– Це що таке?
На столі перед нею лежав мій зошит з російської мови. Він давно закінчився, і на останній сторінці я написав дещо від себе. Усього декілька рядків.
– Це що таке, я тебя питаю?!
– Зошит, – сказав я і почервонів.
– Бачу! А в зошиті що?
І вона розгорнула останню сторінку:
– «Одного ранку капітан Залізне Око вийшов на палубу свого космічного крейсера…» Що це? Де ти це прочитав?
– Ніде, – зізнався я, тому що викрутитися не було можливості. – Я це сам придумав.
– Сам?! Придумав та написав?
З її голосу я зрозумів, що зробив щось жахливе.
– Ну! Відповідай!
– Я більше не буду, – сказав я і схлипнув.
– Ти що, письменник? Га?
– Ні.
– Може, у тебе є хист? Кажи!
– Ні…
– Може, твоє прізвище Полімеров?!
– Ні…
– Так чому ти дозволив собі писати в зошиті те, що сам придумав?!
Я мовчав, тому що відповісти було нема що. Це Оленка-ябеда, мабуть, витягла в мене з парти зошит і віднесла Клавдії Василівній. Вона чула, як я пошепки читав свій твір Борису.
– Я більше не буду…
– Якщо хоч раз тебе на цьому спіймаю, – сказала Клавдія Василівна, – можеш збиратися в спецшколу! А це я забираю і в чверті з російської ставлю двійку. Йди й добряче подумай про свою поведінку!
Я пішов у коридор і почав думати.
За тиждень мала вийти нова книжка Віталія Полімерова. Чекати дуже довго. Письменник не може створити понад дванадцять книжок у рік, оскільки його творчість – дуже важливий та складний процес. Тому ми отримуємо по книжці раз на місяць. І це ще наша вдача, що Віталій Полімеров – наш співвітчизник. А в інших країнах, де немає Письменника, ще потрібно перекласти на іноземну мову.
На кожній вулиці був банер із назвою нової книжки Полімерова. Але і так усім відомо, що нова книжка буде називатися «Розриваючий грім». Вже по всій країні працюють типографії, і мільярдні наклади книжки будуть надруковані точно в термін, і їх отримають всі книжкові магазини, де на всіх полицях стоять інші книги Полімерова. Але це буде тільки через тиждень.
Для того, щоб уникнути очікування, я вирішив придумати пригоди улюблених героїв. Наприклад, капітана Залізне Око. Але через кляту Оленку Клавдія Василівна мене викрила.
Я з сумом взяв портфель і пішов додому. Мама буде засмучена, коли дізнається про двійку з російської. А ще більше вона засмутиться, дізнавшись, що Клавдія Василівна забрала зошит із моїм твором.
Я сам позавчора бачив, як мама, сховавшись від усіх, тихенько читала телефонну книгу. Усі ми дуже любимо читати. Двісті тридцять шість книг Полімерова, що складають нашу домашню бібліотеку, зачитані до дірок і вивчені майже напам’ять.
Шкода, що я не Письменник і у мене нема Таланту. Письменник у всьому світі може бути тільки один. Його читає весь світ, і він має величезні наклади.
Батько колись сказав зсерця, що весь наш світ схожий на чиюсь вигадку. Такого, звісно, бути не може. Вигадані світи існують тільки в книжках.
Був би я Полімеровим з талантом – я б, звичайно, зробив наш світ саме таким.
Підземний вітер[4]
Я поведу тебе в далекий край…
(«Лісова Пісня»)
Частина перша
Улія йшла по околиці свого району, жовті світляки висотних будівель гасли один за іншим, потім знову спалахували, запрошуючи пограти. Відчувши її наближення, квапливо підморгували ліхтарі; Шаплюск, який чекав на розі великої і малої вулиць, затремтів, ніби від вітру, і погас на цілу секунду.
– Чекав? – вона поклала руку на холодний бік.
Шаплюск був вразливіший за інших. Його мучили туга та неясні передчуття, він поспішав вилити їх Улії, а вона вислуховувала й ніколи не пояснювала йому, що його страх перед майбутнім складається з коливань напруги в мережі, невидимого поля навколо танцюючих дротів і сили сирого вітру.
