І вона поблажливо погладила його напівзмите оголошення.
* * *
Нутро блочного будинку сховалося, побачивши її.
Улія сіла на звільнене нутром місце – на лавочку біля під’їзду – і стала чекати, дивлячись на Людву, що проходила повз.
Сашко прийшов о десятій вечора. На ньому був чорний костюм, біла сорочка й перехняблена краватка; він виглядав втомленим і розгубленим.
– Ти?!
– Ти обіцяв мені заспівати, – сказала Улія.
– Але я… – Сашко опустив руки. – Я думав… слухай, відійдемо за кут.
Вона слухняно відійшла з ним за сірий кут, туди, де рядами стояло сплячі мобілі; Сашко зніяковів ще більше.
– Ні, – сказав він, ніби сам собі. – Ну що я як боягуз… Послухай, хто ти така, звідки ти взялася на мою голову?!
– Що тебе лякає? – запитала вона терпляче. – Я люблю, коли ти співаєш. І ще мені подобається, коли ти мене цілуєш. Що тут дивного?
– Ти ненормальна, – сказав Сашко пошепки.
– Якщо ти не хочеш, я не буду більше приходити, – сказала Улія. – Хоча мені було б сумно. Я б хотіла частіше бувати з тобою.
– Я б теж хотів, – зізнався Сашко.
– Так чого ж ти боїшся?
– Я сказав батькам, що був зі Свєткою, – сказав Сашко. – А Свєтка зателефонувала моїм батькам і сказала… коротше… вона їм сказала… коротше, я посварився з батьками, а Свєтку бачити не можу й решту кодла теж. Що мені робити?
– Я не розумію, – сказала Улія.
Їй здалося, що в цих словах Хлопця чується змащене лопотіння безособової Людви.
– Скажи, хто ти, – попросив Сашко. – Хто б ти не була… Сирота, з притулку, без грошей, без житла… тільки скажи правду.
– Я вільне породження Міста, – сказала Улія.
– Бродяжка? Ти ж не схожа на бродяжку…
Улія посміхнулася.
– Ти циганка? Мені здається, ти мене… Ти мене приворожила, так?
– Підемо погуляємо, – сказала Улія.
Сашко тоскно подивився вгору. На торці шістнадцятиповерхового блочного будинку не було ні єдиного вікна.
– Я з іспиту! Я другий тур пройшов… Я думав – скажу батькам, вони хоч подобрішають…
– Ти не хочеш йти зі мною?
Сашко довго дивився їй в очі. Улія посміхалася.
– Ти нічогісінько не розумієш, – сказав Сашко пошепки. – Я ж в консу поступаю, це моє життя. Я ж Свєтку люблю… любив… Що ти зі мною зробила?
* * *
– Привіт, – сказав Переул.
– Привіт, – відгукнулася Улія.
– А я бачив, як ти з Людвою хиталася по підворіттях.
– Не з Людвою, а з Хлопцем… І не твоя справа.
Переул схилив голову на плече, розглядаючи Улію від маківки до п’ят; поплескав долонею по шкіряному сидінню:
– Покатаємося?
– Ні, – сказала Улія. І про всяк випадок повторила твердіше: – Ні.
Переул гмикнув.
З ями переходу потягнуло підземним вітром. Ледь чутно.
* * *
– Не бійся, – сказала Улія. – Я ж з тобою.
– Ти божевільна, – безнадійно повторив Сашко.
– Зазвичай вони тупі, нічого не розуміють, тільки впізнають мене… Деякі відгукуються. У деяких є імена… Он там на розі стоїть Шаплюск. А через п’ять від нього – Даюванн… У Шаплюска олійною фарбою написано «…ш а плюс К…», у Даюванна було оголошення «…даю ванн…», але його давно змило.
– Слухай, ти казки писати не пробувала? Класно виходить…
– А світлофори звуться по імені перехрестя… триокі зазвичай дурніші, зате прихильніші. З додатковою секцією – зануди…
Кришка люка біля тротуару підвелася, звідти вислизнула приземкувата тінь і метнулася через дорогу. Дзвякнув чавун.
Сашко встав, його пальці так вп’ялися в руку Улії, що вона здивувалася.
– Що це?! – запитав Сашко, не спитав – пробелькотів.
– Не бійся. Вони не опускаються занадто низько, туди, де підземний вітер… Вони живуть під люками, іноді в підвалах.
Сашко мовчав.
– Чого ти боїшся?
– Тебе, – сказав Сашко. – Ти – гіпнотізерка?
– Я вільне породження, – м’яко повторила Улія. – Підемо, я покажу тобі Місто.
* * *
Його пальці багато разів були готові вислизнути, але вона утримувала його за руку – дбайливо й міцно.
