IV
Тепер ми переходимо до теоретичних міркувань – часом, далекосяжних – які кожен із нас, залежно від особистого бачення проблеми, може прийняти або відкинути. Подальша спроба послідовної розбудови нашої концепції здійснюється тільки з бажання передбачити, куди вона може, зрештою, привести.
Ця психоаналітична концепція пов’язана з отриманим із дослідження несвідомих процесів фактом, який полягає у тому, що свідомість не є неодмінною ознакою психічних процесів, а є їх особливою функцією. Висловлюючись метапсихологічно, можна ствердити, що свідомість є роботою окремої системи, яку ми назвемо тут Bw. Оскільки свідомість передбачає головним чином сприйняття подразнень, що приходять до нас із довкілля, а також почуттів задоволення і невдоволення, які можуть виникати лише зсередини нашого психічного апарату, ми можемо визначити просторове розташування для системи W-Bw[12]. Вона має лежати на кордоні зовнішнього і внутрішнього, будучи повернутою до зовнішнього світу і втілюючи інші психічні системи. Ми далі помічаємо, що з прийняттям цього ми не відкрили нічого нового, але лише приєдналися до розглядання анатомії мозку, яка локалізує свідомість у мозковій корі, у цьому зовнішньому оповиваному шарі нашого центрального нервового апарату. Анатомія мозку зовсім не повинна ставити собі запитання, чому, розмірковуючи анатомічно, свідомість локалізовано саме із зовнішнього боку мозку замість того, щоб захистити її, заховавши де-небудь глибоко всередині. Можливо, ми скористаємося цими даними для подальшого пояснення нашого розуміння системи W-Bw.
Свідомість не єдина властивість, яку ми припускаємо у процесах, що відбуваються у цій системі. Спираючись на дані психоаналізу, ми вважаємо, що процеси збудження залишають в інших системах тривалі сліди як основу пам’яті, тобто сліди спогадів, які не мають нічого спільного зі свідомістю. Часто вони залишаються особливо стійкими та тривалими, якщо їх викликав процес, який ніколи не досягав свідомості. Однак складно припустити, що такі тривалі сліди збудження зберігаються також у системі W-Bw. Якби вони завжди залишалися свідомими, то дуже скоро обмежили б здатність цієї системи до сприйняття нових збуджень[13]; і, навпаки, якби вони завжди залишалися несвідомими, то поставили б нас перед необхідністю пояснити існування несвідомих процесів у системі, функціонування якої, зазвичай, супроводжується феноменом свідомості. Припущенням, яке виділяє свідомість в особливу систему, ми б нічого не змінили і нічого б не виграли. Та якщо це міркування навіть не є вирішальним, воно таки змушує нас замислитися, чи можуть поєднуватися всередині тієї самої системи свідомість і збереження сліду в пам’яті. Ми могли б сказати, що у системі Bw процес збудження здійснюється свідомо, але не залишає жодного тривалого сліду; усі сліди процесу, на яких базується спогад, у разі поширення цього збудження, переносяться на найближчі внутрішні системи. З цього приводу я накреслив схему, яку представив 1900 року в теоретичній частині «Тлумачення снів». Якщо подумати, як мало ми знаємо з інших джерел про виникнення свідомості, то варто зарезервувати певне значення за твердженням, до якоїсь міри обґрунтованим, що свідомість виникає на місці слідів спогаду.
Таким чином, систему Bw має вирізняти та особливість, що процес збудження не залишає в ній, на відміну від інших психічних систем, тривалої зміни її елементів, а спричиняє щось на кшталт спалаху в явищі усвідомлення. Таке ухилення від загального правила вимагає роз’яснення за допомогою одного моменту, що спадає на думку винятково у процесі дослідження цієї системи, і таким моментом, відсутнім в інших системах, могло б виявитися винесене назовні розташування системи Bw, її безпосередній контакт із довкіллям.
