і, як видається, є первісною, ніж прагнення до задоволення й уникнення невдоволення.