– Дивися, – говорила Улія. – Це стара частина. Нутро цих будинків просто так не вийде, потрібно довго просити… Вони багато бачили, тому ховаються від світла. Під цією бруківкою шарами лежать трамвайні рейки, асфальт, каменюки, знову рейки… А далі лежать кістки людей і коней, уламки зброї, попіл. Там ховаються колишні, але вони зовсім безсилі. Я бачила всього один раз колишнє породження, безтілесне, воно бродило по схилам річки, відшукуючи місце, де колись стояв його будинок…
Сашко нервово облизував губи, але слухав. Чи не перебивав.
– Цей провулок – хворий, бачиш, який пощерблений тьмяний асфальт, які темні будинки. Там далі – інша вулиця, здорова та сита Людва, там ліхтарі з двома головами, від них падає дві тіні. Ця вулиця веде до маленької розв’язки, але ми туди не підемо – там вхід під землю, пахне підземним вітром… Підемо підворіттями, ось так.
– Підворіттями… – ніби крізь сон повторив Сашко. – Краще не треба, там наркомани…
– Ця сонна нічна Людва? Не бійся, ось арка…
Вони зробили крок у темряву й вийшли під світло ліхтаря не з двома, а відразу з чотирма головами; Сашко заозирався:
– Стривай… Де ми?! Це… інший район! Інший кінець міста!
– Місто єдине, – сказала Улія. – Підемо, я покажу тобі…
Вона провела його крізь цегляну стіну, і крізь ще одну, і вгору по нескінченних сходах; над головою нависав трохи освітлений монумент, і в косих вогнях прожекторів не розібрати було, чи то вершник на коні, чи то керманич на кораблі, чи то жінка з піднятими до неба руками.
– Куди ти?!
Тут було трохи Людви, але вона не помічала ні Улію, ні Хлопця. Улія знала коротку дорогу наверх; через кілька хвилин вони стояли, ніби піднесені величезною долонею, а внизу під ними було Місто, і Місто дивилося на них.
Світло і рух. Життя. Грона палаючих очей. Біло-червоні вогні проспектів, блакитно-помаранчеві лінії ліхтарів, мільйонна Людва в русі й у спокої, заграва над горизонтом – у тому віддаленні, де Місто не було доступне для ока, там, де Улія відчувала його, не бачачи. Суцільне марево точок-світлячків, річка, що лежить у вигинах, що відбиває світло набережних і вогні поромів, мости над водою і над асфальтом, колосальне серце вселенського життя…
Сашко мовчав, усе міцніше стискаючи її долоню. Вона обернулася до нього; Сашко стояв, дивлячись на місто, і по щоках у нього, немов потоки фар по проспектах, бігли блискучі крапельки-сльози.
– Я… – шия його сіпнулася. Він закричав – спершу закричав, потім заспівав.
Він співав, обернувшись до Міста, співав добре, а Улія слухала.
* * *
Ранок вони зустріли на руїнах старого моста – на «бику», порослому травою, з одиноким маленьким деревом, укоріненим між камінням.
Кругом були тільки повітря і вода.
– Як ми тут…? – запитав Хлопець, але вже без подиву.
Повз – зовсім поруч, по новому мосту – прокотився пасажирський потяг.
– Я іноді прихожу до нього, – сказала Улія. – Приношу газети та пластикові стаканчики. Він думає, що газети та стаканчики – символ життя… Ти бачиш, він давно вже мертвий. Але нутро його залишилося. Напевно, він злякається тебе або погребує, що не вийде. У тебе немає пластикового стаканчика?
– Ні, – сказав Сашко.
Вони сіли в траву й довго мовчали, дивлячись на світанок. Повз по річці пройшов катер, по новому мосту пройшов ще один потяг.
– Чому вони нас не бачать? – запитав Сашко. – Люди?
Улія знизала плечима:
– А треба?
– Значить, ти, – Сашко запнувся, – значить, ти в місті начебто дріада?
– Хто така дріада?
– Це як би душа дерева… Живе в стовбурі…
– Облиш, у дерев немає ніякої душі. Вони тупі, тупіші за ліхтарі.
– Ні, – сказав Сашко, здається, ображено. – Дерева навесні квітнуть, розпускаються, а восени опадають… А ліхтарі?
– Ліхтарі, – Улія усміхнулася. – Ліхтарі… Спробуй як-небудь постояти довше поруч із ліхтарем. Краще ввечері. А ще краще – перед світанком. Втім… ліхтарі ввечері загоряються, а вранці гаснуть – на цьому закінчується їхня схожість з деревами.
Сашко мовчав, спантеличений.
За новим мостом прокотилися два потяги в різні боки.
– Я, здається, голос зірвав, – сказав Сашко. – накричав.
Улія не відповіла.
– Вчора мені здавалося – завалю третій тур, і хоч з даху вниз головою, – пробурмотів Сашко.
Улія на відповідала.
– А тепер, – продовжував Сашко, помовчавши, – послухай… Господи… Це ж маячня якась, або сон, такий прекрасний і страшний сон… Скажи, все це, Місто… Ти… Ти мені снишся?