А наступної хвилини я подумав, що в такій сім’ї, як ця, у дітей можуть бути зовсім специфічні стосунки з батьками. І, можливо, основна провина не криворукого колеги, а матері, чи дідуся, чи батька, у якого, як бачите, немає часу, щоб спілкуватися з близнюками…
– Я сьогодні не буду на тебе чаклувати, – сказав я хлопцеві.
Він підвів голову й уперше за час нашого знайомства подивився на мене нормально, і я навіть дещо встиг прочитати в його очах.
– Правда? – запитав він ледь чутно.
Я сів поруч на диван і обняв його за плечі:
– Скажи, хто тебе так налякав? Я перетворю його на таргана. Чесно.
Він здригнувся. Я зрозумів, що припустив помилку. Дурень.
– Добре, я просто його поб’ю. Я наб’ю йому пику. Я вмію. У моєму підвалі висить мішок із піском. Я тренуюся, щоб кулаки були сильними (міцними).
Він дивився повз мене. Міцні кулаки його не цікавили.
– Так ти скажеш мені, хто тебе скривдив?
– Ніхто.
Пауза затягнулася.
– А Фіолета? – запитав я. – Чому їй ніщо не подобається? Чому їй нудно?
Він злякано подивився на мене:
– Їй не нудно.
– А вночі? – запитав я. – Вона така ж сумирна?
– Вона не сумирна.
– Хочеш подивиться на малюнки? Я маю один альбом…
Та коли я протягнув руку до полиці, він буквально затрясся:
– Він чарівний!
Я про себе вилаявся.
– Ну то й що? Що страшного в чарівному альбомі? Малюнки так кумедно рухаються…
– Я не хочу. Ви обіцяли на мене не чаклувати.
– Та я ж… Проте, як хочеш. Можливо, помалюєш? Дати тобі фарби?
– Я не вмію.
– А Фіолета? Вона малює, ти не знаєш?
– Вона не малює. Вона не хоче. Я не знаю.
Зараз треба б зачарувати його. Підсолодити й розслабити – м’яко, тихенько, щоб він не помітив: біда в тому, що я й справді пообіцяв, а порушити слово, яке дав маленькому переляканому хлопчикові… щонайменше недобре.
– Знаєш що, – сказав я, – якщо ти не хочеш альбом… Давай подивимося мої світлини. У мене також є онуки, тільки молодші за тебе. Хочеш?
Він не відповів. Я витяг із верхньої шухляди планшетку, на першій сторінці були моя старша донька з двома малюками, моя дружина та обидва зяті. Сам я стояв й центрі, по-батьківськи поклавши руки на плечі зятів; фотографувала нас молодша донька; і на наступній світлині була вже вона – а фотоапарат тримав її чоловік…
Усе це я детально розповів хлопчикові. Перегорнув сторінку; там моя онука – у день свого трьохріччя – стояла, обійнявши величезну ляльку, а навколо лежали горою інші подарунки – шкатулки та скриньки, іграшковий посуд, лялькове ліжечко, шафа, стіл і фотельце. Світлина була кольорова, мені завжди подобалася лукава мармиза онучки на ній…
І саме в цю мить я вперше відчув, як у мого пацієнта з’явився інтерес.
– А це хто? – запитав він тихо.
– Це моя онучка, – сказав я з гордістю. – Правда, зараз вона старша. Це її день народження, подарунки…
– Подарунки, – тихо повторив хлопчина.
– А тобі дарують подарунки на день народження? Я вчепився за його цікавість, як мураха за соломинку.
– Дарують, – сказав він тихіше. – Але мало. І не такі.
Я подумав, добре було б відразу поспілкуватися з його матір’ю.І майже відразу зрозумів, що не маю жодного бажання знайомитися ближче з цією родиною. Зрозуміло, у різних людей різні погляди на виховання; інша справа, що через ці дивні виховні прийоми я не можу розмежувати дефекти магічного впливу та наслідки екзотичної педагогіки.
– Не такі подарунки? А щоб ти хотів, щоб тобі подарували?
Він мовчав. Дивився на ляльку й лялькову шафу.
– Георгу, – покликав я.
Він здригнувся, начеб його копнули. Подивився на мене; знову поглянув на світлину – неначе був в’язнем, неначе я був його в’язницею, а іграшки на світлині – берегом волі, що віддалявся, щезав.
Я зрозумів, що зараз збагну.
Ось-ось. Зараз. Утримати б здогад.
Перевів погляд на лукаву мармизу онучки.
– Скажи… Скажи, чому ти мовчиш? Чому ось уже півтора роки… ти нікому не говориш правди?
