Я пропоную залишити темну і похмуру тему травматичного неврозу і звернутися до вивчення роботи психічного апарату в його найбільш ранніх нормальних формах діяльності. Я маю на увазі дитячу гру.
Різні теорії дитячої гри лише нещодавно порівняв і оцінив із психоаналітичного погляду З. Пфайфер у Imago (V, с. 243), тож я можу послатися на цю роботу. Згадані теорії намагаються розгадати мотиви дитячої гри, що не висувають на перший план економічний аспект, тобто без огляду на отримання задоволення. Не маючи на меті охопити все розмаїття виявів гри, я скористався нагодою, щоб розяснити першу самостійно вигадану півторарічною дитиною гру. Ідеться аж ніяк не про швидкоплинне спостереження, оскільки я упродовж кількох тижнів мешкав під одним дахом із цією дитиною та її батьками, тож спостереження мої тривали достатній для того час, щоб ця загадкова і постійно повторювана дія нарешті розкрила мені свій сенс.
Хлопчик був не надто розвинений інтелектуально; він у свої вісімнадцять місяців виразно вимовляв лише лічені слова, але видавав, крім того, багато сповнених значення звуків, зрозумілих його близьким. Він добре розумів батьків і єдину в домі служку, і його хвалили за «добру» поведінку. Він не діймав батьків ночами, чесно дотримувався заборони чіпати недозволені предмети і ходити, куди не можна, а головне, не плакав, коли мати залишала його самого на кілька годин, хоча й був ніжно привязаний до матері, яка не тільки сама годувала малого, але без жодної сторонньої допомоги доглядала і бавила його. Це славне маля, попри свою лагідну вдачу, мало неспокійну звичку: всі дрібні предмети, що потрапляли йому до рук, закидати далеко від себе, у куток кімнати, під ліжко або деінде, через що розшукування та збирання його іграшок становило непросту роботу. Причому, розкидаючи іграшки, він із зацікавленим і вдоволеним виглядом вимовляв гучне і протягле «О-о-о-о!», яке, на одностайну думку матері та мою, було не просто вигуком, а означало «геть» [Fort!]. Зрештою, я збагнув, що це гра і що дитина всі свої іграшки вживає за призначенням, тобто, відкидаючи їх геть від себе, тільки бавиться ними у «бути геть» [Fortsein]. Одного разу я зробив спостереження, що зміцнило таке моє припущення. У малого була деревяна шпуля з намотаною на неї шворкою. Йому ніколи не спадало на думку, наприклад, тягати її за собою по підлозі, тобто бавитися з нею, як із візочком, натомість він, ухопивши її за шворку, дуже спритно закидав іграшку за спинку свого ліжечка, так, що шпуля зникала за ним, і вимовляв при цьому своє багатозначне «О-о-о-о!», потім знову витягав шпулю за шворку з-за ліжка і зустрічав її появу радісним «тут» [Da!]. Це була завершена гра із зникненням і появою, хоча здебільшого можна було спостерігати тільки перший її акт, повторюваний невтомно і захоплено, попри те, що найбільше задоволення, безперечно, повязувалося з другим актом[6].
Тлумачення гри відтак не становило вже труднощів. Вона походила з великої культурної роботи, яку дитина проробила над собою, обмежуючи свої потяги (відмовою від їх задоволення), і яка виявилася у тому, що малий не опирався більше відходу матері. Він відшкодовував собі цю відмову тим, що, послуговуючись доступними йому предметами, ніби інсценував зникнення і появу відхід і повернення. Для афективного оцінювання цієї гри байдуже, звісно, сама дитина її винайшла чи засвоїла з чийогось прикладу. Наш інтерес зосереджується на іншому аспекті. У разі відходу матері дитина не може бути задоволеною чи бодай байдужою. То як узгоджується з принципом задоволення те, що своє болісне переживання дитина повторює у вигляді гри? Можливо, відповідь на це запитання полягає в тому, що відхід виступає передумовою радісної події повернення, яке, насправді, є метою гри? Цьому припущенню суперечить спостереження, яке показує, що перший акт, відхід, інсценізувався заради самого себе, заради головної забави, і набагато частіше, ніж уся гра загалом, доведена до приємного завершення.
Аналіз одного окремого випадку не може переконливо розвязати проблему. Обєктивне міркування схиляє до враження, що дитина зробила це переживання предметом своєї гри з інших мотивів. Початково малюк грав у ситуації пасивну роль, він зазнав переживання, а тепер ставить себе в активну позицію, повторюючи той самий досвід у формі гри, попри те, що досвід повязаний із невдоволенням. Це спонукання можна було повязати з прагненням до оволодіння [Bemachtigungstrieb], яке виникає незалежно від того, чи приємним є спогад як такий, чи ні. Утім, можна спробувати дати ситуації інше тлумачення. Відкидання предмета так, щоб він зник з очей, може бути задоволенням згніченого в реальному житті імпульсу помсти матері за те, що вона пішла геть, і може мати значення бунту: «Так, іди геть, ти мені не потрібна, я сам тебе відсилаю геть». Той-таки хлопчик за рік по тому, як я спостерігав його за його першою грою, мав звичку кидати об підлогу іграшкою, на яку він гнівався, і наказувати: «Йди на війну!»; йому тоді розповідали, що його батька немає вдома тому, що він на війні, а малий нітрохи не переймався відсутністю батька, але ясно виявляв небажання того, щоб хто-небудь заважав йому самому володіти увагою матері[7]. Ми знаємо приклади інших дітей, які намагаються висловити подібні агресивні імпульси, відкидаючи геть предмети, замість осіб[8]. Тут виникає сумнів, чи може прагнення психічно переробити будь-яке сильне враження, повністю оволодіти ним виявитися як щось первинне і незалежне від принципу задоволення. В обговорюваному випадку дитина могла повторювати у грі неприємне враження тільки тому, що з цим повторенням було повязане інше, але безпосереднє задоволення.