Уявімо собі живий організм у гранично спрощеній формі – як недиференційовану бульбашку подразнювальної речовини – її обернена до зовнішнього світу поверхня є диференційованою внаслідок свого розташування і послуговує органом, що сприймає подразнення. Ембріологія як повторення філогенезу, справді, показує нам, що центральна нервова система утворюється з ектодерми і що сіра мозкова речовина є нащадком примітивної зовнішньої поверхні і успадкувала всі найістотніші властивості такої. Здавалося б цілком можливим, що внаслідок безперервної навали зовнішніх подразнень на поверхню бульбашки, її субстанція до певної глибини змінюється таким чином, що процес збудження відбувається на поверхні інакше, ніж у глибших шарах. Унаслідок чого утворилася кора настільки пропалена подразненнями, що забезпечує найліпші умови для сприйняття подразників і вже нездатна до подальших трансформацій. Перенесення такої моделі на систему Bw означало б, що її елементи не могли б зазнавати жодних тривалих змін під час збудження, оскільки ці елементи вже гранично модифіковані попередніми впливами. Відтак вони підготовані до виникнення свідомості. У чому саме полягає модифікація субстанції і що саме відбувається в ній у процесі збудження, про це можна скласти собі певне уявлення, яке, однак, на разі ще не випадає перевірити. Можна припустити, що, перебігаючи від одного елемента до іншого, збудження має долати певний опір, і це зменшення опору залишає тривалий слід збудження (торування шляхів); у системі Bw такий опір під час переходу від одного елементу до іншого, не виникає. З цим уявленням можна пов’язати Бройєрове розрізнення статичної (зв’язаної) і вільної рухомої енергії в елементах психічних систем[14]; елементи системи Bw володіли б, у такому разі, не зв’язаною, а винятково вільною рухомою енергією. Проте я вважаю, що впевнено висловлювати такі твердження зараз було б завчасно. Та в будь-якому разі, за допомогою цих міркувань, ми зв’язали виникнення свідомості з розташуванням системи Bw і з притаманними їй особливостями перебігу процесу збудження.
Ми маємо висвітлити ще один аспект становища живої бульбашки з її корковим шаром, що сприймає подразнення. Цей невеличкий суб’єкт живої матерії обертається у безмежному довкіллі, зарядженому енергією величезної сили, і якби він не був забезпечений захистом від подразників, то давно загинув би під дією могутніх подразнень. Він забезпечує себе захистом за допомогою того, що його зовнішня поверхня змінює структуру, властиву живому, і стає до певної міри неорганічною: тепер уже, у вигляді особливої оболонки або мембрани, він стримує подразнення, тобто дбає про те, щоб енергія зовнішнього світу поширювала тільки невелику частину своєї сили на ті шари, що залишилися живими з найближчих. Ці шари, захищені від більшого обсягу первісної сили подразнення, можуть відтак цілковито віддатися засвоєнню всіх допущених до них подразнень. Натомість зовнішній шар, завдяки своєму відмиранню, оберігає дедалі глибші шари від такої долі – принаймні доти, поки подразнення не досягає сили, здатної пробити цей захист. Для живого організму такий захист від надміру подразнень є, мабуть, завданням важливішим, ніж навіть сприйняття подразників; його забезпечує власний запас енергій, найбільше прагнення якого захищати свої особливі форми перетворення цієї енергії від нівелювання – власне, від руйнівного впливу енергії ззовні, яка, за інтенсивністю, перевищує його власну. Сприйняття подразнень головним чином має на меті орієнтуватися в напрямку і властивостях подразнень, що надходять ззовні, а для цього виявляється достатнім брати із зовнішнього світу лише невеликі проби й оцінювати їх у невеликих дозах. У високорозвинених організмів сприйнятливий корковий шар колишньої бульбашки давно заховався вглибину організму, залишивши на поверхні тільки частину своєї площі під безпосереднім загальним захистом від роздратування. Це органи чуття, які мають пристосування для сприйняття специфічних подразників і спеціальні засоби для захисту від надміру інтенсивних подразнень і затримки неадекватних видів подразнень. Для органів чуття характерним є те, що вони переробляють лише дуже незначну кількість зовнішнього подразника, тобто вони беруть із довкілля лише його найдрібніші зразки. Органи чуття можна порівняти із щупальцями, що обмацують зовнішній світ, а потім знову ховаються від нього.