Він затрясся. Скочив – планшетка впала на підлогу. Кинувся до дверей – я випередив його. На щастя, і зросту, і ваги маю достатньо, щоб тягати таких дітлахів гронами.
Він пручався відчайдушно й мовчки.
– Послухай… Я не хочу чаклувати на тебе! Я ж обіцяв! Але якщо ти не опануєш себе – мені доведеться! Заспокойся, усе, усе, усе…
Дивна справа. Здається, її ніколи не брали на руки. В усякому разі, дуже давно.
Спершу вона була мов залізна, але потім розслабилася. Я носив її по кабінету, заколихував, розповідав про своїх дітей, коли вони були маленькими, потім про своїх онуків і про те, що я нікому не дозволю її ображати, що всі, хто наважиться її зачепити, будуть мати справу зі мною, і ще якусь нісенітницю, і вона спочатку розслабилася, а потім заридала-заголосила.
Я посадив її на диван і запитав:
– Чи можна на неї почаклувати? Щоб тобі стало легше?
Вона, зі сльозами на очах, похитала головою і сказала, що їй однаково. Що тепер вона помре. Що вона давно хоче вмерти. Що дід привів ії до мене тому, що її витягли зі зашморга. Що вона більше не може, не витримує.
– Ти когось боїшся?
Вибух ридань поновився. І – нарешті історія.
Це трапилося після другого сеансу в пана Коновала. Зовні – для дорослих – усе залишалося так, як було; вдень у будинку жили хлопчик і собака, уночі – дівчинка та кішка.
Тільки Фіолета перетворювалася не на собаку, а на брата. А братові пощастило більше – він поділяв свій час між виглядом вівчарки й кота.
– Він півтора роки звір! – викрикувала дівчинка, ковтаючи сльози. – Він, напевно, вже зовсім подурнішав! Зовсім, як тварина! То кіт, то собака… Якщо тепер дізнаються, скажуть, що це я… винна… що через мене… мама… вона завжди його більше любила! Вона скаже, що я спеціально його…
Я стримався, щоб не запитати її, чому вона мовчала. Якби я задав їй це запитання, істерика автоматично злетіла б на два оберти, а мені і без того вистачило емоцій.
Добре, що мій кабінет звуконепроникний.
Я знову обійняв її і сказав, що вона ні в чому не винна. Що винна та людина, котра перетворювала їх із братом. Що я зможу домогтися того, що йому взагалі заборонять практикувати. І він поверне її дідусеві всі гроші (кошти) і виплатить компенсацію. І що дід буде задоволений і не буде її лаяти.
– А мама? – запитала вона безнадійно.
Я подумав, що нормальна мати миттєво повинна була розібратися, де її син і де її донька. У будь-якому вигляді. Ну з яким же презирством треба ставитися до дітей, щоб не помітити очевидного?!
– Мама не пробачить, – сказала вона ледь чутно.
Тоді я не витримав:
– Я розумію, чим більше минало часу, тим страшніше було тобі признатися… Але чому ти все відразу ж не сказала?
– Я подумала, – тихо сказала дівчинка, – що два дні… Почекаю… З цікавості.
І замовкла.
– І шо? – обережно запитав я.
– І всі пішли, – її голос задрижав. – Пішли… в суботу… в лазню!
– Що? – я не зрозумів.
– Пішли в лазню, – вона закрила обличчя руками. – Я… я пішла, як Георг… в лазню! І я там таке побачила!
У мене сильна воля. По-іншому не можна. Я встиг зупинити свій сміх, перш ніж подати хоча б звук; вона не знала, що таке стоп-сміх, вона побачила моє серйозне співчутливе обличчя – і стала сміливішою:
– Я була в чоловічій лазні, розумієте! І як я після… після цього – як я признаюся?
І вона заридала-заголосила знову, а я сидів над нею, як скеля над морем, не міг сміятися, але сльози з моїх очей котилися градом…
У цілому історія закінчилася щасливо. Дивовижний клубок, сплетений поколіннями перевертнів і одним моїм недобросовісним колегою, пощастило, хоч і не без зусиль, розплутати. Звичайно, за півтора роки тваринного життя хлопчик дуже змінився і потребував допомоги дефектолога. Дівчинку, яка звинувачувала себе, батьки відправили в пансіон, і не думаю, що там їй було гірше, ніж удома.
До речі, зовсім недавно бачив її. Їй уже шістнадцять, вона покрасивішала, уміло користується косметикою, зі смаком одягнена, мило кокетувала з якимось студентом у міському парку… А проходячи повз, вона, звичайно ж, зробила вигляд, що вперше мене бачить.
Письменник[3]
Клавдія Василівна викликала мене до себе в кабинет і дуже суворо запитала: