Подальше дослідження проблеми дитячої гри не дає нам нагоди визначитися і обрати одну з двох розглянутих концепцій. Часто можна бачити, що діти повторюють у своїй грі все, що у житті справляє на них сильне враження, що вони можуть при цьому регулювати силу враження і ставати, так би мовити, господарями становища. З іншого боку, вочевидь, що будь-яка їхня гра відбувається під впливом бажання панівного у їхньому віці стати дорослими і робити все і так, що і як роблять дорослі. Можна спостерігати також, що неприємний характер враження не завжди робить його непридатним для застосування у грі. Якщо лікар оглядав горло дитини або зробив їй якусь медичну маніпуляцію, то ця страшна подія, напевне, стане предметом найближчої гри, хоча тут не можна не зазначити, що задоволення при цьому виникає з іншого джерела: переходячи від пасивної ролі у реальній події до активної ролі у грі, дитина переносить те неприємне, що їй самій випало пережити, на товариша по грі та мститься таким чином тому, кого цей партнер заміщає у грі.
З викладеного у будь-якому разі випливає, що не варто переоцінювати роль потягу до наслідування як мотив для гри. Нагадаємо також, що драматичне мистецтво, артистична гра у світі дорослих, на відміну від дитячої, розрахована на глядачів, завдає дорослим людям наприклад, у випадку трагедії найболючіші враження, а однак, може сприйматися ними як найвища насолода. Ми приходимо, таким чином, до переконання, що й за панування принципу задоволення є засоби і шляхи, які дозволяють щось саме по собі неприємне зробити предметом спогадів і психічного оброблення. Полишимо ці випадки і ситуації, що у прикінцевому підсумку виливаються у задоволення, на розсуд естетики вона ґрунтується на економічному принципі; а для наших цілей вони нічого не дають, передбачаючи панування принципу задоволення і не виявляють тих тенденцій, що перебувають по той бік принципу задоволення тобто тенденцій давнішого походження і незалежних від принципу задоволення.
III
Двадцять пять років інтенсивної роботи призвели до того, що безпосередні завдання психоаналітичної техніки сьогодні геть інші, ніж були на початку. Колись лікар-психоаналітик не міг прагнути нічого більшого, як визначити у пацієнта приховане несвідоме, надати цій інформації належний вигляд і, за слушних обставин, повідомити її пацієнтові. Психоаналіз насамперед був мистецтвом тлумачення. Оскільки терапевтична мета цим не досягалася, незабаром виникло нове прагнення спонукати пацієнта до підтвердження висновків психоаналітика за допомогою власних спогадів. На цьому етапі головна увага приділялася опору хворого мистецтво аналітика тепер полягало в тому, щоб якомога швидше виявити цей опір, указати на нього хворому і шляхом дружнього переконання спонукати до відмови від опору (тут залишається місце для навіювання, що діє як перенесення).
Поступово ставало дедалі ясніше, що прихована мета зробити свідомим несвідоме таким шляхом теж не зовсім досяжна. Хворий може згадати не все витіснене; крім того, він не зможе згадати найголовніше і переконатися у правильності повідомленого йому. Він швидше змушений повторити витіснене у вигляді нових переживань, ніж згадати його як частину колишніх переживань, як того хотів би лікар[9]. Це відтворення, що виступає з такою несподіваною точністю і правдивістю, завжди містить частину інфантильного сексуального життя, Едіпового комплексу або його модифікацій, і закономірно відбивається в області перенесення, тобто на стосунках із лікарем. Якщо у процесі лікування справа зайшла так далеко, то можна сказати, що колишній невроз замінився на новий невроз перенесення. Лікар намагався, наскільки можливо, обмежити сферу цього неврозу перенесення, якомога глибше проникнути у спогади і якомога менше допускати повторення. Відносини, що усталюються між спогадами та відтвореннями, у кожному випадку бувають різними. Лікар, зазвичай, не може оминути цю фазу лікування. Він має змусити пацієнта знову пережити частину забутого життя і стежити за тим, щоб у належний спосіб зясувалося те, що схиляє хворого сприймати позірну реальність як відображення забутого минулого. Якщо це вдається, то вдається також достатньою мірою переконати хворого, від чого й залежить лікувальний ефект.
Щоб чіткіше виявити це «навязливе повторення» [Wiederholungszwang], що виявляється у процесі психоаналітичного лікування неврозів, слід насамперед звільнитися від помилкової думки, ніби під час подолання опору маєш справу з опором несвідомого. Несвідоме, тобто витіснене, не робить жодного опору зусиллям лікаря, воно саме тільки того й прагне, щоб прорватися до свідомості, попри весь тиск, що на нього чиниться, або виявитися у формі реального вчинку. Опір лікуванню походить із тих-таки вищих сфер і систем психіки, які свого часу здійснили витіснення. Оскільки мотиви опору і навіть опір як такий уявляються нам під час лікування несвідомими, то ми змушені обрати найбільш доцільний спосіб висловлення. Ми уникнемо неясності, якщо замість протиставлення несвідомого свідомому протиставлятимемо когерентне Я і витіснене. Багато що в самому Я, безперечно, є несвідомим, а саме те, що слід назвати ядром Я. Лише незначну частину цього Я ми можемо назвати передсвідомим. Після такої заміни суто описового звороту виразом систематичним або динамічним, ми можемо сказати, що опір аналізованих пацієнтів походить з їхнього Я, і тоді ми негайно починаємо розуміти, що «навязливе повторення» слід приписати витісненому несвідомому. Ця тенденція, ймовірно, могла б виявитися не раніше, ніж зустрічні зусилля лікування послаблять витіснення.