– Все буде добре, – вона обійняла бетонний стовбур, притулилася щокою, відчула на мить маяття і занепокоєння Шаплюска – і довіру, що приходить на зміну. Улія погладила напівзмите дощами оголошення «Зніму ква…», Шаплюск моргнув ледь помітно, попросив приходити до нього частіше, Улія пообіцяла й рушила далі, повз стрій кволих лип, уздовж великої вулиці, здорової і пружної, з чистим вологим асфальтом, з маяками рекламних щитів на автобусних зупинках.
Вночі потоки Людви робилися спершу тонкими й переривчастими, як біла розмітка на осьовій, а потім і зовсім вичерпувалися, переміщаючись з-під неба в прямокутники вікон. Рух тік по проїжджій частині вільно, не збитим у корки потоком.
Улія зупинилася перед Даюванном, який був майже так само чутливий і розвинений, як Шаплюск, але куди більш оптимістичний. Вони вітали один одного стримано й навіть іронічно, Даюванн повів тінню і повідомив, що наближається осінь. Він не може пояснити, чому так упевнений в цьому, але потоки води й потоки в мережах, шари повітря і переміщення Людви кажуть йому, що осінь – скоро…
– Ти помиляєшся, – сказала йому Улія.
І Даюванн знову повів тінню, на що Шаплюск ніколи б не наважився.
Улія рушила далі; по той бік вулиці безшумно пролетів Переул, рідкісна Людва помітила його й прискорила крок. Переул повернувся, загальмував, перетнув подвійну осьову й зупинився перед Улією – у трьох кроках.
Світлофор над його головою нервово запульсував жовтим.
– Покатаємося? – запропонував Переул і поплескав по вільному сидінню мотоцикла.
– Справи, – сказала Улія.
– З ліхтарями цілуватися? – запитав Переул.
– Тобі то що, – сказала Улія.
– Сідай, – сказав Переул.
Вона подумала – і сіла.
Стихія Переула – політ, лінії узбіч, що сходяться в точку, звичні речі, розмазані в стрічку спокійній ситої швидкості; Улія обійняла його за плечі й закрила очі. Вони летіли прямо по осьовій, навколо вже не було нічого окремого – тільки ціле, тільки Місто, дві смуги ліхтарів справа й зліва, ніжна система дротів, рух, від якого хотілося стогнати та сміятися, Улія притулилася обличчям до шкіряної спини Переула, цегляні стіни зливалися з ажурними огорожами, а коли вони злетіли на пагорб, попереду відкрилася палаюча вогнем біло-червона дзвонова дорога…
– Ти мене кохаєш? – весело запитав Переул.
– Кохаю…
У цей момент звідкись потягнуло підземним вітром. Це було коротке слабке дихання, крізь яке відразу ж і пролетіли, проте жовте волосся Переула стало дибки, й Улія міцніше вчепилася в його жорсткі плечі.
Мабуть, десь зовсім поруч виявилася віддушина – вентиляційна шахта з насосами.
* * *
Світлофор усе ще блимав жовтим.
– Скоро ранок, – сказала йому Улія.
Світлофор сказав, що Переул тисне колесами тіні.
– Але я ж не тінь, – сказала Улія.
Світлофор важко хитнувся і перестав блимати. Спалахнув рубіново-червоним, приємним для очей вогнем.
Підворіття хропіло розверстими темними ротами – випускало застояне у дворах дихання Людви, що текло з прочинених вікон. Світлячки закінчили гру в переморгування; рідко-рідко спалахував жовтий квадратний вогник, згасав одразу – або залишався дивитися в ніч, і тоді можна було розгледіти тіні, що металися за тонкою тканиною.
Улія йшла тепер уздовж бульвару; маленький сквер в його кінці був темним і незатишним. Улії ніколи не вдавалося знайти спільну мову з цими деревами – вони здавалися їй потворними, вона здавалася їм небезпечною.
Зараз у сквері не було тихо й не було темно. Горіли червоні вогники, крихітні, як іскри, але, на відміну від іскр, довговічні; Улія зрозуміла, що в парку Людва. Що вона розмовляє, курить, грає і співає.
З цікавості вона підійшла ближче. Голоси зливалися – їй доводилося докладати зусилля, щоб зрозуміти, про що тут йдеться; здається, було якесь свято, і, замість того щоб зустріти його під дахом, у світлому вікні, ця Людва – молода – курила й співала в скверику.
Улія знудилася й уже повернулася, щоб йти, коли щось змінилося. Молода Людва, як і раніше, сміялася і курила, але з її товщі раптом виринув звук, що змусив Улію почекати з відходом.